Бульбоїди

 Звісно, я не білорусів-литвинів маю на увазі, наших ще донедавна товаришів нещастям, а ближчим часом, вірю, подорожніх товаришів. Переїдять вони свою картоплю, перш ніж вона їхній вік заїсть. Жили вони й перед тим, як із Америки приїхав сумнозвісний корінняк, дай Боже, поживуть іще й на здоровій дієті.
Мова, власне, мовиться про 'De Aardappeleters' Вінсента ван Хоха (в простій мові "ван Ґоґа"). Малярі його покоління милувалися зачучверілим, таранкуватим мужицтвом, що поставало на дорозі впромисловлення, ніби корчів'я вирубаного ще від самого селянства пралісу. Ван Хоха вабили не поторочі, а правда викоханої на бараболі первостати.
Як будете в Нідерляндах, уважте: таких картопельників уже ніде не видно. Кругом угодовані добрим харчем, пещені, гладенькі, з доладніми пругами обличчя перехожі. Замісць хамулуватих бульбожерів вулицями Амстердама шпацірують високі та стрункі, гарно збудовані люде. То — накоренок виживотілих корчів. І там жили перед картохлею, вижили за картохлі, пережили картохлю. Було та загуло.
Зате в нас таких барабольників — хоч греблю гати. Воно й до речи, бо в Нідерляндах давно все загачено. Історія пізнає наші рвачкі, корцюбисті лиця. Як не в дзеркалі, то в ближньому своєму назоримо бульбоїда.
Сьпіває осанну картоплі хрущівська відлига в фільмі з промовистою назвою "Застава Ильича": крохмалевий овоч поміг перебідувати біду: перемерзнути й переголодувати, перескавчати під плазуном плазущої индустріялізації. А от ірляндський народ через картоплю мало не наказав довго жити, отак виживаючи. Слава Богу, що минулось.
Давно се було: року Божого 1885-го. А коли брати Bliain an Áir, то й 1740-го. Відклацали зубами й наші голодомори. Але картопельку поки ще доїдаємо...