На обтоці неправдомовних лицарів

 «Чи бреше той, хто каже: "я брешу"?»
Як-що бреше, то говорить правду, бо не бреше про брехню. Як-що говорить правду, то бреше, що бреше.
Це така апорія. Не я її вигадав, а, кажуть, Евбулід. Дві з половиною тисячі років тому вигадав, а тоді люде хвилозопиєю тяжко клопоталися: один дядько віку собі вкоротив, бо не міг із тої байки виплутатися, а другий сказав, що не їстиме, аж поки з того сили не виведе. І таки не поїв...
Та й досі можна написати за цю апорію книжку-розумаху, п'ятсот сторінок завгрубшки. А можна й не писать, як-що дарма праця. Бо, як відомо, хто бреше, тому лекше. Лекше ще й тому, що бреше завжди, а не признається ніколи. В апорії логіка єсть, а правди життьової немає. В брехунові логіки нема, а правда життьова єсть. Єсть правда життьова й у того, хто правдує, — але він бідує. Це вже вам парадокс.
І не треба нікому рук на себе накладать: ми смертні, але ми бессмертні. Це вже антиномія.
Все, відгадав! Піду щось іззім...