Житці піддашшя

 Марний трутень-кавалір, летючий, гарний, накликає зчарування людности обох родів. Просто в жіноцтва ті чари за якимсь часом присмачуються засудом, а чоловіцтво згодя понімає нудьга. Тому нас що-разу спиняє Карлсон, на даху осілий.

Два вістуни

 Шлюб ясує любов і покриває похіть. Нешлюбне сужиття обвіщає жадобу й затирає любов.

В-осени мухи їдкі

 Уважати, що твій осередок скрізь, а межа — ніде, се-б-то мати себе за бога, а прикидатися тільки сьвятим, з прибраним розчуленням вихваляючи Всевишнього в дзеркаловій кумедіянській буді ніби смирности...

Невідкличне каяття

 Ікони то не тільки тьмяні для нас вікна духовного сьвіту, але й невідхідні сьвідки безчільних гріхів, учинених на кону спасіння — в самій господі нашій.

Вернуться сподівані

 Між Богочоловіком і чоловіком просто — повсякчасно стояла, стоїть і стоятиме Церква. Так Він сам поставив і постановив. Тому там це вчуття дверей: либонь Він ждав мене... 

Коли позабуду тебе, Єрусалиме, будь забута правиця моя

 Всяке призабуте слове несе в собі штучне геніяльне обмалювання позабутої істини.

За мітознавство

 Антична мітологія вичерпністю й безвихідністю своїх штудерних сюжетів наприкінці всього вчить нас того, що людське живоття справді безсюжетне. З цього погляду воно — цілинна земля, що діждала собі немудрого та щирого білоора. І знов-же треба перти плуга.

З осьвітнього

 Викладачі права не відають, що таке Болонський процес, і гадають, що то в Болоньї когось так давно судять-судять, але чомусь ніяк не засудять.

Щирий вищир

 Між ним і сьвітом не вдеруться хмародери. Визубні Кремля значно відусіля. Де-хто гадає, що то зуби. А ще де-хто між зубами добачає кла.

Шевченкова варта

 Мені Шевченка найбільше з'ясовує те, що він був ритовник: офортиста й дереворитник. Хто має терпець, той буде мистець, — тут достеменно. Тому саме його поставлено на варті вічної Вкраїни.

Мудра то справа

 Найважче — не судити суддів. А то вічно: а судді хто? А ти хто?!

Беріте й споживайте

 В одгороді нашої церкви — нова капличка, ще й малим осьвяченням не осьвячена. Там, де буде тісний вівтарик, на стіні образ — Таємна вечеря: з-за столу два Христи, праворуч і ліворуч, подають сьвітові, людові присутньому, причастя тіла й крови. За спинами Христів збилися в купку дванадцятеро.
Ще одна, незвичайна, відміна звичайного сюжету симболічного. Майже завсіди — стіл, стільці. Це не потур нашим звичаям, що ми при столі звикли сидіти, засідати. Здогадно, що то знаки: високий стіл — престіл, долоня Божа, до людей простягнута; стіл — вівтар, стілець — місце в раю.
Стіл на покутті — осередок домового сьвіту. За стіл сідаємо до їжі, приносу, життя. На стіл стає домовина: спожито вік, жертва правиться.
Дуже багато по наших церквах образів зверненого до глядача вінценосного сидіння: прообраз прийдешнього царевінчаного Суду і судців його.
І все одно тепло пригадується, що насправді Господь вечеряв із друзями своїми, просто лежачи на долівці. Находжені босі ноги обмивали, щоб прилягти до спільної страви. І так Христос служить гостям своїм, миє їх, щоб поділитися Собою. Він вводить їх до того сьвіту людської радости, куди збирався прийти, коли ставався Чоловіком. Учні заходять до сьвітлої господи з вулиці, з навкружного життя, де вирує, переймаючи Христа, около чинної скорботи. Туди першим, не стерпівши радісної правди, повертається Юда.
Але їда — сьвято: лежачі ламають хліб, стромляють у сіль, запивають вином. І не буде тій радості краю, не має кінця тій сьвятій з'їжі. Не треба вічним бенькетовцям стола-основи: основою вони наділяються, основа в них розчиняється.

Без ощади

 Не годиться питати гаспида: за що ви мене зобіждаєте? Не дасть попуску, не буде ощадку. Одна рада: боротися — змалку й до останку.

Затишок на вулиці

 Вінниця. Готель "Затишок" на вулиці Зої Космодем'янської. Щось таки перебаранчає: затишно, а десь-таки й мулько.
Який затишок на вулиці Космодем'янської? Онука християнського мученика, сама так каралася. На цій вулиці треба поставити церкву Кузьмі й Дем'янові — хай нам пам'ять ізцілюють.

Немилосердна ліпота

 Небувалі, вільні від матерії республіки Ніколяндії й Ніделяндії постановили єднатися: Як оливо злилося, не здвигнеться. І назву вигадали ціком урозумливу — Новоземля. Так і має бути, бо стара земля цих двох паляниць не випече, хоча кожна паляниця як пух, як дух, як миле щастя в очах державних пекарів отих.
Треба ще гимна додати в надпоривнім тоні. І вигадав хтось: мовляв, перед Богом встаємо, перед Богом стоїм — несьогосьвітність така. А "янголи"-ж у піке! Сьвятці сьпівають вдячні гимни своєму божищу Ваалу...
Є тут рада! Оглянімся на те, що республіканці щиро кохаються в московській поезії: люблять Пушкіна, ненавидять Марка Твена, бо їх кожен знає. Є-ж нелюдськи хороша пісня, така красна, коби рожа, як тополя така гожа. Назвивається вона "Прекрасное далёко", а ми пропонуємо переназвати її в "Прекрасное жестоко". Слова треба лиш трішечки вияснити легенькою переставою, без ніякої шкоди для авторських гонорарів, належних поетові Юрієві Ентину. Осьдечки воно:

Слышу голос из Прекрасного Жестока,
Голос утренний в серебряной росе.
Слышу голос, и манящая дорога
Кружит голову, как в детстве карусель.

Найвиразніше зміниться присьпівок:

Прекрасное Жестоко,
Не будь ко мне далёко,
Не будь ко мне далёко,
Далёко не будь!
От чистого истока
В Прекрасное Жестоко,
В Прекрасное Жестоко
Я начинаю путь.
(рима истока-жестоко видимо переважна)

Тут ми навіть поновили права першотворові в другому рядку (вирізнено чорним):

Слышу голос из Прекрасного Жестока,
Он зовет меня не в райские края.
Слышу голос, голос спрашивает строго:
А сегодня что для завтра сделал я?

Присьпівок.

Я клянусь, что стану чище и добрее
И в беде не брошу друга никогда!
Слышу голос и спешу на зов скорее
По дороге, на которой нет следа...

Присьпівок двічі.

Й отоді, коли зловільні чорні лебеді, лебеді не материнства, а безкоровайного батьківства, понесуть мандровану жабу — ротом на патику — в далечінь безщадного небуття, та жаба має саме впору засьпівати свого славня, щоб упасти таки в болото, а не в поцілунок між молотом і ковадлом.

Завдаток будучого щастя

 В Україні закльовується нове життя — урядове, судове, поліційне... Де, як? — скинеться котрий завзятий. А де-ж іще, як не кругом: хоч не густо з тим, а таки трапляються коли-не-коли тягітні урядовці, самодругі судді, непорожні поліціянти...
Це не безецність, не посьміх, а забезпека неминучого щирого розвитку. Нові люде народяться й житимуть серед нас, старих, колишніх, але це буде вже наше сукупне відроджене й поновлене живоття. 

Леґенди, закрашені в густу барву крови

Слово "полицай" у московській мові постало з української назви поліціяна. Тому й у нашій мові воно неначе похнюпилося. А ти не торопій і сьмілко вживай питомих слів: тамтешнє ставлення до нашого говору завсіди єсть емоційно забарвлене.

За певність

 Не знаю, на що зважитися, кому дати перед: головатому матер'ялістові чи дурнуватому ідеалістові. Один ніби Богові потрібніший, а другий — догідніший.
Як ти, Хомо, моторненький, то будь і вірненький!

Якуратнє буде так

 Із принадно заосенілого, злотолистого Київа вихопився й за кілька годин виладувався в Вінниці. Чудовне, слушне наше місто! Таку злагоджену, доладню двомовність чи де ще в нашій славній Україні й вишукаєш. Культурна верства, ясно, кинджально запанувала в московській розмові, а простолюд, як ото я грішний, нишком порпається в своїй мовній бувальщині.
Чоловік я ходяний — бачив сьвіта, але своїх викрутасів не полишаю ніколи, хоч-би який неписьмак був мій розмовник. І що-ж? Интеліґент як завважує: "Я сам це слово знаю, але не вживаю, тому й иньшим не раджу до вжитку." Ну, ще хіба не так улучно скаже чи не так просто.
От-же-ж знає, а мовчить: коли моє невлад, я з своїм назад.
А неграмотій нічого не стренчить, а слуха собі й уторопати пробує. І тямить-же! Як воно зрозуміло, то й дотепно виходить. Ці речі нерозлучні, як дві мові в Вінниці.

Quo vadis

 Куди ми йдем? Та байдуже, куди ми йдем! Звідци ми йдем, з галери-катерги можна й по воді піти. Дасть Господь...

Патрійотичний ноктюрн

 Двораки й крепаки гладкі кишки свої з реготу порвали, на глузи беруть сухоребрих хуторян. Чи кумедно бути за патрійота? А то вже від патрії залежить. У нас тут, бачся,  patria o muerte...

This is just a dream, just a dream...

 За парадним ґанком, за парадними дверима, у нашому... а як-же-ж назвати по наськи? — і ні однісінької хати! — ну, нехай під'їздові, біля ґудзика виклику підойми щось написало: "Взорвать Кремль!". Ще й стрілочкою показало до ґудзика, щоб, бува, не схибив хто, бойовим вказівцем тицяючи.
І по кремлівському написало! І не раз, а двічі написало з кремлівською-ж таки намогливістю й простотою.
Ось такі вони тепер, кремлівські мрійники...

У небеснім однострої

 Не страхаймося: Україна нам до снаги й до чмиги. Вся — в небесній свой хвормі, в небеснім своїм однострої.

Вісь у спіралі

 Як християнин, знаю я, що доведеться падати й треба підводитись. Але чому це я все підводжуся в різних місцях на своїй дорозі, а падаю там само й там само?
Чи йде спіраля, а падає вісь? Спіраля умовна, а вісь — дійсна, як убитий у тверду землю перший, хоч-би не останній, кілок.

На стінах Трої обложенці

 Не дурно-ж колись усе красне письменство наше зачиналося в замкових баштах троянських, на дозорах обложених, мурах іще цілих. І потім без кінця й без краю — обсмалені, як гиря, ланці.
Ми й тепер оце поробилися як касандри, ціла Троя щирих касандрів: самі все знаємо й самі собі не віримо.

Або "шо"

 "Шо" — це зґрабний наддніпрянський вихід із шумного "що". В галичан воно занадто тверде, наче щойно вигемблюване. От де розвій мовний, а казали, шо нема! Не все-ж на Москві спосуджуватися — хай і в нас зараховуються!

Mind your head!

 Готельна вихідка для невідомої речи влаштована на два рівні: два пісуари на почеснім піднятку, до них провадять два східці. Між пісуарами дощинка: "Будьте уважні, сходинки!...". Встигли прочитати, поки летіли? А це-ж іще не все! Там іще й ангелянською дописано: "Be careful! Don't forget about the steps!"
Indeed! Just keep them in mind while flying, and mind the head when you land.
А там, куди загудеш, ще й перетику поставлено в металевій рямці...
Стисле "Mind the steps!" буйним друком на підлозі було-б більше до діла. А вже нижче, дрібнішими, як останній зойк остороги, — писнути таки "Mind the head!".

Уздрівши цяцю

 Ми вже дійшли до такої знемоги, що просту цибулину рідного слова можна показувати, наче цяцьку, — й усі з того зчудуються. А денехто й казиться.

Підносне й спадне, ростуче й падуче

 Видаймо "Словника вкрадених наголосів" — негайно, навально!

Скільки-ж буде вступників! Тю, скажуть, який нуд! Нащо та перевірка, Боже милостивий! Та й на заваді стане наша завжденна мовна доброзичливість! А поясняльною запискою чи заміткою з допискою тут не відбудешся.
Ні, то буде людна забава аж до рана, коли затертим, сірим і брижнастим од щоденного й цілоденного мацання словам повернемо їхне впливове вкраїнське обличчя, повновиде грізне лице, вагітній вигляд, переконливу доброту, щиросерду простоту. Чин визвольний!
Ах, наголос-же невидимий, несьміливий, ніби й нечутний! Але й він таки є голосний і міцний — як гірський кришталь. Він є дієвий. Доторк буде йнакший, потиск царський!
На жаль, біженець-утікавець у нас тепера що в Бога день. Але можна зробити оцінку цілів, а як-що вітер буйний повійнув, а мета буйна, як набіг води, то запевнимо собі поправку й покупку потрібного без зайвої накидки.
Можна (чи вже зась, не дано?) лягти на подушку. В ній начинка з сонних думок. За вікном стелиться сильний дим — не бойовий, а садовий. Чайник, хоч і не з посудної крамниці, а з посудника, мисника, креденця, — хоч і з одбитим пиптиком, а чаю простого ще запарить, хоч-би й у темноті та пустоті. Та й зайде нам незнарошна люба розмова виборча — зайде й кане...
І перекладачі ще людські не перевелися в нашому затишному, хоч і людному Вавилоні. Тож і далі буде...

Міра таланту

 "Міра таланту" — яка внутрішня суперечність у самому виразові, в самім утямку! Та й не диво: талант сам собі вимір, ним самим колись усе міряли, й тепер треба. Але скільки-ж це буде? Купа срібла — дак яка купа, чи з пуд заважить?

Між обдарованими одразу знати: овому — талант, овому — два. А для стороннього некебітного все те міриво — йоти й титли, невидимі, невагомі. От і підважують одне одного борці-багатирі. Але ніде не гупне, ніде не двигне...

Ви просто все і коротко з’яснили

 Читальник і писальник ніколи не помиряться: кожен геть усе яснить по своєму. Я й сам як читальник не можу вчинити згоди з собою писальником.

Прости-Біг

 Не плоть нас мордує, а ми її. Коли вмиратиму, скажу: прости, плоте. Будь до мене вибачна у місці вічної нашої стрічи!
Усі ці метемпсихози, метенсоматозиси, палінгенесії — наплюєшся поки вимовиш! — тільки невдячна спроба неушкодженим висадитися з приреченого літака, де ти — й літун, і подорожній, де ти цілий вік дешпетував у бізнес- та економ-клясі.
Мало бути вічним, ще треба й тіла міняти, як перуки, а голова та сама — бовванець. Було — загуло, але довго гуде, вічно гуде...

За повні рожі

 Отруєні міські троянди, чи ви отруйні? Чи ви мститесь? Чи заздрі ви на садових своїх сестер? А на повстистую шипшину заздрі?
А рожу гаєву? Чи ви кривдуєтесь, що все вас "розами" зовуть? Що повні рожі й рожі панські для них — то лиця, що над розквітом стримлять?
Що куряться, як ватри, продавниці? Чи ви сухі — без запаху, без смерти?

Саморосла земля

 Брехня завсіди налапує якесь наукове підґрунтя, правда на своєму ґрунті просто стоїть. Той ґрунт сам не потребує наукового вияснення, але в потребі може його дати.

Сірамно де Бержерак

 Причесалося, прилизалося, в білі штані вбралося... Ще виголилося, напахчилося, а в натовпі, таке гарне, всім до слуху каже:
— Сірамно!
Як же-ж пак? Оті тілесні околишні дрібниці — не все одно, а середовий голос до надвірного сьвіту — сірамно? І все одно тими непещеними словами осьвічується в коханні, заполоняє серця, скоряє красою? І сірамно — де Бержерак?

Безсумний Гіпоклід

 До студентів-правників на часинку зазирнула фахівчиня з ділової нашої мови, заступниця (ой, представниця) словутнього київського институту, що носить знакомите ім'я всьому сьвітові відомого мовознавця-вкраїнця. Після короткої, хоч титанічної, змажки з імперським горбом тутешнього мовного буття, після винищення титанів і титанидів московськими олімпійцями, институт животів під тягарем славетного імени й обов'язку без кінця полегшувати невгамовного Кроноса й заливати палку Прометеєву печінку. Чи за ці десятиліття зріс там хтось удатний, вартий прибитого до чола установи лаврового вінця?
З усім тим, наука — то наука. Хто гриз її ґраніт, має чутливі до гарячого й холодного зуби.
Студенти цікаві стали: якого словника їм до мови вживати? Року Божого 2012 — був одвіт. Це саме коли красно розбуялася ділова наша мова. Ну, а старіші видання — їх куди? А до вигрібної ями! Таке догідне, що тільки на сьмітник. Усе вчене відкидає безмежно набридлу старовину й, регочучись, прощається з "діялектизмами" де-котрих манірних телевізійних новин.
Що запізнаніша людина з мовою (і то будь-якою!), то більше вона усьвідомлює мінливість мовну, буяння її, повсякчасне її перемінювання. Чи знає та доповідачка, що по нашому "консерватор" — то ще й "доглядач музею"? Що залишиться по доглядачеві музею навіть не воскових подоб, а одороблуватих плястинатів? Як казав затурканий український люд: то такий порадник, тільки на зле направник.
Ми відтворюємо мову нашим ужитком: пригадується й оновлюється призабуте, умисне приховане, забите наличком "застарілости". Не вже вони цього не тямлять по своїх институтах? Анонімним залишиться nomen професіоналки. Бо nomen est omen. Одначе за статус треба відповідати особисто: умів красти — умій і очима лупати.
Судячи з того, що ця особа каже, на сьмітнику живе вона. Бо сьмітник — позаісторичний. Там багато чого доброго, та нема нічого ужиткового. Там багато чого невмирущого, та немає нічого живого. На шпальти й на скрижалі ймена сьміттярів не придадуться, а от у полеміці їх треба ввікопомнювати, як Катіліну.
Українська мова цурається канцеляриту — його відцурався навіть суржик, того й не вертає до "правильного", боїться. Але Гіпоклідові це байдуже — знай собі витанцьовує на столі, впершися головою, а ногами хвицяючи.
Творці нашої ділової мови в закинутих на звалище словниках і підручниках намагалися відбити й віддати завзяту молодість народньої мови нашої. Вони застерігали нас від сліпого наслідування канцелярійної московщини, а від видючого — тим паче.
На сам кінець, справді-таки безжурним треба бути, щоб не бачити словесного каліцтва нашого: щоб не засьвідчити задавненої хороби, щоб не почути безладного гомону вулиці, не вчути суспільного мовного хору, де всі голоси аж надто різнять. І там, бачся, немає ділової одноголосности зразкового 2012 року!

Се ми, Господи!

 Бог повсюдний, але чи маєм його в собі? З дозволу Господь до господи заходить. Усім смертним жінкам Марія править за приклад. Бог їй сказав: "Я до тебе прийду й матимеш дитя". Марія відповіла: "Я раба Твоя, Пане. Роби, що зволиш.".
Усі смертні мужі Йосипа Обручника мають за взірець брати. Йому Бог сказав: "Твоя жінка понесе. То — Моє дитя.". І Йосип скорився.
Оце той перелаз, де люде Бога стрічають, де вітають чи випроводжають, де пускають чи замикають. Уся решта стежок у сімейної людини ледве чи топтана. Богослужіння не підміниш простими відвідинами служби Божої й свого хову богословією.

Краля мальована та мара зчарована

 Була собі казка — всесьвітній мотив: "Про красу чудесну та мару гидесну". Якийсь-то чумак у Крим по сіль ходив. Ходив-ходив, а якось і не дійшов, бо завернули його з волами, а потім і воли без його звернули, ледве з душею вискочив. Зачумакував він у густій діброві. Сторона безлюдна й палац незалюднений стоїть. А в палаці — й доїжно, й доліжно, невидимі джури чарку наливають, чумака вітають, не журитися Кримом укленяють.
Ще якого року Божого 1946-го зафільмував цю нашу казочку Жан Кокто, назвав її по своєму, але теж прикладно — "La Belle et la Bête". Чорно-білі картини вчать культури відтінювання, яскраві барви — знада для невправних душ. У фільмі незримих пахолків показують незліченні тайникові руки.
Той палац — потаємне пристановище слова рідного недізнаного. Незумисне ти його надибав, а тепер частуєшся безборонно й їси тут різнії потрави, та все з полив’яних мисок. Скоропадливі попелясті руки й на виделку наколють, і в сметану вмочать, і в рота вкинуть. Один клопіт: хоч-би ненароком якою галушкою не вдавитися.

— А де-ж той пуп'яшок червонястий? — спитають знавці творчости Жанни-Марі Лепренс де Бомон. А це потім, далі буде. Як хто розжує й ковтне здоровий.
І тоді ще треба Криму таки не минути...

Хоч як мостись, а все мулько

 Ґоліят стоїть на переді полків, а попереду його — теж полки. І сюди гаряче, і туди боляче. Хоч кілка на голові теши. Тямить герцівник, що треба бути йому прелютим і превеликенним. А він — малий і сірий як миша.
Бренять і мнуться полки, вонплять і трахтуються військові отамани. Сподіваємося Давида з швагайкою.

Не вимовлю я цього слова

 Найстрашніші тії люде, що все можуть вимовити: контр-піярник, контр-пропаґандист, контр-провокатор, контр-зрадник. Мужицького язика не наламаєш таке виказати, а в них усе виказується, все витанцьовується. Хоч і контрики вони, а споріднені з тим, проти чого контрять. Революція неокреслености...

Пастир-зьвіролов

 Один славний панотчик де-якого поки ще не визнаного вселенським православ'ям патріярхату полюбляє бувати межи нашими київським діячами, що заходилися "громадою обух сталить". Де двоє киян збирається для Вкраїни, там де не взявся з палкою проповіддю наш наїжджий християнин. Колись майбутній пастир головував над паперами у прикарпатській сільраді, але скоро збагнув, що сьвідомість старшує над буттям, і зробився настоятелем сільської церкви. До речи, панотець твердить, що на Станіславшині 60 відсотків православних. Що-правда, визнаний патріярхат має там тільки одиниці вірних.
У рідному селі нововипущеного сьвященника прийняли байдужно, як сприймають усе знайоме. Не є пророк без чести, хиба що в своїй отчинї та в своїй домівцї.  Довелося служити в домі для староденних. Божий дім і в назві, й у суті. Настоятель упевняє, що серед тамтешніх осільників невір немає: на Божому порозі через поріг видно.
Але революційна сьвідомість покликала духовного до свого головного осередка — міста-героя (тепер таки справді героя) Київа. Тут і багацтва того неправедного — сила-силенна. От і силкується клерик те багатирство, а ще крутійство з крадійством навернути. Як не на віру чи добрий розум навернути, то бодай гріх притопити і вже тоді каменем навернути. Посиротіли в незаможній похилій церкві, до притулку притуленій, півтори бабусі-крилошанки.
Завтра побачу його й спитаю: "Панотче, хто-ж Ваші вівці пасе, поки Ви тут вовки ганяєте?"...
Спитав, а він їздить до своїх овечок, довідується в неділю й на сьвята двонадесяті. Українці віддавна на одній нозі бігають: у сьвято на селі лука стоять, у будень у місті приробляють. Гості міста, давно полишеного від ніким не бачених тубільних марсійців...

Голіруч

 Перевожуся моєю любою вулицею Горького-Антоновича й бачу — "Ювелірний интернет-магазин". Звісно, що то магазин, тобто крамна комора чи склад, а то й склеп, а не крамниця. Що та Мережа має, тим усім і приймає. Там такого добра багато. Й нічого не поцупиш, навіть наскоком. Отак і сидітимуть у Всемережжі, й носитимуться на здоровля віртуальні персні й каблучки, ґердани й діядеми, намиста й зґарди, манелі й камеї. Пропоную назвати ювілярню "Голий король". Як у преферансі.

Гості міста

 На залізничному двірці вже скільки років клекотять кликуни й закликачі: хочуть кудись вивезти "киян і гостей міста". Ой, дурні, — от і не гріх, що засуджую: адже-ж кияни — то й є гості міста! Нашого, не свого вічного міста.

Кравецька штука й наука плавби

 Знаю, що Вкраїна — робітня. В Краї щось конче вкрається й виробиться. Знаю, що Вкраїна — корабель. Команда десь причалиться й виладується.

На одшибі

 У підкопах метра під гомін зашкурної води народилася й виховалася нова підвідміна наших міщан. Вони завсіди мостяться обабіч ухідних дверей. Надсуспільність змушує їх шукати невідступного дотику метрової людської ковбаси, що знай утягається й витягається крізь ті ворітця, що під вартою бічних стійчиків. Човг, штовх і черк мимоплавців виточує з непорушних громадських надібків — відлюдків забічного запертя.

Ущиплива правдонька

 Без причастя людина безпричастна. Безщасна, бо непричетна до божества.

Хто чужого не жаліє, той і свого не має

 Треба стерегти любов, найпаче — коли її нема.

Сліпий мак

 "Уникай олжі", — вчить Антоній Великий, — "вона-бо відганяє страх Божий." Він-же каже: "Не бійся смерти, бо вона є безсмертя." От, хто навик брехати, той по своєму смерти не боїться, бо карної безсмертности не добачає. Неправдою сьвіт пройдеш? Ще-б пак! Назад не вернешся? То й не треба!
Брехня — не той пес, що вертається до своєї блювотини, не та свиня, що скупавшись, іде валятись у калюжу. Бесстрашний пес, незакаляна свиня. Ніхто того пса з обійстя не вижене, ніхто тої свині не заколе. Несмертні вони, чорного маку наївшись. Не жене їх у несмертельність Божий страх.

З прахтичного курсу: перекладницький хронотоп

 Перекладає де-хто рівнобіжно й синхронно, й листовно. Стривайте, так не годиться: рівнобіжно — то вже синхронно. Ну, в тій самій буді, упереміж, виходить. Як у лісі: то на дерево дереться, то гукати береться. Але-ж ні: той де-хто й ні в тих, і ні в сих — він у буді.

На підпитку нема спинку

 Часом невидержка: кортить щось написати гістерично. Але довідаєшся гісторично й письмацький свербіж пропадає. Отак усім годилося-б чинити.

Часами се буває

 Де-коли почуваюся єдиним Марком Вовчком серед усього вкраїномовного чоловіцтва. Чи просьвітленим Рудим Паньком, що видає свої твори рідною мовою. Але се — знада доживотньої осьвіти.

Безздоров'я

 У нас так повелося, що маєм занепалих на здоровля лікарів. Залізняками були колись тільки знахарі — шанували здоровля своє й людське. Вченому міцного здоровля мати не випадає: занадто багато знає й може.

Вікуючи вік

 У нас life-long education, осьвітянським звичаєм широких розмов, віддають "учінням упродовж усього життя". Це я ще й трохи причапрячив українського вираза — бува й довше, й гірше. Насправді-ж, то в перекладі — "наука довічна", довічна, як неволя, —  life-long imprisonment. Саме довічною неволею, не ув'язненням, називали цю пропащу долю колишні словники. Але смак теперішніх легко пояснити. Поправна мова старих часів намагалася бути людянішою й тому коротшою, а часи новітні питають: з якої речи?
Суть іще вимовні слова "доживотний" і "досмертний". Цілий вік ними скліщує. Але в нас усе вірять у великих слів велику силу, в силу-кількість, що переливається в силу-потугу.
В те зачинення-замкнуття, до тієї тюрми нас занаджують баштові й в'язничники довічности — наші осьвітяни. Ведуть у науку на муку. А з науки не виводять і не виходять: з науки — виносять. Хто бачив хоч столітнього діда, як Калнишевський, з гіркої неволі виведеного, хто з тої науки повертався коли? Нема таких. Кажуть, у віці 30-35 років учений з ненавченим головою сягають стелі. А далі що? Лука стати й на панщині пшеницю жати під пильним дозором ланових.
Намагаюсь уявити собі академіка на цьвіту прибитого, що лежить на смертній постелі, а стоїть на Божій дорозі. Згадавши давні звичаї красного письменства московського, академік іще здужає повернутися до полички з книжками й проказує:
— Прощавайте, друзі!
А книжки йому:
— Ге, сякий-такий! Тягни до скону!
Намагаюся привидіти, а не привиджується. Не таківського роду наші академіки (поздоров їх Боже на довгії літа!). А роду вони колгоспного, на малі гроші вивченого, вивченого раз і назавсіди:

Сидить баба на рядні
Та й рахує трудодні:
Трудодень,трудодень,
Дайте хліба хоч на день.

Вельможна громада

 Носівські селяни й козаки рішуче відмовилися називати один із провулків, що в'ється попри городи, іменем гетьмана Подобайла, свого земляка. Відмовили як одрізали. Не можуть і досі пробачити йому ні гетьманства, ні полковництва, ні сотниківства.
Колись подався Стецько до пана Киселя в драгуни, відтоді й слід за ним загув. Десь у Борзні чи Чернігові пробував — чого, нащо?
Геть більше додільний у Носівці Лєнін (так Ленина називали сіверянин Тичина, киянин Рильський — сам чув). Він стоїть на сторожі коло булих колгоспників. До Носівки очей не навертав, бо тримався своєї хати — де народився, там і знадобився. Чи сколупувать цього нагального діяча з його посадища? Досі тяжко скробає в голові громада.
Два гетьмани — один ніби-то наказний, другий — начеб-то самозванчий. Як подумать — то жадних проводирів носівчанам не треба. Громада — сама великий чоловік, а за тих велетнів і помину нема.

Невинна байка

 Де народився, там і наробився.

Здавалось малому чи снилось малому?

 Наснилось метеликові, що він — бабочка, пришпилена під склом у шухляді ентомологічного кабінету замісць дозрілої відьомської квітки, махаона; й наснилось тій ляльці, що вона — осельня й повзає по хаті з тим кабінетом і все не потрапить у двері, а тільки тягне її до шухляди; й наснилось осельні, що вона вже доросла відьма й літає в тій сьвітлиці й черкає крильцем об шухляду; й наснилось тій відьмі, що вона — кватирка й вибавилася з кватирі; й наснилося кватирі, що вона — цілий сьвіт, ще й пурхає, як метелик. Чи-ж той метелик — не поет, чи-ж він — не хвилозоп?

Спокута чужих гріхів

 У подружжі людина вчиться визнавати й спокутувати хиби, що вона їх ніколи не мала, не має й повік не матиме.

Бути за капітана

 Пацюки потягнулися шнурочком із корабля — і чого лякатись! Пацюки — не матроси на кораблі й, тим паче, не кораблевий капітан. Їм не належить змагатися за живучість корабля, висідати в шлюпки, їм не належить потопати, стоячи просто на командорськім помості. Судити їх не будем — корабель правив їм за часове притулище, а правдива домівка в їх — нора.
І страхатися не будем, бо пацюк живе побудкою плоти, а ми мусим жити призводом духу. Ще, Бог дасть, не потонувши, споглядатимем, як утихомирені хвилі наковтуються сірих намистинок щурячої пацьорки. Ще спочинемо на дні корабля, коли вони ляжуть на дно сьвітового океяну. Щастя — то шелест хвиль без пацючої шамотні.