Після Ніцше

Не треба себе дурити: те, що мене не вбиває, просто не вбиває мене доки-то.

Немудра критика

Як-що відкинути спритне літературне знавство й уселякі формальні викрутаси, то скажу, що красне письменство красне мені правдою своєю: правдою в малюнку того, що випало змалювати, правдою повісти про те, що вдалося повісти. А некрасне письменство буває підступною півправдою — півправдою, що заведе тебе в шепіт солов'їного гаю, в щебетання діброви, та й мацне там гайдамацьким келепом межи зористі очі.

Зачарована Десна й трохи розчарована Горинь

І я теж, як і Довженко, мав собі бабусю. Тільки вона, замісць проклинати, спересердя казала: "А нехай-би тобі добро було!"

Коні невинні

Полюбляю я говорити з водіями, що, буває, возять мене! Який-же я мудрий, сам із себе дивуюся! Вдвічі мудріший, ніж пішки! Втричі, ніж удома!
Десь є щось у цьому первісне: цікавий їздак хурманові в спину чи в щоку чого тільки не скаже! І коні хай послухають!

Чуття ненашої родини

Невмируща віра в наших земляків у те, що, як закордонець по наськи не зна, то по московській вже напевно второпає!
Якби так малось, як не мається, так що-б то було! Що-б тоді ми, перекладники, робили, з чого-б черствий свій хліб їли? Довелося-б, наслідуючи приклад Максима Рильського, десь наново "Онєґіна" малоруською мовою перелицьовувати!

Після тієї та й знов тієї

Любиться мені цей образ: українська правда, а, може, ще й сила, зашиті в підкладку смушевої шапки чи в полу сірої свитки. Шапку вістовець забув у корчмі, а свитку дорогою з п'яного зняли. Й отак завсіди!

Дивна казка

Оце випало мені почути несилувану гадку, що ніби Петро й Микола в геніяльній Котляревського "Наталці-Полтавці" — то дві непримирні потуги в українській нації. Не посилаюся на джерело, бо вважаю, що сьміливий здогад цей попав як сліпий на стежку.

Значно, що в "Наталці" — всі полтавці. І Петро, й Микола, й Возний, і Виборний, усе, що обертається довкола героїні, купно зо старою Терпелихою — ідеальна вкраїнська громада. Того й бере гору лад і спокій.
Не так судилося романтичній Полтаві. Може, там десь і туляються наші персонажі, але — серед цілком чужого малоруській котляревщині маловкраїнського теперішнього життя. Ще й поза Полтавою розляглася всяка "земля України". Гриміли Терпили, приміром, у Трипіллі — було та загуло.
А життя все те саме, життя Наталчине! Знай крутиться навкруги, й вертається туди, звідки взялось, туди, де горох при дорозі: хто не йде, то й скубне. І стільки вже наскубли в нас того гороху! Несчисленну силу!

Позападалі верховини

Не відаю, як то можна знятися з християнства, здійнятися над християнством, з висоти орлового льоту розглядаючи найдрібніші ямки та западинки: і все те бачив, і все знаю... Ніби вже й усе царство зважено, розділено, віддано... Як-же то можна сподіяти? Аж ніяк!
Хіба поринаючи в пекельні глибини-високості... 

За противенство

У нас в Україні до віку-суду гетьмани з отаманами не помиряться. Мазепина Новобогородицька фортеця поки сьвіт-сонця не погодиться з Запорозькою Січчю, Скоропадський зроду-віку не побратається з Петлюрою. Мабуть чи не сходитися й сходитися нам під Мотовилівкою.
То що-ж, ніколи? А як-би добре було, якби...

Що застрягло в горлі

Можна напихатися ненавистю, навіть чужою до себе, проте не всім це стравно, не всім поживно. До того, де-якою кров'ю, хоч і з молоком, навіть упир удавиться, а який не вдавиться, так однак отруїться.

Гадаринський спомин

Не можна жити, загорнувшись у лушпину душі, впакувавшись у плоть, і на сьвіт Божий (духовний обшир) не вилазячи! Це-ж виходить: "й одежі не вдягав, і в хаті не пробував, тільки по гробах"!
В усьому неминучому слід убачати духовний глузд і зміст, а все підвладне, що є духовно безпідставне, — відтинати.

Безмовний язик і без'язика мова

 Унадилися в нас усе "відміняти". Відміняють, і ще й дивуються, що воно ніде не зникає. Зло відміняється, перейнакшується, але в істоті своїй лишається лихим. Бо треба зносити, касувати — й прощати назавсігди!
А "приймаючи", гадають, що воно постановиться. А воно стоїть осторонь — навіть не перечепишся!
Відлученість культурної кляси від культурної мови власного народу — то наш интимний катаклізм. Такий интимний, що не даси ради, якою клізмою й якою левативою його курувати. Всім нездужається! Коли-не-коли та й у собі побачиш: ну, не знаю своєї мови, як на пень з'їхав!
Було, говорив із розумним чоловіком, єдиним знавцем (самим собою), а тепер і того нема — замовк! Який каганець укурів!

Відпорна сила

Як послухаєш молодших наших дикторів, акторів, що, сьміливо ламаючи кавчукового канчука-язика, беруться ще живу нашу мову "озвучувати", це-б-то душити оксамитом ненаслідовного голосу, підломлювати невблаганним артикуляційним апаратом, — мимоволі заслухаєшся отої поезії революційної! Замісць сьміятися-плакати — клацають-скрегочуть крицеві машинові солов'ї!
Вся Вкраїна — кін, що з нього летять у широку публіку негнучі сценічні річі. Наженіть хоч отару приголосних звуків, забийте в кут — намуштровані московськими скоромовками зубаті щелепи все перетруть, все перемелють. 
Єдина умова, ба ні, вимога: ніколи не чути й не пробувати відтворити зеленого шуму неламаної, самостійної мови нашої..
"А в народі тим часом рідна мова губиться, нівечиться, московиться..."

За недіткненність

 Влада краси? Нищівна сила краси? Не боїмося! Стільки ми вже тої краси перетовкли, стільки понівечили! Скільки ярмів тої потуги рішуче швигнули й прянули в бур'яни! І хай не махає більше на нас своїм безсилим кулаччям, хай не штрикає нас своїм тупим ріжном!

Повидну

У душі завсіди є де голку всторомити, але ніяк ті голки збирати, хоч-би яка місяшна ніч.

У сліпім сьвічаді

Геніяльний сліпець Борхес провидів появ Интернету. І не сперчаймось! Усі закиди відперто. Але він бачив його як усевидюще око, всеосяжну книгозбірню, Діда-всевіда.
А от мені Мережа здається змерклим, аж сліпим, спижовим верцадлом, що в йому плавають, клубочаться, зникають примарні образи, зчаста-згуста  геть аж на образи схожі...
Поки не було Интернету, я в житті ніколи не здибував чужої людини на прізвище Саржевський. Мо', й чував краєчком уха, але на власні очі не бачив. Коли-ж пошукати за ними в Мережі, то там їх в'юниться — ого-го-го! Є й Сергіїв Саржевських. А вже Сергеев Саржевских!
Це розмаїття прямо заперечує всі півмаґічні сподіванки на те, що згукопис імення визначає долю чи хоч-би вдачу, що гомін крови викликає бодай відляск.
Знаю довідне, що рід наш — український. Але майже все плім'я, що понесло славне прізвище далі Тернопілля, до вкраїнства ніяк не признається, хоч-би й в Україні живучи.
Сурма історії заглушує всі звуки й голоси, буденщина стирає відзнаки й топить усе в Интернеті...

За гарних дядьків

"Гарний дядько" — й дотепер то найліпше й найперконливіше поличчя нашого земляка в очах українки, а, отже, й України.
Слава гарним дядькам! Лихо негарним дядькам! Иньшої рації годі й шукати!

Поетична ремінісценція

І не стверджуюсь я, й, тим паче, не утверждаюсь, а от — живу.

Секрети ремества

Ми, перекладники, — як та Коза-дереза. Тільки нас перше — луплено, а вже потім — куплено. На три боки луплено, за півкопи куплено.

Споживачеві

І в найдорожчій крамниці можна купити собі сподні. Ти їх угледів на дешевому торзі, на тобі їх ніхто не побачить, але будеш уквітчаний споживчими лаврами й матимеш внутрішній спокій і гідність.

Пущальний день

Кажу в обіди чужим людям, незнайомим:
— Сьогодні чудовий обід, як-раз для пущання на Пилипівку. Добре заговіємо!
Їдці всьміхаються: думають, жартую.

Який манастир, така й милостина

Удома бракне грошей, схарчили навіть те, що відклав був на милостину. Упорожні йду на роботу, мій п'ятирічний син замикає за мною двері. Загадую:
— Синку, ти-ж тут пильнуй добре!
— Татку, ти-ж там працюй дужче!

В готові

Ще в XIX столітті усна народня творчість скупчила в собі таку силу богозневаги, що вже в XX-ому стало чим шпортнути церкву в зболений бік. Фольклористи ретельно, сотнями призбирували вигадки, що малюють нам патрет тварюки страшезної, здоровезної, бридющої, невидющої (Monstrum horrendum, informe, ingens, qui lumen ademptum), проте цілком готової до наважливого плигу.

За перекуску

Як хто по ледачому робить, то нарікає, що дають мало хліба, але не признається, що хліба — чужого. Де троє ледачих недоїли, один майстер міг-би таки поживитися.

За вимовність

Навіть наймізерніша гадка може правити за доречний привід для вимовного вислову.

На тупії

"Фавст" Мурнау — живий доказ на те, що від року 1926-ого в кіні ми нічого не здобули в чині зобразному й вимовному: колір і звук, а також иньші всяки штуки несуть лиш болізні навороти Фавстових спокус: фалшиве воскресення, підроблена молодість і облудна свобода.

Під небесною банею

Земне живоття — як чорно-біле кіно, щастя в йому — сірувато-тепле.

За рухомі картини

Для мене красне письменство завсіди було напереді проти кіна. Скажімо, "нуар" кінематографічний не можна рівняти до "нуару" літературного. Але, коли переглядаю без'язикого "Фавста" Мурнау, німе кіно дослівно німецькою мовою, відчуваю: а таки заваджають слова, заваджають навіть великі словороби Ґете й Марло, з їхньою чарівницькою наукою.

За малий розпір

Я звертаюся до вузького кола, але звертаюся, щоб розтиснути лещата, щоб розтулити обценьки, а часом — і розціпити зуби.

Поки діда, поти й хліба

Шкода прожити весь свій вік нетямним до вкраїнства, з роду вкраїнцем бувши. Але тяжко-ж і на старощах опритомніти, вже безсилим для зробу, з чужим життям за плечима.
Хоча всяк може "зворухнути торби".

За крівавицю

І чого це в нас дизентерію й трудове тим самим словом називають?

Що кого болить, той про те й гомонить

 Без кінця бажають нам вдачі, а не щастя. Мабуть таки справді нам саме характеру бракне довести, що в нас — талан і талант.

Риторичне питаннє

Як довести вельможному панові Ґуґлеві, що я — не робот і не купа гною, як уникнути анігіляції для моєї крівавиці?
Нелюдське завданнє... Переписую електронні палімпсести...

Серед літер

 Иноді мені здається, що я ввесь живу невідхідно в так і не виданім четвертім томі кримсько-єфремівського словника, десь між недописаними "Р" і "Я".

Українська мова (казочка-страховиночка, щоб усеньку нічку не заснути)

  На ґаночку, на рундучку виставляла ловка молодиця бабусеньку, спускала її з поріжка, ще й приказувала:

— Ізвіняйте, бабушка, шо ми вас просимо на виход, но ми нє можемо больше вас у себе тримать. Ми тіпер тіпа тута живьом, здєсь у Кіїві. Я целий дєнь кручуся, як муха в калісє, всьо переживаю, Коля на маршруткі всігда устайот, врем'яні на вас совсім же ж нема. Дєті тута в школу ходять, там так, як ви, ні гаварять, там па-новаму. Ви їм про старе торочите, а ми ж січас киявляни. Тут стидна вас на вуліцу випускать, перед людьми пазор, всє сусєді од вас шарахаюцця з вашими тряпками сільськими, тут же не село: ні так скажете, ні так зділаєте. А вам рот не закриваєцця, па-руські ні славєчка, а тут горад і всьо па-чалавєчіські мусе буть. Я весь дєнь з вами висиджувать ні магу, а як магу, то й разгавору німа: шо ви гаворите, я ні всігда панімаю, ви па-маїму ні знаєте нічого. Хто ж буде за вами хадіть, вас глядіть. Сіряяли ви дивитись не хочете чи тілівізор, как всі люди. До вас нурмальна абращаюцця, ви па-своїму балдикаєте. Лучі йдіть собі січас з Богом, тут кругом Україна, гдє-то й вас притулять.

— Ой, дак я-ж тобі, доню, й сама кажу, що не випада нам з вами в купочці пробувать. Нащо й брали мене з села, сьвіт за очі везли, а тепер відцуралися. Щось собі мудруєте, клопочетеся, як кури, а життя нема. А чого? Хіба тут сьвіт не такий, як скрізь, чи земля не наша? Піду собі: не без добрих людей, і тут на своє натраплю.

Ці слова старенька, однак, уже мурмотіла собі під ніс, бо вже давно ляснули за спиною, ніби постріл, знадвірні двері, зникла за ними західлива стрижена голова.

Бабусенція почимчикувала між сірими кам'яницями, що стояли, хоч однаковісінькі, не в перії, а наче дамки на шахівниці по безглуздо програній грі. Місце було рівне, безлісе, без'ярне й безгорбе, схоже на репаний і дряпаний стіл, що марно сподівається голодної куті. І ні однісінької хати!

 Коло смітниці стара вгледіла гарного дядька з козацькими вусами під носом і писарськими окулярами на носі. Дядько притуляв до вуха чорну мушлю й усьміхнено дослухався до її невиразного, але висьпівного харамаркання. Далі й сам чарівливим мужнім голосочком запускав у лискуче вухо влазистого оксамитового змія своєї речи. У линялій пустці незатишного двору мова напиналася, бреніла, як солов'їне горло, відлунюючи в кожнім закапелкові мовчазного людського житла з насумреним чолом. Коли чоловік скінчив мову-розмову й заховав ґлянсувату штучку до глибокої кешені, старенька полинула до його, як та чайка, що їй горе, чаєчці-небозі:

— Ой, сину мій, сину, ти моя дитино! Як-же воно гарно по наськи говорить, дай тобі Боже всякого здоровля! Я-б до тебе, голубчика, прилинула-пригорнулась, я-б до тебе, рідного, приголубилася й до віку не відірвалася! Хвалити Бога, що батько-мати тебе такого викохали собі на радість, людям на втіху!
— Менше з тим, бабусенько, ми-ж з діда-прадіда будем українці, тож і мова наша калинова! Народ наш скаже, як зав'яже, а ми й собі потроху гомонимо. Ви ходіть до моєї господи, нам, українцям, годиться в купі триматися, свій звичай шанувати!
Раптом мушля задзеленьчала, зашипкала, як хрипка сопілка. Чоловік ізнов притис черепашку до голови:
— Света, ты дома? Я, возможно, буду сегодня не один. Любопытнейшая встреча! А Лилька где? А Маша как?
Бабуся здійнялася, як курочка з сідала:
— Побіжу! Ви-ж там діти маєте, онуки, на що вам та бабера стара! Я вже зробок, за тягар вам стану!
Й подріботіли сухі маленькі ноги геть од гідного міського добродія.
— Тяжке моє безголів'я, лиха моя доля! Місця не нагрію, стежини не знайду!
Але якось вивела дорога до гостинця з деркотливими смердячими автами, що відривалися від землі й, наче хрущі, вганялися в шибу виднокраю. На розі широчезного, як патрійотові шаравари, прошпекту бовваніла значлива будівля тої установи, що постала тут іще за якихось часів грізних, але цілком певних.
— Отут мені мені прихилище, отут тихий захист! "Україна"-ж пише! Наше це, моє!
Старенька впритул підійшла до дошки коло входу й наставила на напис не надто письменні очі. "Організація реалізації інтеграції соціалізаційних сервісів по оптимізації внутрішньоміграційних проектів України" — писало жовтими літерами на синьому тлі.
Довго старенька совалася й мостилася чіпко придивитись до мудрої назви. Потім похнюпилася, зіщулилася, відступила й зідхнула тяженько.
— України... України..., — тільки й сказалося.
І пішла наша Мова широким рідним краєм назустріч долі своїй. Кудись-то вона придибала, якось заховалася, десь-то вона єсть, ізвідкись її чути. Але лихі язики таки силкуються поголоску пустити, що почвара вона тепер і що не живе, а буцім-то просто не мертвіє...

Не знати, хто кого переживе

Геть усі переживають, але що чи чого — не знати, не відомо. Яку біду перебідовують, чим журяться? І як це все перебути-перетривати?
Назву це з'явище так: вкоротити собі слова.

Свій своєму ока не виколупає

Уміємо ми на глузи брати, знаємо обчикрижити й мокрим рядном накрити, можемо й проклинати мудерно. А своїх треба жалувати, підмагати та квітчати їх.

Сором сказати, а гріх потаїти

 Ми насталились у щирих розмовах про те, про що й думати — гріх; даємо правдиве й певне сьвідчення про те, що переступає межі чемности й подобства. Й щоб трохи потаїти відвертість, запозичили слово: "відкритість". Таким чином, людина прочинена. Людина-повітка у чистім полі.

За енерґетику

Культурний діячу! Ніколи не забувай цієї правди: енерґетика — то тільки галузь народнього господарства. І більш нічого...

Мідь — недзвенюча, бубон — небрязкучий

Без мови ми голі як бубон. Повстяний бубон.

Початок справи

Як-що писати слово "сиксуальний" через "и", то це, не спотворюючи вимови, повертає слову його первісний непристойний чин.

Сьвідок доби

Новітня рекляма "Пепсі-колі" запевняє нас, що friend'и завжди були friend'ами. Як повноцінний заступник 'Generation «П»', покоління, що полюбило змішувати свою горілку з "Пепсі", можу зо свого боку завірити, що friend'и лиш не що давно стали друзями, а вже потім друзі — стали friend'ами.

Хвала непритомності

Хочуть для якоїсь потреби культурної пам'яти, институційної пам'яти, а набагато пожиточніший є культурно-институційний забуток — бо то є амнестія й демобілізація.

Що-найпростіше

Киявлянство — то стан душі. Зліз із маршруткі на послідній зупинкі, бо далі їхати вже нікуди — Дарниця; зідхнув на всі груди, роззирнувсь — і вже киявляниш по селу. 

За київським часом

Відколи все перевернулося, багато в нас у Київі повстало причинних: завзято промовляють, а ніхто їх не слуха. Що-ж, місто вчить лиш уникати обіймів, на обіймання-ж київського часу зовсім нема. А так хочеться инколи взяти де-котрого за плечі й вислухати як слід! Чи не правду скаже?

Український прорив у психіятрії

 Як-що кожному божевільному, що сам до себе говорить, загадати не розлучатися з мобільником чи встромити до вух навушники, то всі вони стануть цілком нормальні.

Міт-руїна

Ходив подивитися чергового Бонда: кумедний, капловухий, геть макухуватий Данило Крейґ! Був "Бонд, Джеймс Бонд", а нині їден Д. Бонд. І змішаний, і споколочений.
Але переглянув з удячністю, бо маю підозру, що наступного разу замісць його виставлятиметься чорнява панна... Money-Penny!

Коротка історія

Яка-ж у нас Мазепина вулиця коротесенька! А треба було-б од Лаври аж до полтавського середмістя гостинця прокласти, аж до пам'ятника: як не самому гетьманові, то хоч би його Гетьманщині. Щоб було кудою до себе повертатися. А так... Тупу-тупу ніжками, цок-цок підківками — та й вже...

Полюби мене в чорній

 Їй-право, не розумію людей що повсякчас ходять чорно. Мені здається, що то не смак, а жалоба за смаком.

За анархію

Української мови ніхто не зна, тому вчити її — легко та весело. Це так, неначе мчиш махновською натачанкою й одстрілюєшся од минулого погрому. Зо скоростріла!
Куди мчимо? А-а, байдуже, кудись на полудень! Хоч-би не на Бендери й не на Бухарест.

Як важно буть поважним

Можна-б ізробитися вкраїнським Оскаром Вайльдом, але маю надто традиційний погляд на стан речей і справ. Це не заваджає мені почуватися героєм його дієвої п'єси: The Impotence of Being Earnest, The Impotence of Being Important.

Три "А"

Відомо, що всі слова на літеру "А" — для нас чужі. Особливо потрібними для зверхнього вигляду мені завсігди здавалися три чужих "А": аристократизм, артистизм і автентичність. Щось таке й саме в такій сполуці й треба в собі лаштувати й виґлянсовувати.
Колись у британців шляхетство пишалося трьома "B": breeding, brains and beauty. Але то було колись, минулося. Тепера до такого ніхто не признається. То був плід доби, наслідок довгочасного працювання й досьвіду, шуканий вислід гуртових зусиль. А ми щойно знов — і вже вкотре! — заходилися коло самовиховування й, не дожидаючи гурту, кожен плекає сам себе.

За Езопову мову

Якби Езоп говорив людською мовою, то-б-то ходив людськими стежками, він-би до нас не дійшов.

Утративши до чину волю...

З усіх слів українських найтаємничіше для сьогочасного вуха — "чин". Закордонний Чин — що він чинив? І яким робом?
Пропоную землякам слово "ській"  (з фонетичним м'якшенням) — від "скоїти", замість густовживаного "скоєння", що його й по радянських словниках не знайдеш. А також "цькій" від "цькувати" замість нескінченного "цькування".
Утративши до ською волю, зможемо гаразд чинити! Утративши до цькою волю, заживемо, як брати!
І берімся вже до зробу...

Натуралістична ліра

 Коли банки називають особу фізичною, порожнє, аж до вилясків, розуміння раптом сповнюється тілесністю: так ніби упир упорснув назад уже раз висотану, затруєну кров. І ми бачимо, як у червонястім завої те тіло поринає в замулу Часової Ріки.

Туга за батьківщиною

Ми дійсне знаємо з роману Брема Стокера, що Дракула, принаймні Дракула літературний, жив на Буковині. Як щирий буковинець, він не міг поїхати на чужину, не прихопивши рідного ґрунту; небідним боярином бувши, прихопив кілька морґів земельки, — так, на незабудь собі.
Скажете, Брем Стокер буковинців там не добачив? То він-же там і не був.
Сяк чи инак, прошу наших міґрованих одноземців того небезпешного прикладу не наслідувати: вважаймо, що Дракула взяв на всіх. Хай наші славетні чорноземи лежать, де лежали. Не забуваймо, що й ми теж — нашої землі часточка: хоч-би що в голові мали, а кров і кість своє скажуть.
А хтось, так і дивись, іще й романа про теє напише: як на землю падали, в землю лягали й із землі вставали...

Так оце-то наша слава?

Правду моя мама казали, що в московськім кіні всі вкраїнці — або дурні, або зрадники. От і в "Большой жизни" (1939) виходить у степ донецький ....шкідник у виконанні Лавріна Масохи. Гарно висьпівує українець "Спят курганы тёмные...", цілу зграйку дівчаток за собою веде; славні й дівчата, високі й гнучі станом, а станом на 39-ий рік ще й вбрані по вкраїнському. Ваблять нас шкідники, так уже склалося!
Лаврентій Масоха все життя грав зрадників і негідників, і вдома й на Москві. А може зумисне, щоб не зображати додатніх инженерів Пєтухових? Що чесніще?
Ой, самі ми себе одурили, самі себе й зрадили...

З попалених сонцем поснулих могил

Велика в нас гостина у Київі! З Донбасу гості, з мови знати! А де-ж господарі: він — як сокіл, вона — як соколиця, їхні діточки — як соколенята? Щось і не чуть!

За наукову далечінь

Далека-ж та дорога шкільної науки! Поки доплуганишся, то знатимеш до пропою, ще пропитку не спізнавши. І кожне вірить, що як випхається на порожню вершину науки, то почує лагідний голос багатий: "Хлопці, гайда на пиво! Ставлю могорича!"

На папірчиках

Навіть пропонуючи заробіток, мають на увазі обібрати. Тицяють якісь ошурки-папірці, а на них — щастя-долі тої!
Однак не всяке щастя, хоч-би й шахрайське, в папірця вбгати можна.

Щоб було

Розчаруйся в пророкові, а пророцтву — вір.

Надхнений поклик

 Люде, протяті вкраїнською интеліґентністю, цілий вік повзуть до Київа; особи интеліґентні, не обмежені вкраїнськістю, всеньке життя повзуть до Москви; панове, жадною интеліґентністю не обмежовані, повзуть завжди, всюди й просто відціля...

Якби-ж то...

Приказують "як би" з наголосом на "як": ніби знають, так як думають, наче говорять, як розуміють, мов мовлять, немов намовляють, буцім-то можуть..
То так і скожушилось, неначе оддулось...

За справжність

Дуже полюбляють казати "реально", "на самім ділі", ніби чіпляючись за дійсність у нейздісненнім зусиллі.

Сеанси сенсу

Слово "нормально" нічого не нормалізує, слово "реально" нічого не реалізує, слово "ґльобально" нічого не ґльобалізує. Тільки слово "проблема" справді становить проблему, та й то — для мови, не для життя.
І весь цей непотріб жене-підганяє, як чабан отару, слово "карочі" (варіянти транскрипції: "кароччі", "кароччя"); нічого не скорочуючи, це слово напружує й натруджує так, що можна вмерти з японського "karoshi" (過労死), смертельної виснаги через надмірний ужиток.

Важко розгойдатися

Починаєш постувати, й одразу виявляється: на тижню сім п'ятниць і ще кілька безрибних серед.

За тендер

Якби витворили закупівельний конкурс на спасіння, то в йому запевне взяла-б гору всім знана компанія-постачальник "Роги, рийка, ратиці й хвіст".

Громада, громада! Яка твоя рада?

 Перебуваю в файнім місті Станіславові, може хто знає, — знайшовся в готелі "Надія", просто за спиною могутнього Івана Франка, що виставлений тут крилатим кам'яним велетом. Ото-ж і дивимося ми з Франком просто поперед себе й бачимо напис: "Громадське об'єднання захисників Вітчизни". Хмарно дивиться Каменяр, і я солопію.
Бо-ж не видко нам посполитого рушення, мурашиного руху майбутніх спілчан, отих невідомих братів-захисників превеликою літерою увінчаної Вітчизни. Бо спілки-ж іще нема — триває об'єднання.
Гай-гай! Славно, але погинули оборонці Краю! Ми, теперішні, вже тільки захисники: стоїмо живоплотом, а то й лежимо колодами. А "Вітчизна"-ж та де? Якби була Вкраїна, то, мабуть так і сказали-б спроста...
Хоч сімдесят томів Франкових перетруси, хоч усього видай, а не знайдеш ані "громадського об'єднання", ані "захистників вітчизни", ані двійчастого родового присвійного. Не все й він знав...

Шкода заходу

Розумні люде тепер уже називають заходи "активностями".  Звісно, згубна звичка так званих "ґрантоїдів" до чужої мови трохи підгризає нашу культурну клясу. Але гадаю, що тут маємо зміну філософії, а не фразеології, зміну в праці, а не фразі.
Захід — це так як махнув косою й причаївсь, дивишся: полягли чи не полягли трави; активність — то "заходженість", недріманна коси намантаченість, гостре косяне перебування в покрівці, наладнаність і сполірованість косильна.
Чому множина? Бо попускатися нам не вільно тепера: навіть і стани, як вареники на виделці, треба двоїть і троїть.
Хоч і шкода "заходу"...

За історичну подібність

Махновство як громада — це корпоративна сьвітлина вкраїнства, панорамна сьвітлина, де ніхто не забутий, де й навхрест оперезаний кулеметними лентами й завішаний бомбами провід поліг напереді, й наледачіше ледащо збоку знайшлося-притулилося.
Махновщина — це наш національний корпоратив.
Гуляй-Поле — то наша поземно згромаджена (горизонтально интеґрована) кумпанія.

Засіб масового переконування

У "Конференц-центрі" (де впали одне одному в обійми два твердих "ц") превеликі плязми, ніби два многовидючих ока, без перестанку відкидають німі міжнародні новини.
Геніяльна знахідка! Не знаю ліпшого доводу на доказ того, що всі й уселякі новини — то марнота над марнотами.
— Що Ви читаєте, мій князю?
— Лице, лице, лице!

Хто має терпець, той буде митець

Вірному не терпимости, а ревности треба. Терпимий сторож стерпить злодія в хвіртці.
Не терпимости тра', а терпцю: де терпимість підмиє, там терпець підгорне.

Ступінь по ступеню

Мало який вираз так припада до вподоби людям мудрим і діяльним і, водночас, так дражнить мене, як оте "крок за кроком". Їй-Богу, неначе полотно аршином міряють, крок до кроку додаючи на матню, та ще й що-разу тим аршином обміряти міряться! Матня виходить така широка в кроку, що вже нікуди й не помаршуєш!
А дибати-ж треба!

З ненашого сьвіту

Сьогодні вранці біля готелю "Русь" здибав ламу. Він намагався подати мені до рук якусь барвисту роздаткову парсуну — речовий доказ небуття. Але на віщо-ж мені ніщо? Тим паче, що кругом — "Русь" і Русь!

За політичну націю

 Політична нація, як і "Смерть корнета", не просить їсти! Вона не бідує, не холодує й не голодує, не миршавіє й не винародовляється. Вона не вмирає, бо й не жила ніколи, її можна не любить, і дбати за неї не треба!
Смерть хорунжого, осьпівана славетним поетом — іста трагедія, але політичну націю вона не цікавить. Політична нація не журиться навіть політикою!

Чарівна мушля

Геніяльний винахід — отой мобільний телефон! Тепер нарешті можна всмак наговоритися з розумною головою — своєю власною. Бо-ж, судячи з плутаного плетива химерної розмови, на другому кінці бездроту — голови нема й не може бути. Ходять вулицям привиддя, долоньку до скроні притуливши, а хто й руки спустивши, й стиха муркотять собі колискових пісень...
До Київа люде їдуть по самотність. І ми її маємо! Уявіть собі маршрутку-тарадайку, барак пересувний, що з невідомого дива суне через усеньке Києве місто, жадної дірки не минаючи, до кожної тісненько встромляючись. І сидять у тій кошарі зморені людиська, на повен голос, як те радіво, мамі чи коханій своє сьогоденне життє переповідаючи. Коротше воно було за ту повість вечірню, й нікого, крім мами чи коханої, не зацікавило, а може й ті стихенька позіхають, бараболю перебираючи...
І громада чує, аж умліває! Коло водія — слухавка перекреслена, дак коли-ж усіх не зацитькаєш! І що то за струмочки дзюркотливі! Поправні слова розбігаються, як воші від тремких пальців, до рук не даються, натомість де-не-де вскочить узвичаєний матючок. Найгірше — то женихання. То голуб затуркоче, то ворон закряче, то пугач крикне "пугу"! І хочеш не слухать, і хочеш читати Канта, а мусиш — ради нема. Послухаєш отак силоміць, і мимохіть подумаєш: хай йому цур тому коханнячку з нісенітною розмовонькою, слава Богу, що жонатий і від тих любощів чотирма дітьми загороджений!..
Пригадую, як ув автобусі на Московському майдані, ще тими не такими й давніми часами, коли там було завізно й невиїздно, в мертвій тиші застряглої машини одна молодичка — дуже вже своїми словами! — рідному комусь повість оповідувала. Про що? Попервах здавалося, що хвалиться тим, що десь у наймах читати й писати від добрих людей навчилася. Але-ж ні! Mirabile dictu: склала на "відмінно" кандидатський іспит! Фах кандидатки? Історія стародавнього сьвіту! Учителів научить, свого не подарує! І чи не дарма тому стародавньому сьвітові, говорить учений якоюсь, а надто своєю, мовою чи ні! Аби читав...лекції.
Оповідок отаких — напхом напханий міх!
Геніяльний винахід!

На Прокрустовім ліжку

Дуже любиться нам слово "жорсткий". Від того все стало кругом цупким і шкарубким, як салдацький ліжник. М'яко постелять, а твердо спати! Це нам віяло навіяло від коханої, але сусідської мови. Там усе "жёстко". А в нас навіть украй важливе "ужесточеніе" віддати нічим. Лихо та й годі!
Тверді заходи? Сьміховина! Круті? Це-ж у якім значінні-розумінні? Суворі? Ну, хай суворі...шорсткости нема! Катай "жорсткі"!
От і молодь ріже: "жесть"! Це вже по нашому — "бляха". І не муха, а просто бляха. Теж улюблене слово, але не там, не в тих...

Щоб і сказати, й зав'язати

Нема нічого страшнішого над наших земляків, що для них за щиру мову править нестравне, а власне, пробачте, недолуге патякання в Мережі. Як на їхні очі, воно живе як життя. Нам треба, як тому дочасно вмерлому в казці молодому, перед живущою — дати зцілющої води, щоб перед відживленням усе зрослося-склалося.
Бо самоплином нічого не наплива — нічогісінько кат-ма.

За кольористику

Червоне козацтво, червоне лицарство — скидається на дурницю, а то й страхом відгонить. Лицарство, ми знаєм, бува лиш чорне або біле, тому цілком до речи — чорні запорожці, ну, й біле воїнство — це вже як хто почувавсь.
І що-ж, чия взяла? І ще бере!
Нісенітне кумедіянство, а не історія.

Замісць капочки

Розумію, що "кепка" — то картуз. Картуз для кепа, блазенський каптур. Але-ж на віщо їх нам стільки пропонують?

Ляк сили додає, а переляк одіймає

Отак ісклалося вже за двадцять з молодим гаком літ, що до кожного ніби й українського слова "державного" ставлюсь я з гострою підозрою: почувши, відразу починаю нишпорити по словниках. І знаходжу: таки не так! Не так воно по наськи, хоч убий!
Може це воно тому, що з великого переполоху заходились були ми коло свого відродження, як з'ясувалося — відродження Франкенштайнового. Дикий сполох: нас не зрозуміють! От поки не розуміли ті, кому, правду кажучи, нічого й розуміть, і поки ще жили ті, хто тямив і тягнув, і треба була повернути втрачене! Геть усе!
А тепер що, поживились? З усього знати, що ні. Виросло покоління, геть чуже дошкульному канцеляритові, а це-ж саме його вони й мають за мову вкраїнську! А це-ж саме на них поклядають уселяку надію "спостерігачі".
От і я спостерігав, то й постеріг, що кепські наші справи. Лячно! Ляк сили додає... 

Ой, чий то скарб лежить?

Наше, державне, а називається "казначейство"! Не маємо "казни", а маєм тільки скарб, коли є; не маємо "казначеїв", а настановлюєм на скарбника, кого знаєм; і "казначейства" того й у заводі нема. Це казна-що! "Казна" — що? "Казна" — де?
І чиє воно, отак зване? Чи не сусідське буде?

На пам'ятання

Пам'ять — диво-дивина. Дай же, Боже, щоб те диво за нашу мову згадало, а згадавши, знов не забуло.

За промиту воду

Телебачення — як гоголівська панночка з "Вія": у смерті з красуні-сотниківни обертається на стару відьму; часуючи, губить лице й набирається сорому, ніби обтяжившися для останнього порину в пекло, бо далі нема куди.
От тому побожний чоловік, в ту скриню глянувши, має плекати надію, що, як буде смертенний, то для Життя перетвориться, порохно із себе струсонувши.

Все про кохання, все про любов (І)

Те "кохання" таке вичворяє на людях, що перестаєш вірити в його великоможність. Але слід визнати, що це саме та потуга, що вона пошила в дурні цілий сьвіт. Боже, дай нам любови сутої!

Буть чи не буть?

Вірю, що поправна вкраїнська мова, як і Шекспір, перетриває увесь розлад і розклад, нелад і безлад, переживе згнущання від тлумачів, кривляння від поставників, нездарність од кумедіянтів, розпин і розтин од книжників, — і струсонутим списом полетить просто в мету майбутнього, насьпівуючи нашим хоровито дзвенючим голосом.

За безпомічність

Як істнуєш тільки за допомогою майна, то істнуєш без помочи, то-б-то не істнуєш. 

Перед тим і після того

От у родині, де перед їдою таки моляться, — попоївши, але лоба не перехрестивши, як руді миші розлізлись усі, сипнули хто де знає. Питається татко в ситої доньки, чому це так є: перед обід повставали як скло, а після — батько самі моляться?

Доня не знає. А тут є дві відповіді. Перша: всі голодні коло їжі готові й у Бога попросити, а серед наїджених і напитих тільки добувач боїться, що хліба щоденного не надбає, того й просить.
А друга: ми просимо харчу, а по харчуванню мали-б просити вже Царства Небесного. Не всіх кортить.

Центаврійські гри

 Мітичний образ центавра є хоч і первісний, але простацький і роблений тільки на взір. В людській історії немає нічого первіснішого від прогрішення. І от людина, ближча в часі до втраченого саду-раю, здобутого знаття про добре й лихе, в тому природньому для вершника образові передає складне почування з приводу вшкодженої власної натури.
Двоїстість, розкладену ніби-то між твариною й чоловіком, стародавній грек сприймає не як розпанаханість чи розшарованість, а як химерне сполучення на тонкому рівні, злютованість, злитість.
Оскільки героєм переживання тут є верховик, а той, над конем злітаючи, намагається злетіти ще й над собою, то надлюдина таким чином пробує здолати недолюдка, й отак думає подолати позниженість од гріхопадіння.
Але вибір між гаданою чистотою в тварини й уявною висотою в людини що-разу виявляється нездійсненний. Одначе поганий той центавр, що не бачить себе Хіроном і не марить зростити Ахілла!

За мореплавство

 Мені дорога пролягла до самісінької Австралії, щоб я там, із діяспори, роздивився: українцем бути — то Божий дар, обов'язок порядности й пильна справа. Славні-ж будуть ті, хто, навіть Австралії не бачивши, все-ж таки Україну вгледить.

Тверджа недвижима

Зважаючи на невінчаність і нешлюбність, приставщину, безкоровайні діти й бокові сестри, виснуємо, що шлюб — то єдина цитаделя любови, нездоланна для кохання.

Жадоба крови й наруги

 Превелику рацію, хоч-би яким ірраціоналістом бувши, мав Ніцше, коли писав, що культура — то яблучне лушпайя, що відмежовує нас од нещадно полум'яної маґми первісного дикунства.
Коли одночасників наших у виборчій задурі питають, чого вони насправді хочуть, чимало людей одразу починає дихати вбивством і сьвятокрадством. Просто страх бере, скільки в нас як не земляків, то "співвітчизників", готових хоч тепер порозстрілювати людей і порозвалювати церкви.
Але Богом іще Каїнові заказано вбивати брата, й іще Озу покарано за те, що простяг руку до ковчега. Не видумали ще тоді вселюдських вартостей, було тільки "зась", "годі" й "геть".
Виходить, що ті вартості — лиш нахрапник і смик хижому хортові віковічного сказу, а не просьвічений сьвітлом гуманности спис коротких зрозумілих правд. Це спис, що більше звиклий штрикати в клуб непокірливу худобину, ніж стриміти перед полками на бойовищу.
Кортить карати й строщувати! І чомусь саме розстрілювати, за законами воєнного часу! А як роздоброхотяться, розогніють, то й за палю згадають, за мідні бики, й колесо перевинайдуть! Не приведи Господи!

Сумнів

Як-же це так: розуму нема, самої голови нема, а власна думка є! Чия-ж то думка, і хто її власник?

Чоловік та жінка — одна спілка

Ну, нехай собі: муж та жона — одна сатана, але-ж не сама сатана, не суцільна невиводна сатана! Навіть і за нашого апостасійного часу треба, зціпивши зуби, хоч потайником, хоч крученими сходами, а таки пускати Бога в хату! Бо для самої лиш сатани — ні мужа, ні жони не треба!