Крайній мат

 Московцеві на тім залежить, щоб жадної чужої мови не визнавати. Від московця недалеко відійшов і похідний од його москвомовець. Хоч-би який з його патрійот презавзятий, а в мові держатиметься московщини, як воша кожуха.
То ще тямка візантійська: можна твердити майже без пересади, що греки стародавні, до всього додумалися, договорилися, із своєї мови не виходячи. І так гарно дорозумувалися й домізкувалися, що й до-тепер там, де давній грек любомудрий одну загадку народові загадав, теперішній розумець і досі не розгадає, а грубу книжку таки напише, де мова ніби своя, а кожне слово — нерідне.
От у тому й річ! Звісно, кожен пес на свойому сміттю гордий. Але той пес ще й відгавкуватися має! А то сидить непорадно, залиганий бунтиковими комунікаціями, присипаний месиджами. Налягають юзери, підлягають лузери. Одно — пі-і-і!, друге - ар-р-р! Чужих мов не знаючи, чим оборониться? Як свої вівці виручати, як чужі вилучити? Наша мова, як і ми, має все, крім хіба поратунку.
А московцями не журімся — порадять собі з тим. Бо, як сказав один тамтешній, в них остаточна правда завсіди висловлюється просто ввіч і тільки матом.