Пастир-зьвіролов

 Один славний панотчик де-якого поки ще не визнаного вселенським православ'ям патріярхату полюбляє бувати межи нашими київським діячами, що заходилися "громадою обух сталить". Де двоє киян збирається для Вкраїни, там де не взявся з палкою проповіддю наш наїжджий християнин. Колись майбутній пастир головував над паперами у прикарпатській сільраді, але скоро збагнув, що сьвідомість старшує над буттям, і зробився настоятелем сільської церкви. До речи, панотець твердить, що на Станіславшині 60 відсотків православних. Що-правда, визнаний патріярхат має там тільки одиниці вірних.
У рідному селі нововипущеного сьвященника прийняли байдужно, як сприймають усе знайоме. Не є пророк без чести, хиба що в своїй отчинї та в своїй домівцї.  Довелося служити в домі для староденних. Божий дім і в назві, й у суті. Настоятель упевняє, що серед тамтешніх осільників невір немає: на Божому порозі через поріг видно.
Але революційна сьвідомість покликала духовного до свого головного осередка — міста-героя (тепер таки справді героя) Київа. Тут і багацтва того неправедного — сила-силенна. От і силкується клерик те багатирство, а ще крутійство з крадійством навернути. Як не на віру чи добрий розум навернути, то бодай гріх притопити і вже тоді каменем навернути. Посиротіли в незаможній похилій церкві, до притулку притуленій, півтори бабусі-крилошанки.
Завтра побачу його й спитаю: "Панотче, хто-ж Ваші вівці пасе, поки Ви тут вовки ганяєте?"...
Спитав, а він їздить до своїх овечок, довідується в неділю й на сьвята двонадесяті. Українці віддавна на одній нозі бігають: у сьвято на селі лука стоять, у будень у місті приробляють. Гості міста, давно полишеного від ніким не бачених тубільних марсійців...