Сьогодні воскресає Лазар-Єлеазар — ще поживемо! Пригадаймо гріб нашого життя чотириденно вже засмерділий, пригадаймо білі пута погребного завою, що вже зв'язали нам дух, і стрепенімся — ще порухаємось! Пригадаймо сльози Христові, сльози Людські, сльози Любови, сльози скорботи Божої: спив смерти й причастився її праведник. Смерть — бучний високий поріг, поріг спокою й жалю, навіть як-що за порогом — воскресіння.
Серед видимого шарварку нашого життя десь непомітно й тихо переставився любий Христів друг — сьогодні воскресім його, воскресім його в собі. Леонід Андріїв у своїй славетній оповідці "Єлеазар", що стала надбанням сьвітового красного письменства не тільки в нашому шкільницькому розумінні цього останнього, виводить Лазаря із гроба не живим, а немертвим, не тільки недогарком душі, але з недобитком тіла. Лазарові очі випромінюють в Андріїва нескінченну істиність смерти, й од тої істиности слід заховатися в особистій і спільній миті того, що ми навчилися надто доречно величати життєдіяльністю.
Ні, я хочу воскреснути не для смерти, а для вічности — незнаної, але прекрасної! Мудреці висадили перед гробом важезну постать, а за нею позначили тінь — ніби двері в небуття. Не про те наша причта, не до того простягнулися наші сподіванки. Тлін плоти легко знайти й посеред веселого ярмарку, ми його чуєм, а таки покладаєм надію на воскресення — й сьогодні після сну, й після остаточного спочинку, що ми його вічним називаємо, однак важачися перервати його гадану вічність прокидом прийдущого воскресіння.
Серед видимого шарварку нашого життя десь непомітно й тихо переставився любий Христів друг — сьогодні воскресім його, воскресім його в собі. Леонід Андріїв у своїй славетній оповідці "Єлеазар", що стала надбанням сьвітового красного письменства не тільки в нашому шкільницькому розумінні цього останнього, виводить Лазаря із гроба не живим, а немертвим, не тільки недогарком душі, але з недобитком тіла. Лазарові очі випромінюють в Андріїва нескінченну істиність смерти, й од тої істиности слід заховатися в особистій і спільній миті того, що ми навчилися надто доречно величати життєдіяльністю.
Ні, я хочу воскреснути не для смерти, а для вічности — незнаної, але прекрасної! Мудреці висадили перед гробом важезну постать, а за нею позначили тінь — ніби двері в небуття. Не про те наша причта, не до того простягнулися наші сподіванки. Тлін плоти легко знайти й посеред веселого ярмарку, ми його чуєм, а таки покладаєм надію на воскресення — й сьогодні після сну, й після остаточного спочинку, що ми його вічним називаємо, однак важачися перервати його гадану вічність прокидом прийдущого воскресіння.
Немає коментарів:
Дописати коментар