Безсумний Гіпоклід

 До студентів-правників на часинку зазирнула фахівчиня з ділової нашої мови, заступниця (ой, представниця) словутнього київського институту, що носить знакомите ім'я всьому сьвітові відомого мовознавця-вкраїнця. Після короткої, хоч титанічної, змажки з імперським горбом тутешнього мовного буття, після винищення титанів і титанидів московськими олімпійцями, институт животів під тягарем славетного імени й обов'язку без кінця полегшувати невгамовного Кроноса й заливати палку Прометеєву печінку. Чи за ці десятиліття зріс там хтось удатний, вартий прибитого до чола установи лаврового вінця?
З усім тим, наука — то наука. Хто гриз її ґраніт, має чутливі до гарячого й холодного зуби.
Студенти цікаві стали: якого словника їм до мови вживати? Року Божого 2012 — був одвіт. Це саме коли красно розбуялася ділова наша мова. Ну, а старіші видання — їх куди? А до вигрібної ями! Таке догідне, що тільки на сьмітник. Усе вчене відкидає безмежно набридлу старовину й, регочучись, прощається з "діялектизмами" де-котрих манірних телевізійних новин.
Що запізнаніша людина з мовою (і то будь-якою!), то більше вона усьвідомлює мінливість мовну, буяння її, повсякчасне її перемінювання. Чи знає та доповідачка, що по нашому "консерватор" — то ще й "доглядач музею"? Що залишиться по доглядачеві музею навіть не воскових подоб, а одороблуватих плястинатів? Як казав затурканий український люд: то такий порадник, тільки на зле направник.
Ми відтворюємо мову нашим ужитком: пригадується й оновлюється призабуте, умисне приховане, забите наличком "застарілости". Не вже вони цього не тямлять по своїх институтах? Анонімним залишиться nomen професіоналки. Бо nomen est omen. Одначе за статус треба відповідати особисто: умів красти — умій і очима лупати.
Судячи з того, що ця особа каже, на сьмітнику живе вона. Бо сьмітник — позаісторичний. Там багато чого доброго, та нема нічого ужиткового. Там багато чого невмирущого, та немає нічого живого. На шпальти й на скрижалі ймена сьміттярів не придадуться, а от у полеміці їх треба ввікопомнювати, як Катіліну.
Українська мова цурається канцеляриту — його відцурався навіть суржик, того й не вертає до "правильного", боїться. Але Гіпоклідові це байдуже — знай собі витанцьовує на столі, впершися головою, а ногами хвицяючи.
Творці нашої ділової мови в закинутих на звалище словниках і підручниках намагалися відбити й віддати завзяту молодість народньої мови нашої. Вони застерігали нас від сліпого наслідування канцелярійної московщини, а від видючого — тим паче.
На сам кінець, справді-таки безжурним треба бути, щоб не бачити словесного каліцтва нашого: щоб не засьвідчити задавненої хороби, щоб не почути безладного гомону вулиці, не вчути суспільного мовного хору, де всі голоси аж надто різнять. І там, бачся, немає ділової одноголосности зразкового 2012 року!