Люде на заваді

Увесь Київ запорожняється новими типами: "запорожани", "припорожці", "кутчани", "прохідці". За порогом станції "Васильківська", вузесенький прохід між проїзною дорогою й виходом із бетонового схрону метра заґардували якісь волоського вигляду земляки: увесь пішохід заставивши плястиковими вазонами, де напхом напхано захлялих рож по три гривні відро — вони звуть їх "рози".  І так за кожним порогом запорожено, бо невідома прикра потреба жене людей: одного продавати квіти, що ними хіба по пиці від коханої нахльостатися, а другого — ту вмерлу й перетрупішалу красу купувать любові на згубу.
Скупчуватися в найвузчих проходах і найтісніших закапелках — новітній міський спорт. Як-що здолати немилу не тільки що на Москві, а ще й удома "трояндову революцію", і ввігнатися таки до підземного вагона, — вас і тутечки й зустрінуть, і спровадять, як чатові, незрушливі "припорожці". Вони зручно й розлого стоять лицем один до одного по обидва боки від розсувних дверей, що до них, як і писано-ж, "не вільно притулятися", спершись буцім-то на поренча, а насправді — сівши сидневі на м'які плечі. "Припорожці" завсігди читають, ніколи — манюньку електронну книжечку, але що-разу — крислату пресу, бажано — широку, як повітка, дармову газету. Сновиґанням вхожих і вихожих ці стоїки нітрохи не клопочуться. Питати їх про те, чи вийдуть коли вони самі — не ґречно, коли їм буде треба — злізуть із голови.
І так, хоч-би де знайшлася в Київі дивним дивом на мент запустіла дірка, нірка, куток, місток чи прохід, — туди зразу втирається це нове плем'я, як сказав-би якийсь шанувальник Пушкінів, не все молоде й не геть незнайоме. Їх більшає, в їх більшає, шарварок — їхня стихія. Їх уже підтримала — і дійово! — славна наша интеліґенція. Бо не треба було письменних людей неоковирним словом називати!
На цім прикладі ми бачимо, що вміння нікому не заваджати, всім заваджаючи, це зугарність, виявлена в імкливому переставлянні громадських меблів: в собі, як у палаці, а найбільше — довкола себе, як у хаті. Мир — хатам, війна — палацам!