Перепал чи недопал

 Химородники. Слово зникло, а ремество — ні. Наука нас тішить своїми здобутками, але ще більше — спантеличує своїми нелагодами. Добрий розум тут великим дивом не дивує, бо гаразд знає, що теперішні вчені — то булі чаклії.
Химородники вже виходили з широкої печери на сьвіт Божий, коли-ж раптом християнство змусило їх гулькнути до вузенького проходу, де просьвіток поступу в тумані будучини.
Отак і чаклують собі: юрма де-далі напомповується власними вигадками. Чого-ж це майже всі вони плохенькі й марненькі? Можемо сьміло виснувати, що такі самі побільше були їхні передступники з печерної темряви часу. Або там був химородникам на вогнищах перепал або тут їм на курищах недопал.

Завіса падає, заслона зноситься

 Таке коїться, що-дня собі нагадуєш: біснування, казіння — не конче кінець духовного життя, то може бути й початок. Проте ця увага стосується тільки до особистого сказу, не до гуртового.

Хосенні ідійоти

 Мудрі люде мають ретельно вдавати, що корисні ідійоти зовсім не придуркуваті, а суть ідійоти в первісному суспільному розумінні сього слова. Бо ті ідійоти, як гаразд знають мудрі люде, спожиточні для людей іще мудріших.

От що сталося

 От ягнята брели купою, та й десь розминулися з Пастирем, не побачили хрещатої Його ґирлиґи. Так десь безбаш і підросли. І всі виявилися баранами.
Куди-ж їм тепер? Хто до них пристане? А вони до кого? Переспінули вже. Апостасія. Отака їм пригода пригодилася.

Пропала ящірка

 Уживані речі... Чи хто ще пам'ятає, як їх називали з повагою — комісійні товари? Була в тому разом і спокуса небаченого багатого життя, й відраза до його, багатого, й підозра скорої руїни для кожного, хто забагне статків: пан допанувався, що й очкур урвався. Мара розкуркулення...
А тепер уживана річ — ніби порожня шкура з викуреної душі. Але щось таке всередині заховалося — ніби відтиск передпотопової ящірки на вивороті.

Єднанка

 Уявімо собі, що Адам на власні очі бачить, як Каїн мордує Авеля. Дивиться й молиться про замирення всякого розбрату. Не хапає голоблі, хоч розборонить, а злітає духом над місцем злочину, як над бойовищем двох несил.
До його біжать сусіди, кричать:
— Пробі! Що це діється? Навіженого від безборонного відженіть!
А він:
— Батько всім потрібен, батько всіх любить!
Уявили? Гріх і уявлять...

Лікарська причта

 Був собі лікар та ще й головний. Поступовець, хоч і психіятр. Щирий новатор, щастя фундатор надумав новим звичаєм лікарні волі дати: відтепер він рівний серед лікарів. Походив-походив рівним, коли-ж і так не гаразд. Почав удавати медбрата, далі санітара: спостерігати, заглиблюватися в саму гущу причинного життя.
Удовольнило, але не до кінця вдовольнило: тоді лікар став ніби один із пацієнтів. У громадському колі, на суспільному полі. Добре, але щось він сумливий, хоч і сумлінний. Якийсь осамотнілий.
Іще новішим звичаєм уся шпитальна громада обернулася на брацтво персоналу. І зостався той головний головним і єдиним хорим. Тепер він курований від вільної комунії, що в тій уже божевільні. 

Sparkling wine

 Дуже довго й завзято боролися в Україні за свою шампану. І шампану, і горівку, й каберне. Доборолись були до самого краю. Каберне з горівкою оборонили, вільно навіть ізмішувати. А от до шампани нам зась — географічна назва, землеписна, он як. Доводиться тепер усі наличка переличковувати.
Шампана не з Шампані, а наша, своя, зветься тепер принижено й переможено: вино ігристе. Тут є непристойний мовний натяк на його походження, ніби-то від игристого вина однієї не винної, хоч, може, й винової масти, країни.
А от і не вгадали подолані борці: наше вино з діда-прадіда искристе! Тож тримаймося, не даваймося!

Сьвята неділя

У нас не Сьвітла седмиця — Сьвята неділя. Дуже гарно, ніби ввесь тиждень — один білий неділешній день.

Кинуо

 Треба тільки попустити віжки, мова сама вивезе, вірте їй більше, як собі. От не що давно один промовець статечний дуже економічну доповідь робив. А посеред цихвіри все примовку якусь устромляв: кинуо та кинуо. Що воно таке — сном і духом не знаю, а запитати посоромився. І ніхто не спитав. І так ясно.

В'юнка пукля

 Потрясаюче все, кажуть, а в нас і потрясіння нема. Отакі ми, вкраїнці, завзяті молодці. Трусимося з нервового зворушення, з тяжкої урази душевної мало не вміраєм. Моральне збурення, а як-же. А потрясіння немає, на той бік стоїмо — що твоя скеля.
Злість тіпає нами, скачуща пропасниця б'є, трясця кипить. А в'юнкою пуклею потрясіння й перед носом не трясіть.

То в мить, то в вічність

 Иноді маєшся як єдиний мурях на муравлищу. Ніби тобі одному, а не всім, дається чути конечна потреба в знарядді до виробництва. Хоч мале, та завзяте, хоч завзяте, та саме. Сунеш, цупиш оту свою космічну волосину чи патичину, нишпориш, отвору переломового шукаєш. А вже всі мурашки поховали подушки. Чи зникли без вісти.
Або й не зникли — комашаться, кепкують. А ти лізиш через них із своєю дурною роботою, підлазиш-перелазиш. Усім на заваді — як секундна голка, що встромляється не до речи то в мить, то в вічність.

Невтралітету додержуючи

 Для де-котрих рідна мова — як той любий котик-муркотик: щойно наснажився, то вже й треба його віднести невтралізувать.
А за віщо? Адже невтральний — то ніякий, а, може, й ні-к-чем-ний, бо ні до чого. Як блискава виґлянсувана деталя між розчепірених укляклих коліщат дзиґарних — безсторонність. Безснастий чи двоснастий — то те саме. Невтральний до бою в лаві не стоїть.
Люд має втішатися словом, весело має бути з мовою. Бо до чого-ж і розмовонька, як не до розваги? Часто те саме ми товчемо, та незгуста й найпростіші слова, як старі хати, білимо й обмальовуюємо: хай частенько чистенько. Часто-густо, зчаста й згуста, почасту й почасту — надмірної шараварної барви тут нема, а таки чути, що матня не порожня.

По галицьких календарях

 "Раз март апріля звав у гості до себе. Апріль зорвався їхать возом..." А чого зірвався? Майбуть, квапився, римським звичаєм, на війну. Дороги підсохли, коні не грузнуть, можна сунути на чуже — рік починається. Март — Марсів місяць.
Але хіба-ж можна так казать? Правда твоя, пуристе-чистію! Прийшов марець — задер бороду старець! Не потрапив на війну, ще замерз під тином у марці.
Але: "В марці завсігди вже береза зовсім зелена, — тим-то його й прозвали березозолем". І пішло все обертнем: березень, березіль, березіль, березотік. І втік удавнений, культурний март. Покривдився старий: ліг коло задубілого старця та й собі гордо бороду задер.
А що-ж апріль? Зірвався! Набростився! І розпишнився вже як квітень-цвітень. Весна в розповні, війна в розпалі... 
Теплий апріль, холодний май — то буде жито, як гай. Весна кінчиться травнем-місяцем. А війна? А війна війною... Богиня Майя, богиня Маєста вийшли подивитися вслід Марсові, через заквітчану голову Апрілісову вийшли підглянути. Вже закурилося за Марсоньком. Стали обі май у посліді...
Не гостри зубки на чужі шматки, а свій май, тоді й кусай. Май добру натуру, не приймеш карности на шкуру. Або ще: на щастя вселяке май серце однаке. Наше любомудриє, теж про май... А чехи гадають, що то květen. Хоч що хоч їм, а вони таки своє провадять.
От укрилося все маєм, зіллям-травою: коли місяць май, кождий собі дбай. Бо вже скоро зачервивиться, закомашиться червень-червець. Червцева юнь Юнонина. Чисто тобі Котляревський! За його то так і казали в церкві на той місяць — юнь.
А за юнем — юль. Липець по нашому. Що, не липець, а як? Ага — липень! Липа квітує, всі бачать. Ґедзень для коней, а від ґедзня кивень у них настає. Цезареві липцьові ґедзі не докучали, він той місяць навидів, з п'ятого першим зробив.
Серпень то серпень, вибачайте на тому всі Авґусти, Авґустовичі, Авґустівни, не буде вам іменин! От тепер те жито, як гай — знай жни собі.
А далі сентябрь, стародавнє — жовтень. Нубо годі, а де-ж вересень? Відповідає Грінченко увагою: "Съ этимъ значеніемъ въ словаряхъ Левченка, Уманця і Спілки, Тимченка, въ «Основѣ» 1862, № 9, въ новѣйшихъ календаряхъ: «Рідного Краю» на 1907, «Просвіти» на 1908, «Промінь» на 1908. У галичанъ — октябрь, а для сентября у нихъ — вересень. Желех."
От тобі й маєш! Загубився місяць! І цього вже вилами з ставка не виколупаєш. Стривайте, в римлян-же місяці були пронумеровані, щоб не покрали бува: сьомий (septem), восьмий (octo), дев'ятий (novem), десятий (decem).
Але таки покрали! Паздерник, паздернь у наддніпрянців суть, а жовтня нема, зразу листопад. Жовтень заховувався по галицьких календарях. І таки справді: в нас уже в "вересні" все жовте, а в "жовтні" все падає.
Далі ноябрь або-ж грудень. Холодна земля вже грудками береться. От тобі й дев'ятий місяць!
І далі вже студень у нас. Поверни мені мого наддніпрянського студня, галицька "Просвіто"! У вас і в Польщі ще грудки, а в нас уже студено!
Січень січе, на те він і генварь. Гріє це якось, хоч і зимно. А за січнем — син його лютий, сішненко. Що нам той Янус, той Фебруус етруський-европейський? Нащо мені музики, маю свої язики! В нас "Сішненко казав: як би мені батьковиї літа, то я б бикові третякові ріг ссадив, а дівці семилітці коромисел до плечей приморозив."
Місяць лютий питає — чи обутий? Обутий-обутий, взули нас, спасибі! В чоботи й патинки військового зразка — дуже вже модні. В них і виходимо знов стрічати Марса з тим маршовим марцем його...

З Ґалактики

 Невідіймане право всякої людини — то право в безмірній мізерності застерегти собі приналежність до незміренної величи. Так ізгарок астероїда вже не то що вмерлої, але й згаслої в попущеному посмертному парусові плянети, перш, ніж обернутися на пшик, пробиває чиюсь бездольну голову, приказуючи:
— Я з Ґалактики!

Вперта коза вовкові користь

 Ніяк не можу порубати тих ліян очікування. Давно дожидаємо — заросли, сонця нема. Жданики поїли, ніяке слово не здається занадто довгим — таке ждання каторжне. Блисне легкомовна сподіванка й згасне, аж засичить. І триває оковидивляльне нарочисте галичанське очікування.
Тривай-же, завзяте! Вперта коза вовкові користь.

Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він: "Пугу!"

 Тваринний сьвіт розмежований людськими мовами. У нас крякає крук, а на Москві — качка. І щось накрякує нам лихе. Але не бійсь, не накрякає.
У них квакає жаба, в нас — качка. А жаба крукає, ще й квокче. Наша курка сокоче, сокорить, їхня — кудакає, ніби дороги на Київ напитує. А чи на Львів. Приходь, хохлушечко!

Доктор Карк

 Мова — то летючий корабель. Але надто вже мисливих майстрів штука — немає охочих літунів, усі бояться вломити карка. Так і стоїть летючий — не літа. Відраджує від лету, накракуючи лиха, доктор Карк.

Багатоверствий відгал і стих

 Супокою не має християнин, а сьвіт тепер багне супокою, як булгаківський Майстер (визнаю, що читав). І в тій точці Майстер розлучається з Месією, й велика його літера маліє перед Ним. Хоч і сказано: "Прийдїть до мене, всї знеможені та отягчені, Я впокою вас. "
Але не так, не тут і навіть не там, де дано впокій Майстрові, не на дачі письменницькій.
Нема тут покою, тим-то сьвіт і бридить. Але-ж бува перепочив — і роками покриває все багатоверствий відгал і стих.

De profundis clamavi

 Убираючись, людина ніби намагається щось сказати несказанне, виповісти спеленатим тілесним язиком. І не саме тіло, а й душа силкується висловитись загадково. Читаєш, всі склади розбираєш, а в голові паморочиться — занадто багато шарів.
Чи до моди тут, хто дасть їй слово? De profundis clamavi...

Гарне й легке

 Мало що виказує таку злагоджену гармонійну злуку природи й культури, як голос і виголос. І не в bel canto, а саме в розмові, в бесіді. Голос дарований дідами-прадідами, а виголос — вихованням і вихованням. Виголос живе в голосі, наче січовик у плавнях: ніде ніхто не гомонів, а раптом — шелесь! та хлюп! — і вже чиниться щось потаємне, важне.

Rapping

 Дуже завзято. Неначе от-от дасть кому ляща в пику. Або йому дадуть. Це вже буде драма...

Молотом і серпом

 Молот змінює міру розуміння, а серп — міру почування. Тільки що занадто.

Янгол-хоронитель

 Мій малий (три с половиною роки) цікавиться янголами, чуючи за них у церкві. Йому тлумачиться:
— Янголи — то такі створіння Божі, що дбають за тебе й оберігають од усякого зла, зрозумів?
— Так. Янгол — це тато!

Чудова звістка

 Мій друг панотець Костянтин дуже дотепно витлумачив суть Євангелії.
Кажу:

— Отче, по нашому благовѣстїе — це-ж добра вість. А в чому та вість, що звіщається?

— Всякому мислящому чоловікові ясно, що все погано. А звістка про те, що не все. І не аж так...

Таїлянд і Тімберлянд

 Помічаю на знайомій сорочечку з написом "Thailand". Питаю:
— Були в Таїлянді?
— Та ні, то просто сорочечка така звідкись!
— Дарма, в мене на сорочці теж написано "Тімберлянд", а я там і не бував ніколи!
— Хіба-ж є така країна?
— Десь має бути, раз сорочечка.

Раптове пришестя

 Для мене вже багато років Сьвята неділя є люстрово симетрична Білому тижневі. Спершу ти є притомний при нестерпній муці Чоловіка, а далі ти присутній при духовному ядровому вибухові буття Божого: здається, що вигоряєш у мізерному гріховному єстві, наче верчик соломи, а не сьвічка. Потім завикаєш. Чоловік до всього завикає, навіть до спроквільного спровадження Божого по раптовому Його пришесті.
Довго думав, чи слушно буде мені таке писати? Це навіть не теологумен, а просто перечування. Важко почути в собі ласку Духа Сьвятого, ще важче носити її в собі, як сьвічку в ліхтарикові. Поки ти в хаті, серед своїх, усе в усіх ясно горить. А як ідеш на вулицю, на вітер, — все гасне та гасне. Й огурно вертаєшся до хати — вхопити вогню. І там не займається, що тільки запалиш...
Згадуєш переляканих, розгублених учнів Христових, як ховаються вони по схронах, як бояться того, що здається їм правдою. І це коли? Після Воскресення! Іде поголоска, що десь-таки Він єсть, але лячно й того, й сама чутка жаска.
Трохи призвичаїлися, стромляли пальці в рани, так до Вшестя. А далі знову: пришле що, не пришле? І так до Сьвятого Духа. Чи всі учні приподобилися? Кого загубили дорогою?
Давно це було, ми ніби знаємо відповіді на всі питання, позамикали всі зарослі стіною двері. Хто вірить у ті відповіді, а хто — ні. Найбільше байдужних. Нашого сьогочасника слід розважати, инакше як-раз ізнов збайдужніє.
Але щось таки повторюється що-разу...
Ясно, що це питання схоже на те, чому всі люди таки недугують і вмирають і після хрещення. Є багато відповідів, отже, немає жадної... 

За будуїзм

 Бачив на вулиці будару з написом "БУДУЇСТИ" й намальованою на облавку купкою чоловічків із знятими до неба рученятами. "Будуїзм", безперечно, може ремствуватися на те, щоб визнано його суто вкраїнською вірою.
Вірю, й саме так, аналітично, вірю: буду їсти! Бо синтетичне "їсти-му" дає навід чи то на обставину, що мусиш, чи то на умову, що маєш. А от не маю й не мушу, а все-таки наїдатимусь! Одним словом, як одним проковтом — БУДУЇСТИ!
 

Страшна П'ятниця

Ти Христів? Ти Божий? Тоді уяви собі в людськім єстві: що прийняв мученицьку муку за всіх, а твої вдячні учні ходять довкола хреста, нетерпляче перемовляються, сподіваючись уже скоро як слід попоїсти, бо вже намучились.
Адже Христос розпинається що-разу перед Великоднем, карою своєю прокладаючи дорогу до пекла й із пекла до раю.
Треба уявити собі, як це було вперше, коли ніхто не сподівався знаходу, хоч і казано їм. Горе й одчай і тільки потім — таїна Божого воскресіння. Треба вміти собі уявити...

Моє марево

 Не знаю, чи пекло може обійтися без довжелезних сірих куренів? Бо йнакше, де заховаються в гіркому нічогонекоїнні після досмертного dolce far niente тісні полки безбарвних байдужних безбожників, що заполонили тепер сьвіт душевної марноти?
А над збляклими панцирами бараків, мабуть, знімаються дозорцями вежі з кістки замучених слоненят: там караються нестямні поети, що видумували собі богів, виглядаючи велишної муки.

Розмнякла твердиня

 Де-хто є проти лихого гаспида геть безборонний: що не тин — то вражий перелаз, що не баркан — то вража хвірточка. Та й загород не треба: марників з самого переду вітає заквітчана-закосичена парадна брама. Тільки в глухому, суціль порослому бур'янами запіллі тихо репається й обсувається топтанка духовних фортифікацій.

Чужих спадків боронячи

 Ibi bene? Ubi patria?
Розбираю між рядками ахвішок і виходять химерні гасла:
"Зрадь Україну: осьвіта й кар'єра в Канаді!"
або
"Наука й праця в Канаді: зрадь милу вітчизну, поки ще молодий!"
чи ще
"На вічний побут до Канади: для тих, хто не народився мертвим!" 
А потім іще трохи й підсумовувати, вже на місці: "Хатку опорядкували собі гарненько, — усе гаразд, усе добре, та не батьківщина..." Читаєш Вовчка й мовчака рониш дрібні сльозинки на лакмусовий папір "Народніх оповідань"...
— І чи є та Канада? — гадають Піноккіо з Ґнотиком. — Адже-ж ніхто ще не вертався з країни розваг...

Крім хліборобів

 Гроші ніколи не зможуть запорожнити порожности: вони на те занадто малі. Але без них у пустці буде ще просторіше, а головне — голим виявиться й місце, де щойно сидів загублений у пустелі чоловік.
Хіба хто вміє сам робити хліб...

Чи буде крайній останнім

 Де-далі, то все більше чуємо те проросле з літунського забобону, надмірне, граничне слівце "крайній": у "крайній розмові", "крайній зустрічі", "крайньому вилеті", — се-б-то там, де цивільний чоловік, і не думаючи, зразу бовкне "останній".
У тих словосполуках не останній, а крайній дає навід на приреченість, бо загин — то край, і перед краєм тільки щось останнє буває в-останнє.
Це непорозуміння приблудилося до нас, як звичайно, з близької мови. Хоча тамтешнє "послѣдній" ще безневинніше за наше "останній". Останнє, то те, що зосталося, а, отже, ще єсть. А "послѣднее" — "по слѣду" йде, воно просто, виходить, чергове.
Але хтось, не дуже до мови мисливий, придумав, що його остання зустріч із словником уже ніколи не повториться. То-ж він і в черги питає, хто крайній, ніби то не черга, а шерега чи лава.
Що-ж, кожне хліб їсть і кожному мова мовиться. Але нема чого заходити за край, накидаючи мові останні забаганки неповновагої простомовної моди, бо тут мові й край.

Славне товариство

 Хто наша громадка, з ким ми в гурті?
Блудниця, розбишака, блудящий, прокажений, митар. Ще хіба самарянка, що шостого чоловіка мала, дружиною не бувши; завзята канаанка чи, по народньому, просто хамка з померлою донькою на руках.
Ось до чийого товариства ми набиваємось і пристаємо... в стані безпосередньої перед-зустрічи. А чи буде зустріча? Там, де вони стрінуться з Ним? Чи не проминемо сходин, хоч і на всю вулицю за руки взявшись?

Дванадцять євангелій

Хто готовий вислухати радісну вістку? Навстоячки, не сходячи з місця, зо сьвічкою в жмені? Це відслухати, а почути? А почувши, виконати?
Бистрі, гострі брехні — з ними лекше. Підхопив, поніс, передав. Суперечать доброму розумові, суперечать навіть одна одній, всі — всім, то й що? Легко-ж, скоро, гостро!
Без терпцю духовного нічого нема, бо духовність тільки на терпцю росте, більше ніде. Й терпіти треба все: нестатки, злидні, лихих людей, своїх людей і, нарешті, себе.
Хто готовий одстояти перед Богом дванадцять Божих життів?

Летюча новина

 Новину читають сімнадцять секунд. Пересічно! У чому-ж новина? Старе вино вливається до молодих бурдюків. У чому-ж тут нововірство? Мова мовиться, а хліб їсться.

Підвозячи москаля

 Ми вдираємось до мови, не вдаючись до рівнознак. Українська все воліє з'ясовувати, розрізняти, розпізнавати, на те має тонину й тонкоту. Але то річ небезпешна: лекше копаницею простих виразів виважити двері, а, як-що тим, хто в хаті, не все розумно, то можна, в крайньому разі, підвезти їм москаля.

Транспарантний транспарент

 Уподібний транспарант доби: "А ке сюди транспарентність!". Усіх зненацька прикро закортіло прозорости. І ми вже живемо в крізькій країні, що скидається на кришталевий кабінет із нескінченними скриньками й шухлядками — просьвітчастими секретами й сховами, й у кожному куйовдяться чорні покощені чоловічки. І жіночки, не забудьмо жіночок!
Отак сидиш на шкляному горбочку, дивишся в прозірчастий туман далині й бачиш густу голизну. Ніде заховатись — ясна вода! Нікому ховатись — непотайні душі! І все кругом — чисте, прилюдне, відверте! Таке непотайне, таке явне, таке видке, словом, голе-голісіньке!
Не маємо ми в мові открытости, openness'у, але залюбки ладні жити на видноці, на белебні, на голотечі. Одвертість виявляється в нас усіма сторонами. Ми раді жити в новому, сьміливому сьвіті з гірського кришталю.
Тільки брилами не кидаймося. Навіть прозорчастими.

Штука для штуки

Істе мистецтво може любісінько діждати, поки мистець помре голодом або й просто помре, не заробивши творами ні шеляга грошей: саме воно житиме вічно й колись таки заробить.

Гола правда

 Гола правда враз викликає таке нестерпуче пізнання та пізнання, що її сьвяту голизну заразісінько хапаються маїти нещирими словами.

Щира правда

Щире мистецтво — як щира правда: за неї можна забути, але, враз пригадавши, ніяк не можна заперечити. 

Перед вікном широка бита путь

Треба сказати собі: вкраїнська мова — це я. Взяти хреста й іти собі. Ну, хоч потупцювати...

Curiouser and curiouser

 Шекспір — то ангелянська мова своєю особою, а Керрол — то власне школа ангелянської мови. Приватня школа, незалежна школа, old-fashioned public school, кінець-кінцем. Й ніхто того вже не перевищить, доки стоїть ангелянська мова, доки зветься вона "ангелянська", хоч, як нам звісно, ніщо вічно не зветься й не стоїть.

Замкове оповідання

Ми всі тепер, як ніколи, оточені собою. Це дуже непевно. Ґотицький замок і нікого, тільки сторожа десь на брамі погрякує риштунком. Повернулося до нас холодною спиною гарматування. Що там — за фортифікаціями, за окописьком, за ровом?

Зринаючи на поверхню і над поверхнею

Едипів комплекс — це занадто глибоко. Глибоко, але під шкурою глибоко. Каїн і Авель були брати — з крови й з віри брати, чужі там не ходили. І Каїн убив. І вбиватиме ще — під вночнішим покровом, під каптуром, з-під кирейки, лізучи з лезом опівнічною стежкою після сеансу п'яної психоаналізи. Й гадатиме, що його бачить лише єдине посліпле око мертвого злодійського сонця...  

Вербна субота

 Сьогодні воскресає Лазар-Єлеазар — ще поживемо! Пригадаймо гріб нашого життя чотириденно вже засмерділий, пригадаймо білі пута погребного завою, що вже зв'язали нам дух, і стрепенімся — ще порухаємось! Пригадаймо сльози Христові, сльози Людські, сльози Любови, сльози скорботи Божої: спив смерти й причастився її праведник. Смерть — бучний високий поріг, поріг спокою й жалю, навіть як-що за порогом — воскресіння.
Серед видимого шарварку нашого життя десь непомітно й тихо переставився любий Христів друг — сьогодні воскресім його, воскресім його в собі. Леонід Андріїв у своїй славетній оповідці "Єлеазар", що стала надбанням сьвітового красного письменства не тільки в нашому шкільницькому розумінні цього останнього, виводить Лазаря із гроба не живим, а немертвим, не тільки недогарком душі, але з недобитком тіла. Лазарові очі випромінюють в Андріїва нескінченну істиність смерти, й од тої істиности слід заховатися в особистій і спільній миті того, що ми навчилися надто доречно величати життєдіяльністю.
Ні, я хочу воскреснути не для смерти, а для вічности — незнаної, але прекрасної! Мудреці висадили перед гробом важезну постать, а за нею позначили тінь — ніби двері в небуття. Не про те наша причта, не до того простягнулися наші сподіванки. Тлін плоти легко знайти й посеред веселого ярмарку, ми його чуєм, а таки покладаєм надію на воскресення — й сьогодні після сну, й після остаточного спочинку, що ми його вічним називаємо, однак важачися перервати його гадану вічність прокидом прийдущого воскресіння. 

Пильний читач

Хто перекладає книжки, просто хоче їх сам як довше почитати — иньшого глузду я тут аж ніяк не вбачаю.

За телемову

Як багато людей у телепортаційній скрині говорять українскою так, ніби та мова їм давно набридла, бо балакають нею вже віки віків, а не відколи увімкнули камеру.

Життьова й мовна дійшлість

"The hurrier I go, the behinder I get", — це, звісно, за дійшлість, коли людина має найбільшу потугу квапитися й найменшу змогу впиняти час. Але як сказано! Навиворіт шита свита власної мови являє перекраяним, а через те глибоким і прекрасним, доволі простий парадокс, як-що його звичайними словами висловити.

Берег любови

Який поетичний образ — отой берег любови! Як майже лігма похилена верба, вчепилася  розчепіреним корінням в його край Україна. І вже бачить себе всю, на цілий зріст, у сьвічаді сірчаного озера.

Десять праведників

Ніхто так аж надто не боїться вогню й сірки, содомляни здіймають ізціплені руки, насваряються кулаками Шумерові й Еламові, а, може, й Атлантиді заморській, велику, сьвячену від своїх жерців війну затіваючи. Ніде не капає й не сиплеться.
Десь іще бачить Господь на Москві десять праведників.

Без подвигу

У нас (ще поки в нас) Володимир, Ярослав — сьвяті ймена. Князівські, звучали вони як урочисті переклади з яких переможних мов. Їхні носії хрестилися колись Василями, ще невимовними тоді для слов'янина Георгіями, й осьвятили свої, тутешні ймення. А ще перед тим Василь і Георгій десь заслужили на сьвятість і зробили власні ймена — хрещеними.
Більшість із нас, українців, носить ім'я — як готове вбрання, та ще й після чужих народів. Маємо тільки жалувати одежу й гідно доносити. Разом із хрестом.

Той, що в скрині сидить

Ото людина! Вмикаєш телескриньку, а він уже й там і — плиг у хату! Здибаєш на вулиці як рідного, хоч і не признається.
Одначе погляньмо на цього всім знайомого з другого боку: це-ж, на його натрапивши, люде тисячами перемикають і вимикають телевізор.

With a grain of salt

Людство-б нічого не встигло зробити й надбати, якби вміло зосередитися на своїх безглуздих і безплідних шуканнях, і заразом не придумувало й не перероблювало цілої сторонньої купи, бо саме з тої купи на перетятій маґістральній дорозі поступу виросло дерево цивілізації.
От і цю чудову думу я здумав, шукаючи по підлозі за зроненою дрібкою соли...

До білого гарту

Перекладар зо своєю ангелянською мовою — як босий швець серед узутих. Як-що ти щвець, то чого-ж ти босий? З таким рукомеслом можна було-б уже по людях не ходити. Ніхто не вміє пошити порядної пари зобув'я, зате всі взуті й мають мозолі, а тому аж-аж знаються на шевськім ділі.
— Я думаю...
— I take it...
— Я думаю! Що текст сього закону...
— That the language of this law...
— Текст сього закону!
Трішки спантеличений, спокійно-уважний лікар із божевільні буде як знахідка в родинному, хатньому житті. Воно тепер настало буремне!
Уявляю собі логічний і консеквентний переклад малайсько-мадярський: який-же це, мабуть, тріюмф правди, волі, розуму! Яке врочисте сьвято пуття, чести й поваги!
А спробуй українсько-ангелянський! Українську ще не всі забули, ангелянську ще не всі пригадали — от і крутись! Але як-же загартовує вдачу — до ясного жару!

У часових шорах Червоної Кралі

'Well, in our country,' said Alice, still panting a little, 'you'd generally get to somewhere else—if you run very fast for a long time, as we've been doing.'
'A slow sort of country!' said the Queen. 'Now, here, you see, it takes all the running you can do, to keep in the same place. If you want to get somewhere else, you must run at least twice as fast as that!'

Це парадокс приділення, зашморг часу? Та ні-ж бо! У нашій країні біжиш чим-дуж і як-мога навзаводи з мадам Инфляцією, мусью де Фолтом і нашою рідною Господаркою, — що хоч і повзе, а таки в протилижний од перегонів бік, — і то тільки щоб мати той самий заробок і міцно й грізно стояти під мурами небраної й невзятої приступами Цінової Цитаделі.
А щоб ісправдити мрію зрілого чоловіка й почати жити "покращено", треба бігти вдвічі дужче, ніж що-духу, й удвічі сильніше, ніж що-сили.
І то в-одно-час. І той один (час) трапляється нам і справді вже не вперше. Бігти рівнобіжно довкола круглолежної незмінности буття. 

Цілонародні гони

Превелика загроза для народовладдя: на лови вийшли пропаґандисти, всі ловлять усіх — сітками, переставками, тенетами. І так воно переплуталося, пересоталося, так усі розтанцювалися, що самі ловці забули, звідки в кого ноги ростуть і до чого руки приплутані. А тим часом на перетреноженого ловця й зьвір біжить — зьвір великої руїни. Хто стоїть осторонь, хоч одного-двох вимотайте та й на волю пустіть! Я пробую...

З доброї нагоди

Читаю за одного давнього знайомого статтю в "Вікіпедії" — скільки-ж він устиг зробити, трудящий! Скільки написав! Майбуть і статтю оту теж сам виготовував. Бо чоловік справді совісний, можна на його здатися: не пустить живого діла плисти самотокою.

On the same page

Кожне читає Книгу життя: незрячий, неписьменний гортають її — геть усі. Ще восени 2013-го року здавалося, що ми водимо пальцем по тій самій сторінці. Але тепер ясно, що де-хто посунувся далеко вперед, що багато хто відстав. І навіть закладинки не там. І сторінки заломлені не ті...

Щоб якось розрізняти

Сьогодні здибав у Київі ще двох Шевченків, що ні за жадних умов чи обставин, ні в жадному товаристві не згодяться говорити нашою мовою. Як-що їм закинути, що вони мовою нашою гребують, то Шевченки мабуть заскочені будуть. Вони за ту мову ніколи не думають, як і за вимову свою у мові звичній, хоча та вимова може виказати їх у порядошномъ московскомъ обществе.
Шевченко сам, з найбільшої літери писаний, ніби проглитнув мову цілком. Ніби достатньо того, що той, істий Шевченко колись українською до схочу наговорився. Неначе-б то наговорився. Наче до питання можна не повертатися. І чи ми важимо, чи маємо силу, — якісь дрібні, грішні вкраїнці, чиє прізвище навіть не Шевченко й навіть не на -енко ніяк?

Може стане й того, що ми всі, услід за Кониським, величатимем Шевченка Шевченком-Грушівським? Ну, щоб розрізняти...

Вавилонська шахта

Здається, під руйновищем Вавилонської вежі триває робота. Копано потаємне, ще від старовини, до вежі — ще й шахту.
Мур додолу, мурівник додому. Але риють собі й далі шахтарі, що гоноблять од своїх батьків і дідів перейняти самі їхні вади й надсади, аж до найглибших, до тайникових...

І будне, й сьвятне

 Сьогодні клієнт сказав приказку: "Чоловік — то слово, жінка — то книжка". Ніби-то німецьке прислів'я. Слідів не знайшов, але припало до смаку, ще й дуже. Книжка — за родину, за малу громаду, за малу церкву, за мікрокосм. Книжка про сьвято й про будень.
Хіба виповниш її одним словом? Тільки назвати отим словом можна. Хто-ж розгорне книжку без назви?
А хтось і з назвою не полізе в книжку. Може там і нема нічого? Може й нема, а є лиш палітурка й білі аркуші нерозрізаного тому.
Бог те все читає. На Нього вся надія...

Саме його

Каїнові легше вбити Авеля, ніж зрозуміти його. Бо, зрозумівши, не зможеш бути Каїном, а вбивати дуже кортить, особливо брата та ще й молодшого.
Чи були брати одновірцями? А яка тоді віра була? Жили в присутності Божій, знали, що єсть, робили приноси. Мабуть таки одновірці, й, до речи, саме тому легше було вбити Авеля, ніж зрозуміти, чого це саме його обрав Бог.

Невередливе стравування

На розі Паньківської й Жандармської замешкав новий заклад громадського харчування з незвичайною назвою "Kitchen гастрокафе". Хто вивчав у школі англянську, а не німецьку, як усі пристойні люде, зрозуміє, що їсти доведеться в кухні, з челяддю. А хто знає, що таке наш ґастроном, здогадається, що їсти доведеться навстоячки. Й не так їсти, як заїдати молодий портвейн. З ґастронома, що-правда, колись таки був тонкий знавець страв, але відтоді зробився невибагливий харчовий пункт.
А ще приросток "гастро-" нагадує нам за гастрит — шлунковицю чи стравницю. Харчуючись з ґастронома його легко можна було дістати й потрапити до ґастроентерології.
Отакі смутні пов'язі... Як гадаєте, прогорить ґастроентерологічне кахве з кухенною баняковою кавою? Це ще хтозна. Люде до мови стали ще нечутливіші, ніж до страви...

Сюди кинь, туди кинь, а все голим на п'яти

Аристократизм іспершу почав по дідівському борухи справляти, далі ліг і заснув. І вже не прокинувся.
Аристократизм помер. Але його шлях не гуляє. Ним походжають сноби, нікуди не простуючи. То хай живе снобізм? Чи хай оживе аристократизм? Снобізмові не простимо, аристократизму не впізнаємо. Лежимо в придорожній канаві в тіні придорожніх дерев, сховавшись за придорожніми кущами. Шляхетно спостерігаємо...