І мов той гуррикан ширококрилий я мчу

Борвій здавався такою малою цяточкою - ну, просто чорною порошиною! А тепер знати, що гураґан. Так і писати треба - "гураґан". Тільки нема вже коли писати - встигай лиш сьвітлити самки на тлі танцюристого буревію. Сьвітлини на згадку про картини тихого життя. Клацай, поки чуть! Бо зараз як дасть шурубура - от буде весело! Дасть хуртуна по фортуні. І хай - недужа була фортуна! "Наша фортуна часто нездужає від нашого-ж таки надміру."

Сухоліття

Цього літа моря не буде - ми в степу. І степ такий гарячий, що вже сиві волики ратички попекли. Не буде соли - чумаки чимчикують і аж підскакують.
- Уже мені не до соли, як заграли не басолі! - розляглася пісня.
Розляглася й лежить, бо дуже вже спека. Аж чаєнята поварила-попекла - сама, без чумаків.
Оце таке літо. А які будуть жнива? Що возами возитимем? Чим наїмося восени? А сини потім - чим?

Уже говорив

У хаті вже було так намовчано, що промовець не знав, що й сказать. Сів при столі й почав дерти його пером. Але в хаті вже так нашаруділи, такий нетерпій, що не чутно й що пишеться.
— Каганця йому! (Бо вже смеркло).
Але в хаті вже так навитріщалися, що й сьвітла не бачить ніхто. А воно тепленько, як цуценя, лиже на покуті образок. Ну що тут скажеш? ВІН уже говорив.

Беручи під розвагу

Я сам перший визнаю, що людей треба тішити, бавити, звеселяти, що без того тепер не можна. Але-ж треба потроху й розважати! Спершу розмовою розважати, розганяти тугу в знедолених вічним реготом глухих слухачів і сліпих глядачів. А далі вже тихцем і на шальках розважати, і в думках, і над справою. Бо голова від нестримного гогокання може лопнути, як та лямпа.
І вже, задається, як та бомба, лопла. Бо щось ісмеркло дочасно. Тільки пару від шепоту знати, та  й то більше взимку, а не тепер.
Та що та лямпа! Уже, власне, й усі шклянки полопалися - нічим і сьміху запить. І не одне шепоче собі поетовими словами: "В самотині я зостаюся розважать-гадати..." Ну, то хай хоч у самотині.

За підучування

Дуже пишається "Кафедра мовної підготовки" - просто як троянда в саду, така червона-червона. Тепер їй можна буде инколи - так, бавлячись, не навсправжки - кокетно рекомендуватися "катедрою". А от риторичне питання: чи знає катедра мовної підготовки, що в українській мові "підготовки" нема - не те що мовної, а ніякої нема?
Тю! Як то нема? А як-же готувати людей?
Так до чого готувати - щоб заговорили? Як-що вчиттям готують говорити рідною мовою трохи поправніше, ніж звичайно, то воно зветься "підучування". От підучать і не так соромно буде знімати чи здіймати мову.
"Підучування" - не вчене слово. Бо вченого підучувати не треба: не вчи орла літати, а рибу плавати. Але-ж у нас катедра! Ну, тоді випадає якогось пороху винайти. Але цур - тільки не "підготовка"!  І щоб не договоритись до синього пороху.

Єдино

Я вкраїнської мови не вигадую, а тільки пригадую й нагадую.

За безпорадність

Як-би ви порадили молодого перекладарчука чи перекладарчучку, що-б дали на розум? "Не бреши"? "Стою я у мріях непевних…" І нездійсненних.

Вхопило за серце

Тепер ізнов зворухнулася і здвигнулася вкраїна, що не визнає Вкраїни; що ніколи, Богом присягається, не була Вкраїною; що завсіди, навіть у вкраїнській столичності була провінційною не-Вкраїною; що завсігди не любила Вкраїни в собі, в своїм колі й кругом себе. Просто вона трошки побоялася, а тепер через той страх дуже розсердилася.

Хам іде

Соціяльні мережі — асоціяльні сіті, де бурхається громадянське птаство, соціопатичні тенета, де пручається громадська зьвірина, диссоціяльні неводи, де тріпочеться суспільна риба. І, як у гробі, дуже чути. І, як у натовпі, найдужче чути хама.
Хамові не здається, що він промовляє до мільйонів, що він чхає й сякається на всю ту планиду. Планета його знає, коли він так розгнуздався й розперезався, але то сталося там, по тих мережах. Він перше й не був хамом. Він перше й не знав, що хам. Але та видимість тіней похмурих демонів, та чутність сичання слизьких зміїв рознютувала залізні пащеки, розкувала чавунні огирі.
Хам став і з пана, попри заповідь, що не буде.
Тільки-но хам говорив, аж ось він іде. Суне мовчки, порвавши сталеві ґладіяторські сітки. І тягне з собою безбережні мережі.

Чорт чорний, а біс рябенький

Лікарі запевняють, що навісноголових не стало більше, бо їх, мовляв, завсіди те саме число. Я сам чоловік невчений, але зроблю сьмілке спостереження, що як не безрозумних, то скаженкуватих вже напевно де-далі, то все більш. Безтямними всі одне одного величають, а от у бісновистих мало хто й вірить тепера. А вони й раді.

Саморозвій

Даю привід і веду перед у тім, щоб провести слово "започатковувати" на заслужений одпочинок. Заслужений силою тої обставини, що це слово десь-певне виклюнулося з шкаралупи якогось таємного "розвитку". Ніхто такого розвитку не започинав, не стежив, за ним не ходив і не записував. Либонь-же то був саморозвій.

Ніби живі

"Новий" кабінетний правопис ізробить мою мову трохи нормативнішою. Вживатиму заходів до відновлення і зміцнення свеї старовірської постати. На щастя, правопис - то ще не вся мова. Так бачимо, що навіть коментарі до правопису лишаються безкомпромісово совіцькими.
Але-ж як у нас полюбляють мовні компроміси! Вони народжуються мертвими, але з волі вчених чаклунів прикро вдають із себе живих. І ходять так густо, що нема кудою проїхати.

Краса гри

У шахах найцікавіше - стояти на воротях. Звідти видно всю красу гри.

Гарний письменник

Такий гарний письменник! Міг-би й не писати, такий гарний. Просто ходити на журфікси, щоб усі задивлялися. Ось погляньте лишень, яке ми тут маєм красне письменство! А чи добрий? Ну, вам уже як мед, так і ложкою! Читати не просять, а дай хоч подивиться.

Хто бідний, той нікому непотрібний

Наша интеліґенція вже давно непотрібна нашому-ж народові. Але найгірше буде, як-що вона стане непотрібною й самій собі. Бо хто бідний, той нікому непотрібний.

Pride and Prejudice

Діти - то наша гордість і наше упередження.

Уві сні

"Популізм" - нове гостре слово. Хоч і чуже, а яке вже рідне! Кличе популяцію, вабить популярністю, веселить попкультурою. І нічогісінько не пояснює. Бо не мусить.
Колись це називалося "демагогією", але то було заскладно. А складнощі не дають спати душі. Велика душа велико дрімає. Передбачається, що то здоровий сон. А тим часом дохтур каже, що треба перехорувати на той популізм усій родині. Чому треба, чому всім? А можна без мене?
Ні, каже, не можна. Бо наш сьвіт пробудиться або тихо, душевно загине уві сні.

Ті гаячі

Гаючи чужий золотий час, якимось парадоксальним чином ті гаячі призбирують собі власну часину й чужу золотину.

Радий учитель

Наші вчителі традиційно до віри бережко, не забувають, як колись малося їм переймати та завертати діточок, виряджених паски сьвятити. Сьвяте Письмо читати нелегко, а надто в українськім перекладі — заснеш, бувало, твердим сном натрудженого робітника.
А дарма: там, у тім Письмі, є оповідка як-раз для вчителів. Один такий приступив, каже: "Радуйся, вчителю!". І поцілував. Він Його за вчителя мав. Тоді, приступивши, наложили руки. І хто-ж то так приступив? А "багато народу з мечами й дрюччям, од архіреїв і старших людських".
От що буває з тими, кого тільки мають за вчителів! Цілують, кажуть радуватися, а потім що? Тож хай наші вчителі радіють, цілуються, але гаразд пам'ятають мечі та дрюччя.

По правді

Постправда - то лукаве псевдо ще нахабнішої брехні, брехні про те, що правди вже не буде.

Грабельки

Суржик що-разу надить интеліґента нагодою смиренного самонасьміху і втелющує знов завожений невстид.

Слава-неслава

Бог береже вірних своїх од слави-неслави людської.

Слухало все, що живо, їх нових поетичніх творів

Усі слухали поета й мовчки плакали, бо самі вже не вміють ані читати віршів, ані ридати вголос.

Без коментаря

Далі не буде. А було-ж, було-ж - от щойно забралося, ще майнуло. І пахне за ним, за нашим, серединою замкненої музейної хати пахне.

Красень як треба

Цікавий я знати, звідки беруться оті високі, сухорляві, прямоногі чоловіки, чия мужність виявляє себе буйною бородою? Сто років було їх не треба, а вони, бач, у поколіннях заховували потрібні гени, дожидаючи, поки не гандрабастими кудлаями, а красюками їх визнано. І скільки-ж їх, погляньте лишень! Ціле століття марудно голилися, вискубувалися, про око грубшали, ховали в шароварах палимони худих ніг. І нарешті: просимо до кону, глядачі в залі!
А ми, огрядні дядьки на міцних прахтичних балясах ніг, із старанно виголеними цапками, - що, зробилися вже непотрібні? Цілих сто років публіка вітала нас шаленими оплесками, нам вірили, нас навіть кохали панії та панянки, нашими були повсякденна мода й від усіх визнана статечність. Ми доцільніші, нас такими знаходять ще в стародавніх розкопах. На що чоловікові дибати на дибах і стромляти свого носа в хмари? На що збирати пилюку кудлатими бровами, всмоктувати порох пуком нечесаної бороди? Бо так тепер треба. І треба таких. Ет, не розпізнали ми вчасно красенів як треба!

За бур'януватість

Мова ніби рухається так: буйний розвій стримується нормотворчістю, а потім ізнов долає її. Розвиток має свої закони, а норма пропонує свої правила.
Може такечки воно було, але не так стало. Українська мова уніфікується, внормовується за ознакою впізнаваности в ній референтної (московської) мови. Приміром, мова моїх дописів не нормативна, бо не підходить під московський аршин. Мене важко зрозуміти, не знаючи питомої української мови. Виходить, що опираючись московленню, доводиться ламати норму. Прахтично норма потроху гнеться, піддається, але не стає хоронителем власне української мови. Норма тепер - то зловісна тінь.
З другого боку, намісць буяння живої мови маємо бур'янування суржика, мова не росте, а бур'януватіє. Бур'ян живий, але безглуздо було-б городити довкруж його клюмби з нормативних цеглин.

Поважна подробиця

Бігаю в лісі після дощу. Чого бігаю? Ну, ще сподіваюся десь перейняти й завернути молоде здоровля.
На стежину виповзає гарний такий, величенький равлик - хоч-би не зачавити. Що воно знає за сьвіт, де гайсають отакі створіння, як я? Невідомо. Але можна уявити, що равличок надзвичайно заглиблений у свій рух, сьвідомий свеї дороги. То Бог виявляє свою присутність у дрібниці там, де снуються недрібні чорти.

Всюди лежнї, перепійцї і шишки самиї, не із суржику лїпили — суще пуховиї

Суржикова сила сперта на мовну неміч . Що слабша наша мова, то дужчий у ній суржик. Як поглянути з такого боку, то побачим, що рідна мова теперки дуже немічна, аж нерідна. Тому в ній навіть мовні й немовні закони суржиком пишуться.

Славлена смаківниця

За доби відеокіна, десь наприкінці 80-х ув СРСР по сальонах показувано пікантний фільм на назву "Грецька смоківниця". Багато хто вірив, що назва Була не "Смоківниця", а "Смаківниця". І не без причини. По квітуванню має в природі бути овочування - пригадуєте причту Христову? Чого то оця смоківниця не родить? Зрубати її, на що й землю займає? Ні, ми ще прокопаєм круг неї й обложимо гноєм, чей зродить овоч.
Прокопали, обложили - не плодить. Ну, теперки рубаєм! Е ні, каже, я не смоківниця, а смаківниця! Я собі зросла, розцьвіла, а теперечки смакую в житті, розсмаковую. Тож овочі мої вам не смакуватимуть, ви їх не покуштуєте, бо нема.

Щоб лишатися

Мистецтво не конче має бути реалістичним, але йому повинно бути правдивим. Иноді воно не може бути реалістичним, щоб лишитися правдивим. І щоб лишатися мистецтвом. 

Мільйон жіночих "ні!"

Чоловік народжується, щоб почути мільйон рішучих жіночих "ні!". Але де-хто з нас, і народившись, і почувши, таки примудрюється ще й жити, й домагатися свого, так і не почувши жадного "так!". 

Маґнетні збурення

Збурення бувають не тільки від маґнету, але й од самого слова "маґнет". Скажеш "маґнет" і маєш ізбурення: море хвилюється раз, море хвилюється два і потім іще хвилюється не раз і не два. Яке море? Та людське-ж! Держаться архаїзмів, як воші кожуха.

Дуже треба

Якось у вчений супереці, запалюючись од моїх доводів, один перекладознавець кинув увагу:

- Неправда Ваша, так у словниках!

- Яких саме?

- Та байдуже, яких!

Однаковісінько. Та не однаково мені. Я люблю гортати "старі" словники. І от маємо: "Мехіко", "мехіканський" чи й суворіше: "Ме́хіко (а не Ме́ксіка, країна і місто, есп. Mexico). Виявляється, застарілі мовознавці вже давно запозичували чужі слова, не кланяючись референтній мові: "Ме́ксіка, треба Ме́хіко" Ще й оте вимогливе, аж червоне "треба"!

А "Лісбона" - чи ще треба, чи вже клямка запала? Треба і дуже треба! Ох, тяжко-важко в сьвіті жити вченому перекладачеві-міжнародникові! 

Релігія філософії

У рахубності є свій чуттєвий погляд (аспект). Це як філософія релігії, тільки навпаки - релігія філософії. Я не маю чим сплатити 3 (три) забезпекових поліси, а журюся загубленим капшучком на монетки. Що-правда, за новий італійський правлять 1743 гривні (либонь за якоюсь важливою датою в італійській історії) - рахубність експльоатує сентименталізм.

Полумискове

Запрошують на подію "У своїй тарілці". Дуже вдало: всі вкраїнці знають і люблять, аж облизуються, московську ідіому, "не в своей тарелке". А тут, бач, у своїй! "Своя тарілка" походить од злого перекладу "n'être pas dans son assiette", де "assiette" - то, власне, "стан",  а не "тарілка". Як-же б я назвав смашну презентацію? "Не мила ззівши"...

Дивне з'явище краси

От, кажуть, краса в очах того, хто дивиться. А хто дивиться? Тепера дивизна-дивовижа витріщається неймовірно: це... еге, а що воно таке? Дуже вже дивиться, але-ж не додивляється - бо вже аж не може.

Струс утямлення

Без "коґнітивного дисонансу" годі втямити, що таке єсть отой тепершній час. А що воно таке - отой "коґнітивний дисонанс"? Сказав чуже слово - і хмарою перейшло? Ні, то як грім - струс утямлення.

Страшна правда

Правдива, поправна Христова проповідь поважується на чинні "сьвятощі", на те, в що люде справді, а не про церковне око, вірять. Тому страшну правду мало хто сьміє проповідувати.

По Законові

Нема в цім сьвіті нічого забезпеченого, законного - все забезпечене й законне відіймається нараз, бо царює Благодать: дається чи не дається. Ми не маєм нічого свого, починаючи від самого життя: так дитина в дитини просить цяценьку побавитися, але забавка дана дорослими, батьками. Як ізнехтувати дорослість, батьківство сьвіту сього, то можна й важити на дитинні обіцянки. Але все, дане дитинно, відбереться. Прийдеш до дому в сльозах, і потішить тебе Батьківська Благодать.

Словесне полоття

Натрапив ув українськім дописові на слова "прополка". Цікаве слово, хоч і московське. А в тім, його й там довго не було. На його місці красіло статечне "полотье". Аж поки не поквапили з "колхозною прополкой". А в нас і досі, гадаю, нема: "полоття" та "поління" тільки й є. Ми полемо уважно та вдумливо. Так і в словеснім полотті.

Смерте, де твоя перемога?

Єдина ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА, складена з найбільших літер — то воскресіння Христове. Тому на привітання "З Великою Перемогою!" відказуємо "Воістину воскрес!".

Щось пробивається надвір

Оздоблювання себе, аж до шкури, суперечить добрій прикметі ненабутливости. Ненабутливий увесь змушений був-би простягатися на-около, повсякчас розвиватися в чині, а не сидів-би сам коло себе, як коло різдвяного гильця. 

Часопростір

Настав такий час, що кортить обмежитись простором.

Закон "Фейсбуку"

Закон "Фейсбуку" простий: де like'и, там і лайки.

Несправжня справжність

Наша справжність, наша дійсність не вгаває, як невблаганне совіцьке радіво. Боїмося його вимкнути, ба навіть і притишити - а раптом щось скаже? І боїмося зненацька почути. Але ні: все якісь дурнички, що про них ніхто не здогадувався вчора і не згадає взавтра. А тепер, а зараз? Теж дарма. Але бавить і вабить. Що хоче робить із словами і нишком заміряється не невидиме діло.

Галантин

Якесь усе застигле, захололе, задубіле, заклякле й закоценіле. Саме такою я уявляв собі цю громадянську весну. Але не виглядав її — заплющував очі. І не сподівався — тримав на споді. Глуха колода ждання затисла в собі обмолодь, як у камінній жмені. І так забагато було будущини, навіть "ті хмари — плідної будущини тіні".
Але щось іде: чуєш, сурми заграли? Десь там — і так криво, фалшиво. Хай те десь буде не тут. Як-що настав час розплати, то я хочу простору.

Поетичні плачі

Кожне пише поезію, тому всім ніколи її читати. І плачуть од несили, а не від чарів.

Неісторична історія

Марно прикидатися божевільним, ховаючись у безладних сьвітах. Навіженству повинно бути сюжетним. Тому мудрий сюрреалізм усе крився під шкурою несамовито реґулярного реалізму.

Не ходи, де стазиз

Не ходи в сухоліс послухати прилютованих до галуззя олив'яних солов'їв, чиї пісні сірою пряжею приплітаються до такої самісінької пряжі хмар. Не ходи на галяви, де прикинулись уважними й задубіли идоли. Не ходи до овочів, що ростуть у середину. Не ходи, де чорніють сліпі дзеркала калюж. Не ходи, де плями витріщаються ніби справді озера та ставки. Не ходи, де до неба лежить пил, де ніщо не куриться й ніхто не чхне.
Не ходи, де стазис. Тонко ходи.

Правдива діягноза ІІ

 Заметушилися интеліґентні лікарі: притьмом кинулись розпізнавати хворобу. Забули тільки з'ясувати, а чи живий іще той слабий, хворий він чи мерлий? Палеодіягностика могла-б ізробитися новою пишною паростю медицини, але чи це не буде новою пишною назвою автопсії?
Українці виявилися не такими, як треба. Вкраїнці виявилися не вкраїнцями. А коли, властиво, виявилися? Здається, ми що-разу ходимо мацати живчика в муми, підозрюючи анабійозу. Щось у лісі здохло саме тоді, коли замісць правдивої діягнози интеліґентні лікарі почали ставити "правильний діагноз".

Щоб було наше зверху

Наука буває лиш од поразки - наука завзятому, працьовитому, бадьорому. Від перемог науки немає. В цьому розумінні їм треба опиратися. Але перше здобувши.

Московські марниці

Таке: прізвище простісіньке, вкраїнське, зо два покоління мужиків і бабів перли його на вершини київських гір. А пишеться те прізвище так наче латиною: "Енеус ностер маґнус панус". Такий моцак - і літній уже чи й осінній. Пише гаряче, пише гостро, нахабно регоче, як той Станчик: невибагливі, пустомозкі сердитощі - і все провинцияльною московською мовою. І за тим дивом, ніби за Христом у пустелю, мандрують у безвість тисячі спраглих і голодних.
А прохопився-б хоч однісіньким українським словом - і Фаетонів повіз гепнувся-б із неба і розсівся на кусні, як гарбуз, піднесений Істиною, а летючі коні мишами розповзлися-б. А за тими мишенятами - і людська мишва. Кому потрібна вкраїнська проповідь?! Послухайте лишень московських марниць!

Десь-колись

Мудрість не може бути хапана, і вона не на те, щоб красти. Мудрість своя, та вона не про своє. Над своїм і мудрий в ряди-годи та й пошиється в дурні.

Готове полотно

Усі люде однаковісінькі, вони такими й народжуються. Але то не "чиста таблиця", не ота всевідома tabula rasa. Сором голої дошки ще можна було-б прикрити чимось иньшим, ніж синя, як робочий комір, джинса.

Поки мовчу

Тут один интеліґентний добродій звернувся до неширокого загалу своїх друзів: а що, каже, є квінтесенція вкраїнства? Але цур: за мову нема мови, а вірі нема віри - то, мовляв, зовнішнє.
Як инженер людської душі й випробовувач ідей на собі, то-б-то органон, скажу: у мене всередині нічого, крім мови й віри, немає. А надто поки мовчу.

Море надхнуло

Ніщо так не надихає на проповідь, як дурість милих тобі людей.

Та воно, пак, і не сто, а п'ятдесят буде

Мені, щоб заробити сто любок, тре написати п'ятдесят шедеврів. Не називаю любок "вподобайками", бо поки вимовиш "уподобайка", вже вподобали чужу байку.

Орлячі ті крилля

Десь у романі ця муха загубилася-б, а от у пробірці моєї прози вона повзає, як орел.

А ми малі були і голі

Я ховаю свої думки за серпанком слів. Він такий тонкий, що можна роздивитися, які ті думки прості, малі й голі.

Не собі

Як-що хтось пише щось незрозуміле тобі, то значить, що він пише не тобі. Коли-ж пише невтямне самому собі, то значить, що пише не собі. А так, пише собі. 

Невидимий маратон

Конкуренція, суперництво, навзаводництво - велика сила. Наших чемпійонів вона не змушує ні до швидшого, ні до ліпшого гону, а тільки вчить не вкмічати маратону. Це бачать усі ті, хто, як я, давно ганяє невидимий.

Дрібен дощ

Проблеми мають дослідувачі міжґалактичного простору - от де проблеми, так проблеми, а в нас, темних, тільки дрібен дощ.

Недоконаний стан

Є спокуса почуватися нащадком, спадкоємцем і наступником сьвятости. Для вкраїнців вона не така характерна, бо ми звикли ховати мертвих, ховати від чужого ока. Але як-що кинутися свого вкраїнства, то можна дістати пропозицію і кревної родинности, й багатого спадку, й щирого наступництва. Пропозицію від тих, хто заноситься на небо як ніби хоронитель сьвятости.
Але сьвятість - то доконаний стан, осяйна вершина, звідки вже нема ходу. Вона не просить і не дає права признаватися до когось, спадкувати по комусь чи переймати або давати щось через наступство. Сьвятість - то вершок, живими альпіністами не підкорений. Живі альпіністи поки що моляться за всіх, хто дереться і дерся, лізе й ліз чи й просто лежить і лежав, зачаровано споглядаючи верхогір'я.

Невеселий пролетар

У прізвищі Бабіївна - ціла історія: так, дуже вже по нашому, зветься донька Бабія. А хто такий Бабій, ви самі знаєте: рясно доньок у них, у бабіїв, баби так і виплоджують бабієвен. Весела історія могла вийти. Але не вийшла.
Бабіївна грала в Бортника, в його "Веселім пролетарі". Не знали вони, які страшні ті пролетарські веселощі. Ігри в веселий пролетаріят усі скінчилися 1937-ого. Так ніби 1932-ого ще щось було неясно.
Потім ті, хто зацілів, так тішилися реабілітацією! Ніби хорий одхорував і вже немов очунює, але нікому відживатися. Вирок був несправедливий! Небіжчик не любив України, не хотів її відродження - категорично ні! Кат трохи піднімає капелюша - він виконав свій обов'язок, і тепер суспільство, навіть мертві в ньому, можуть бути реабілітованими, а, отже, здоровими. Шкода тільки, що з онуків уже не такі веселі пролетарі.

Аж ущерть

От, кажуть, низиться нам, і дуже, фаховий рівень. Мовляв, піднести-ж треба й рівень, і розвій. А мене, справді, не те турбує: подивіться лишень, як ізнизився рівень аматорства — от де біда! З такими аматорами скоро й фахівці стануть непотрібні. То-ж вони, аматори, складають залі й авдиторії, вічне циркове колесо глядацького загалу. Це-ж вони замісць "іще!" волають "ну то й що?". Ну то що з того? Аж нічого. Все якось урівень, на одній мірі — налилося аж ущерть. 

Друге, стиснене дихання

Почуваюся, ніби старенький письменник, що пережив усіх своїх читачиків: час починати нове життя, а народжуватися нема для кого.

Поверховість

Я такий поверховий, що боюся злетіти. Бо там, над моїм поверхом, і даху немає.

Напис на надгробку

"Замішання буде мені за епитафію" - от гарно сказано, присяй Богу! Моє попереднє замішання, присутнє замішання ближніх і дальше замішання вже по мені.

За розуміння

Може Христа розумів якийсь жебрак при дорозі - й німів, і збезножувався, щоб не знятися на ноги, не здійняти галасу й не розплескати того розуміння.

Місяшненко

У "King Crimson"оновім "Moonchild"і чудові слова, але ми дізнаємося про це лиш тому, що їх записано. Нявкітливий сьпів надпиває музику, і поезія стає незабагненною, ніби бджола смокче нектар і тільки бренить, а що вже там обпилковується, ми не бачимо, ані чуєм.
Далі голос тихне, неначе Божії слова, й тільки вже дзенькає і теленькає розгублене музикування - все що лишилося від поезії.
Я-б отак суржик на небо ладаном пустив, роздерши й спаливши його неписьменного рукописа.

Проти сонця ІІ

 Сонце сідає просто в дощ, просто в мокре, поли задерши. Верба б'є — та де тобі! Тільки витіпує об вітер простоволосу матірку. Спершу шапку скинула, а далі сама накинулася — ніби наш чоловік. Дарма, то-ж сонце! Багато охочих його бити, але немає межи земними зугарного сьогосьвітнього борця.

Запечене серце

Запечене серце - не страва, а їдець. Ще й непоміркований, аж невситимий.

Милість понімілости

Молишся без голосу, але хрипнеш і німієш. І ніби ніхто не може тебе почути. Та враз, несподівано, безголосого, німого чують. І до Слуху, немов соняшник до сонця, повертається голос. Одначе цить, мамина дитино, цить! Хай люде не чують.

При татусеві

"І рідний і хрещений батько Тарас Шевченко" підписав перед смертю Марусі Маркович свого "Кобзаря". Як почувала себе "єдина доня", чи зніяковіла, як-що то не вона понаписувала "Народніх оповіданнів"? Ні, почувала себе як у сливах, вічною іменинницею. Тож сам Шевченко! От історія ніби всіх розсудить, а ти таки лишишся при татусеві.

Ніжний московський Славік

Ніжний московський Славік, лагідний такий! А ви хочете, щоб він вам ізробився шорстким та терпким Славком, на всеє зле проворним? Ні, він іще поседить коло свеї культурної мами.