Немилосердна ліпота

 Небувалі, вільні від матерії республіки Ніколяндії й Ніделяндії постановили єднатися: Як оливо злилося, не здвигнеться. І назву вигадали ціком урозумливу — Новоземля. Так і має бути, бо стара земля цих двох паляниць не випече, хоча кожна паляниця як пух, як дух, як миле щастя в очах державних пекарів отих.
Треба ще гимна додати в надпоривнім тоні. І вигадав хтось: мовляв, перед Богом встаємо, перед Богом стоїм — несьогосьвітність така. А "янголи"-ж у піке! Сьвятці сьпівають вдячні гимни своєму божищу Ваалу...
Є тут рада! Оглянімся на те, що республіканці щиро кохаються в московській поезії: люблять Пушкіна, ненавидять Марка Твена, бо їх кожен знає. Є-ж нелюдськи хороша пісня, така красна, коби рожа, як тополя така гожа. Назвивається вона "Прекрасное далёко", а ми пропонуємо переназвати її в "Прекрасное жестоко". Слова треба лиш трішечки вияснити легенькою переставою, без ніякої шкоди для авторських гонорарів, належних поетові Юрієві Ентину. Осьдечки воно:

Слышу голос из Прекрасного Жестока,
Голос утренний в серебряной росе.
Слышу голос, и манящая дорога
Кружит голову, как в детстве карусель.

Найвиразніше зміниться присьпівок:

Прекрасное Жестоко,
Не будь ко мне далёко,
Не будь ко мне далёко,
Далёко не будь!
От чистого истока
В Прекрасное Жестоко,
В Прекрасное Жестоко
Я начинаю путь.
(рима истока-жестоко видимо переважна)

Тут ми навіть поновили права першотворові в другому рядку (вирізнено чорним):

Слышу голос из Прекрасного Жестока,
Он зовет меня не в райские края.
Слышу голос, голос спрашивает строго:
А сегодня что для завтра сделал я?

Присьпівок.

Я клянусь, что стану чище и добрее
И в беде не брошу друга никогда!
Слышу голос и спешу на зов скорее
По дороге, на которой нет следа...

Присьпівок двічі.

Й отоді, коли зловільні чорні лебеді, лебеді не материнства, а безкоровайного батьківства, понесуть мандровану жабу — ротом на патику — в далечінь безщадного небуття, та жаба має саме впору засьпівати свого славня, щоб упасти таки в болото, а не в поцілунок між молотом і ковадлом.