Каданс

Ще не дочитали ми книги буття, а вже час писати книгу ви-буття, з-буття, за-буття, не-буття й ино-буття вкраїнського народу.

Втрачена нагода

У коридорах столичного Шевченківського університету гуляє-бенькетує майже поправна московська, й уже напевно — реґійональна. Сторожко з парадних патретів придивляються до того Огієнко, Антонович, Багалій, — і вдоволено мружиться з-під чорної шапки Бердяїв.

Нагадую, як у цій самій alma mater професор Микола Йванович Дубина вичитував могильним посьпівом, ніби якийсь лиховісний лірник:
— Останнім часом я помічаю, що де-які з наших студентів, замісць вправлятися в интеліґентності української мови, говорять на перервах російською!
Перевівши гострий погляд із стосика своєї праці на професора, Петро Таращук відчеркнув:
— А як це воно — вправлятися в интеліґентності української мови?
Тоді відповіди на це питання ми не дістали. А тепер я думаю: може й справді варто було таки повправлятися?

І в тих, і в сих

Треба, де хоч на крихту можна, витлумачувати чужі вчинки як належні, а де вже ніяк — як правдиві, бо то є правда Божа, про нас мовлена.

Діягноза

Людина зчаста й згуста примудряється сховатись у свавільному безумстві від власної неправди й гріха.

За нескореність

Кінець-кінцем кожне бореться за свою мову як може. І я борюся. Побачимо, чиє буде зверху. А вже як побачимо, то тут заважить мудрість наша: хоч на споді лежатиму, а все в очі плюватиму.

Без язика

Слід визнати, що нащадні кияни не знають і знати не можуть мови жадної. Це така шляхетна познака їхньої уродзоности.

Щоб тямили

Колись відомий московський сьпівака Хворостовський на спиток од журналистого, чого не сьпіває він пісень українських (делікатний натяк на приховане вкраїнське походження славетного артиста), відказав, що спитувався було, але батько його чудернацьку вимову висьміяли.
Ото я й сьпіваю своїм синам наших пісень, щоб потім самому з них не насьміятись.

Час химер солодких

Дай, Боже, народити дитинку, вчити її говорить, наслідуючи звуки сільського обійстя. Хай тямить мале, що в нас ґава кавкає, жабка кумкає, каченятко кахкає, поросятко рохкає, гуся ґелґає, лоша гигикає, а курочка сокотить, то-що.
Ще й назвати його не Ваньою, а Йвасиком.

Те весілля, де курці смерть

Поступовий телевізійний канал громадською реклямою виховує поступове-ж громадянство: весело там явно невкраїнським музикам, що на показ виконують щось популярно-вкраїнське, пишаючись сьвятним народнім убранням: грають на бандуру, дмуть у сопілку, б'ють у тулумбаси без жадної сторонньої запомоги. То-б-то на музики ми вже не потрібні. А нащо-ж тоді?

Чому не йде апостол правди й науки?

Я глибоко шаную Шевченка, а таки не треба було переназивати університету сьв. Володимира. Володимир — рівноапостольний переможець теміни й гріха, взаконених прадідівським звичаєм. Наш хреститель. Ми для себе потверджуємо його країнність.
Там подуга внутрішня — невидна звідци через затьму віків, тоді як околишня — шириться й досі.
А пророк, як малий, як і великий, і по смерті — даровина тлумачам, добрячим і недобрим; за життя-ж тріюмфу своєї правди він не бачить, навіть як-що наймення йому — Мойсей.
Тим паче, що ми з гіркого досьвіду знаємо: не все, що в Шевченка вбирається, Шевченка набирається й Шевченком буть збирається; не все, що Шевченком називається, до Шевченка озивається й з Шевченком знається.

Завдати гарту

Нашу мову терплять лиш як язичиє. Масована сьвідомість тільки такою її сприймає, й тільки так її пропаґує. Доходить до химерної нісенітниці: як скажеш "додати гарту", — нічого не второпають, а як-що, з превеликого дива, говорять навіть "підкинути багаття в вогонь", це вже зрозуміліше, ніби рідніше. Щира, питома, поправна наша мова для багатьох — геть неймовірна, а для де-котрих — просто нестерпна. Для нас-же нестерпна має бути та каліка, що кривляється й корчиться на чужому місці, нашу з себе вдаючи.

За назовництво

У любій серцю Славуті ще давно колись почув, як свого старенького "Москвича" пестливо хазяїн назвав "москаликом". Це мені потім ще пригадалося, коли в РФ бувши, зачув я розмову, де незлим тихим пом'янули "хахлофф". Цього слова я ніколи не поминаю мовчки, то й тут запитав:
— А что за народ эти хохлы? И где они живут? Где-нибуть рядом с москалями?
— Ты чё, Серёга, "москали" — это москвичи! — без тіни посьміху була щира відповідь.

Донець-молодець: що вздрить, те й приховає

Не доберу, з якого-б то переляку мусить українська людина читати Дарію Донцову? Хіба для того, щоб назавсіди забути словесніть московську й на вік-віки вийти з москвомовних лав!

За формацію

 Звісно нам, як оте буття сьвідомість назнаменає! Лежить брила в Дикому полі, порядна брила, самим Богом обтесана. Й вода під неї не тече, часом тільки де-якийсь бик степовий, линяючи, облазок свій проти неї зчухує... Й ось надходить якась мара, й вирізьблює з тої поконвічної брили боввана не потрібного нікому зарізяки.

За мовний розвиток

А чого-ж, мова таки розвивається! А як-же, відома річ! Мед обертається на мід, рот — на ріт; і між медом і ротом ложка снує вже природньо, а не природно. Призволяйтесь, люди! Люди, а не люде!

За мовну архаїзацію

Усе добре, добряче взивають застарілим! Либонь-же старе й добре вино — знаменита річ! Але-ж ні! Сидять, пасуть очима: чи не скисне, бува? І так, щоб аж засмерділося!

Згадаєш колишнє

"Дні Москви в Київі". А звучить режимно, загрозливо! Невже не чуєм?

Наш бекет

Можна спробувати ще таким робом зробити: стати лицем до південно-східніх вітрів, отак протистояти атмосферному фронтові, й говорити доброю вкраїнською мовою, але по доброму. Бо, що тут звичайне, в нас отакечки стоїть суржик у своїй незмінній, ніколи не праній, аж чорній, сорочці, торохтливому кожусі й ізмащених, чомусь дьогтем, кирзових чоботях.

Православиє й народність

Кожен у нас посполитий непохибно знає, коли саме за православним календарем гріх гидувати м'ясом і цуратися чарки, хоча постувати йому неможеться, ніколиться й не доводиться.

Книжне

На берегах нашого життя пишемо й креслимо, карлючимо карлючки, рисуємо й малюємо якусь нечисту силу, забуваючи, що саме письмо не від нас писане, та й мабуть і не про нас.

Під гаєм в'ється річечка

Крутий, урвистий берег людського життя — то безчільне п'яне женихання; пологий, піщаний — вимушена цнота тверезої безлюбовности. А між тими берегами: котить хвилі наш Черемош, а куди, не знає...

Не так було за Польщі

Диво дивнеє оцей мій журнал! Як письменницький щоденник: щоденник є, писання є, а письменника з письменством немає.

За де-котрого гуманітарного поета

Знаємо ми того добродія, що йому доля колись раз винесла з хати рясно вишиваних сьпівецьких рушників; та й він-же їх гарненько прийняв, того щастя не змарнував, не сплюндрував; і тепер ми прощаємо йому повен баштан політичних гарбузів, і навіть готові разом із ним їсти гарбузову кашу.

Здоровісіньке

Урешті мені до чмиги бути вкраїнцем, щирим, міцним, як яйце-райце, де й жовтковина, й біленьке, а не якийсь розбовток; і ще не вмерла сподіванка, що вилупиться з мене порядне вкраїнське курча.

За копачів

Усаджують титанові кілки в живі горби нашого Київа, за серцем шукаючи. Серця не чути, а все-ж очікують, сподіваючись, що так він ліг, що вже не встане.

Свій час на всяку справу

Уже вийшовши з негідної мужів змажки за привабливість, на цьому життьовому відтинкові я шляхетно домагаюся стерпности.

З коґнітивної теорії

Коли бракне "пер-цепції", до кожної коршми вгадючується й висисає серце "ре-цепція". Така моя кон-цепція.

Стоїчне

Коли люде, аби-як собі балакаючи, щиро не можуть досьвідчитися того, що таки треба боротися за мову, — це зворушливо, але безнадійно.

За дві безодняві

Добре, що недоумство недочуває, як до його волає невірство.

Ще гірше

Біда, прикріша, ніж у Возного, коли "за недосужностью по должності й за другими клопотами, доселі... зділав" аж одне добре діло, але мав гострий привід тяжко пошкодувати про теє. 

За тишу

Хрестителеві відтято голову, щоб не говорив і не думав. Мовчання знеголовленого Предотечі бучніше й гучноголосіше, ніж усі скоки й музики, що тривають, уже як кара, й опісля страти.

За конярство

Це взивають архаїзацією. У чім-же річ? Старого спрацьованого коня мови вкраїнської викласти через гадану непотрібність як сплодителя, після того його можна вже безпешно до скону випускати межи кобили. Далі старого на бік приберуть, і випустять хоч і теж уже немолодого, але свіжо закосиченого жеребця-насінника мови братньої. Мовляв, борозенний той кінь не зверне й нашої борозни.

Осторога

 На огляд воно так, ніби після грімкої великоруської слави трактування московської мови як говору реґійонального єсть обниження в становищі. Але ми підставно потерпаємо за те, що реґійональність згодом обернеться другодержавністю, а потім — і єдинодержавним владарюванням нахожої мови. Хіба-ж не так?

Наше перезавантаження

Масова культура без ніяких редакторів чи реґул завзято привчає нас до того, що щира вкраїнська мова є нестравна й непотрібна; відтак усе, що можна заступити московщиною, — заміняється, наче-б то "самовільно".

Чи гріх бути вкраїнцем?

Гортаю вартісну книжку "Сповідаю гріх, панотче" від сьвященника Олексія Мороза з підзаголовком "Найповніший спис гріхів і способів боротьби з ними". Року Божого 2005 Московський патріярхат увінчав це видання 1-ою Всеросійською православною премією сьвятого правовірного князя Олександра Невського. Сам автор у зверненні "До читача" зазначає, що в праці скористався з як дореволюційних, як і сьогочасних джерел. Що правда, звичаєм таких видань, на самі джерела ніде не вказано.
Гріхи розкладено за заповідями, з докладним з'ясуванням сути цих останніх. Нас цікавить п'ята заповідь: "Шануй батька твого й матїр твою, щоб довголїтен був ти на землї, що Господь, Бог твій, дасть тобї". Між иньшими гріхами тут подибуємо "Заходолюбство й нехтування рідних традицій", "Віддання переваги роботодавцям-чужинцям та чужовірцям над руськими православними людьми", "Запозичення від чужоземців очевидячки шкідливих звичаїв", "Втеча з отчини й мешкання без потреби за кордоном".
Наперед знано, скільком нашим вельмишановним землякам, звиклим думати, що на чужині вся правда й сила, самий цей перелік насипає перцю під ніс. Але православним братам і сестрам даю на особливу увагу розділ "Віддання переваги чужим мовам перед рідною".
Тут на початку вчительна цитата з Сьвятого Письма: "...діти їх говорять пополовинї по азотсьски, або мовою инчих народів, і не вміють говорити по юдейськи. Я лаяв і кляв їх за се...", — тут його велебність цитату завершує. А ми продовжимо: "...а декотрих чоловіків бив, скуб їх за волосся й заклинав Богом, щоб вони не видавали дочок своїх за синів їх, і не брали дочок їх за синів своїх і за себе."(Неємія, 13:24-25).
Далі наводжу суворий висновок самого панотця у власному перекладі: "Так ревно свого часу повставав пророк Неємія проти нехтування своєї мови заради чужої. Єсть такі руські, що ніби встидаються своєї мови, свого народу, своєї культури, маючи Русь за дику, "неинтелліґентну" країну, всіляко намагаються дорівнятися до чужоземців, аж до вживання мови їхньої. Иньші руські без жадної на те потреби сповняють свою річ макаронічною говіркою, словами чужоземного походження. Знов, як по революції, коли намагалися заступити руську бесіду невтямною мовою абревіятур і кримінально-містечковим жарґоном, поринули в нашу словесність чужомовні слова й вирази, запопадливо впроваджувані в сьвідомість людей засобами масової информації.
Навіть на самі букви руської абетки ведено наступ. Латиниця витісняє їх з міських вивісок. Мета цієї интервенції, як і року 1917-го, — пригнітити й знеохотити національну сьвідомість, позбавити руських благословенного засобу єднання, змоги втямити перебіг подій. "Новомова", переростаючи береги філології, стає питанням морального здоровля нації. Нищено духовний зв'язок поколінь. Вади, позначені незвично мовленими американізмами, так як утрачають свою згубність, уже не відтручують доброзвичайних, але ще не досить досьвідчених молодих людей. "Новомова" допомага розбещувати душі руського люду, сплоджує розпусту, насильство, безкарність. Тому кожен руський православний повинен стояти на сторожі коло своєї мови, не поступатися чужим повівам, боротися з латинщиною й засьміченням як із чужою й шкідливою пошестю".
Що-ж я маю діяти, православним українцем бувши? Певно-ж, що боронити своє від згуби, плекати й передавати потомним поколінням, полоти бур'ян на нивці своєї душі; в тому — мій сьвятий обов'язок вірного чада Матері-Церкви.
Спаси Біг тебе за науку, земляче превелебний, в чужині уславлений! 

До кого по своє?

Закликачі, мовою ангелянською, неначе то й справді янгольською, райською, гандлюючи, щедро цитують просьвітителів. Але просьвітителі, як уже здавна звісно, мусіли знати геть усе, й тому хибували на профанність.
Ось Ґете начебто каже, що, не знаючи купи чужих мов, і в своїй власній нічого не втямиш. Це може добре для порівняльного чи палео-лінґвіста, бо їм треба по вченому боронити давність і саморідність своєї мови. А в обивателя обізнаність, приміром, з московською говіркою, видаляє з речей усі міжмовні омоніми, натомість густо кроплячи мову "й так зрозумілим" дустом непотрібних чужих слів.
Англомовна навала трощить недовчену сьвідомість клином геть незрозумілих звукосполук і написів. Треба дуже міцно стати на свої ноги, щоб у ґльобальній бійці ухилятися від жорстоких товчеників чужонародньої навали. А ми ще на батьківські й не спиналися!
Мудрець Вольтер пропонує щось направду химерне. Мовляв, скільки знаєш мов, стільки маєш і ключів до того самого замка. Як-що ті ключі однакові, то нащо їх стільки? А як-що різні, то нащо ключі, що не відмикають замка?

Мені ближча увага Ніцше, де він каже, що стародавні греки, одну мову знаючи, заклали підмурівок усієї европейськой науки й мистецтва всякого, — то з одного боку; а з другого боку,  каже він, уміючи назвати річ книжку кільканадцятьма мовами, нічого про суть явища й утямку "книжки" ми не дізнаємося.
Українець, осьпіваний красним письменством нашим, затишно кублиться в гніздечкові рідної, єдино знаної й визнаваної мови. Хоча до такого блаженного стану нема вороття, десь собі гніздечко в власній мові звивати треба. Бо надлітає зозуля з величеньким своїм яйцем.

Поворот енцикльопедистів

Ми повернулися до ідеї єдиного джерела пізнання, але це не марксизм. Єдиної читаної книжки, хоча й не Біблії.
Словом, прийдущу еліту нашої нації треба ломакою відганяти від "Вікіпедії", як ті мухи від непідрізаних щільників.

Мислений літун

Нема ради на те, що так звана дійсність занадто тісна для моєї сьвідомости.

Погинемо в чужім краю?

Їду нашим українським містом Адесом, на щиті читаю: "Родной регион — родной язык!". Слушна гадка, думаю собі, шкода, не по наськи висловлена.
Що правда, треба зазнати певних душевних перетворень, щоб рідний край, рідна земля обернулися людині на щось таке як отой "рідний реґійон". Може хтось намагається жити на своїй, Богом даній землі, а хтось мешкає там само, але вже ніби в иньшому вимірі, в ріднім реґійоні.
Цікаве й саме слівце "реґійон", що теперка, як вигляда, належить чи не до найуживаніших. Виразно пригадую, що вперше почув його в есесесерівській "Міжнародній панорамі", що тоді правила людям чи не за єдине вікно в незнаний "міжнародній сьвіт". Нею того випуску провадив наш земляк, Ігор Фесуненко. Моднява прикладка прищепилася на стовбурі нашої сьвідомости, радісно буяє, а проте значіння її й далі темнісіньке. Де ті таємничі "реґіойни", великі вони чи малі, хто там пробуває й чим дихає? Припускаю, що якимось морозом, бо слово те чуже, далеке й холодне.
Отже, підсумовуємо: рідному краю в дарунок — вірність і відданість рідній мові. Гай-гай, заклик потужний, вабливий, але вже, має бути, так міцно поснули наші вкраїнці, що невідомі брати мусять на нашій землі бити на сполох, словом сильним, мов трубою, міліони звать з собою. І, бачиться, цього разу мілійони таки справді "радо йдуть". Дай, Боже, як той мовляв, нашому теляті... 
То чи почуємо, чи прокинемось, чи заголосимо нарешті, німі братове-дерева?

За розлад

У сімдесят шостому столітті (бо-ж 7521-ий рік на брязку!) надвередженість людського єства де-далі напомповується болючим знервуванням.

Жах жахучий

 Яка-ж то мука мученицька, як у кого буття визначає сьвідомість!

Між двома бігунами

Як драгоман, я мушу що-дня виставляти своє добро на продаж, що твоя бублейниця чи проскурня. Чужі люде перевертають, донюхуються, додивляються — ввічливо цікавляться, який з того дива буде переклад, це-б-то який із мене перекладник.
З погляду православ'я маю сказати, що гірший за всіх, а для огляду ринкослів'я (чи пак маркетології, збачай, Зелений Юрку!) мушу визнати — пачкарський крам що-найліпший. І правда тут не в золотій середині: істина горнеться до православия, а ринок багне брехні, брехні й брехні.
На те просили, що в ріт носили — звиняйте! А ще: пробачте, гості мої, не скупість наша, а така спроможність!

За смаленого вовка, се-б-то "Того, що пройшов крізь вогонь"

Як-що витребушити сьогочасного нашого земляка, що знайдеться в йому щиро вкраїнського, питомого, поконвічного? То питання, гідне не тільки уваги паталогоанатома рідної культури — байдужого копача на цвинтарі спадку нашого, нецеремонного гайдука осьвіти чи неохочого, цинічного попихача в культурницьких заходах. Відповідь на теє питання шукаємо й знаходимо в теперішнім українськім кіні.

"Той, хто пройшов крізь вогонь" — споруда відверто не наська, як-що, звісно, під'їжджати до того кобилою вкраїнською. Що-правда, ім'я се индіянське, й отут ми не такі мудрі й дрюковані, щоб тій лінґвістиці хвости крутити. Але щось надто вже ця индіянська схожа на сучасну вкраїно-радянську, що теперки підгорнула під свою руку всеньку ниву мовного державування нашого.
Таки полюбля наш сьогочасник отих безплеменних, довготелесих, не знати в якому кублі сплоджених крокодилів. Сталих, а не станівких опудал з нещирою ознакою життя та дії.
Як убгатися в правдиву, а не зламану голову отого літуна, сільського парубка кінця 30-х?
Яке йому назвисько: печений, палений, гартований... огар, опалюх? Я-б оце по нашому, по тубільно-гамериканському назвав його Смалений Вовк. Тим паче, що того вовка він таки бачив. І ми бачимо. В кіні.
Але щоб таке намислити, треба бути чим иньшим, а не анабійозним космонавтом в самотинній капсюлі на далеких орбітах ґаляктичного интеліґентського вкраїнства. Запустили без нічого: шмат гнилої ковбаси — навіть "Кобзаря" в політ не дали. А ну-ж прокинеться, й голову схопивши в руки... Одно слово, відірве собі макітру.

Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та! Маркізет-медаполам накрив усю матерію!
Ще й не аж такі підтоптані громадяне бачили й чули пропечених тою війною ветеранів. Ой, не такий вони мали вигляд і не таку вони мали мову! Скажете, пещеність лиць і ненатуральні котурни так як літературної говірки — то умовність, од штуки приписана, розмальована й розцяцькована яточна запона, що за нею на радянського Буратіна чекає багато див?
Я не проти кумедіянтів! Хай буде націоналістичне за кшталтом і соціялістичне за змістом — як коржа, так коржа, як спечемо, так і дамо! Я навіть уявляю, як то могло статися, що гуцульський хлопець бачив Гуцульщину тільки в "Тінях забутих предків", хоч їх зафільмовано вже за його гамерицького побуту. Як той писав, "а ото вже дід підріс, та і одубився; після нього через рік і батько родився".

Можемо собі уявити, що тому легіневі роз'ятрює душу не "Пливе кача", а саме дівоча коломийка "Била мене мати березовим прутом", бо так герой пригадує свою Марічку (як "і стебла вже не було, а та іще жала"). А чого-ж! Хай там у них fantasy, так і в нас своя маячня, на нашій неділі сьвято!
Прикметно — й знаменито — те, що герой таки обирає свободу, як мені колись радив один видатний наш діяч, а я, дурний, його не послухав. У фільму "ТХПКВ" (наплюєшся, поки вимовиш!) правильний арт-пачпорт, свої бамагу виправляли! І хай той вовкулака там і сидить, де приписаний, чи, той, зареєстрований! А ми тут поки... що-ж його робить? Бо-ж казочка-страховиночка, щоб усеньку нічку не заснути...
Пригадується анекдота. У колгоспі — велике засідання, раду радять, як перелітувать, чого-б іще треба. Бо-ж, хоч чого зшукаєшся, нічого нема. Один дідуньо на кожнім пункті нагадує, щоб дали алябастри.
— Та цитьте вже ви з тою алябастрою! На ката вона нам?
—  А що-ж! Зробимо єроплана, та й дременем сьвіт-заочі з цього колгоспу!
О! Це вже катарсис, кульмінація, чи, як мовляв один колеґа, перекладник з ангелянської на московську з нахилом театрознавчим, — клімакс!
Згорну в шапку дрібні діти, й поведу на те дивити! Свій до свого по своє! Це ще хтозна, коли знову трапиться нагода переглянути в українському кінотеатрі буржуазно-націоналістичну стрічку! От "Мазепу" показували, а всі поховались!
А на голі перса я їм очі затулю, та й сам примружуся.

Моя шкільна наука

Цікавий знати, чи сьміється ще де-коли Борислав? А як сьміється, то чи не на кутні?

З любов'ю

Як на мій розум, то я так міркую: люби, кого можеш, а коли не можеш, то молись, щоб вони самі тебе любили. І коло тебе спасеться купочка.

Мій профіль

І той, і той, а хто-ж то я? От що, добрі люде, я...не знаю.
А тепер оберіте тему: чи той, чи той!

Наш профіль

У нас тепера замість цілої парсуни лишився самий профіль. Напозичалися, а живем сутужно.

Щоб не було муки

 Оце як-раз перед тим, як будуть смалити, й треба мені побачити зорі.

У роток — слинки ковток

Сидять у пахощах кущів жваві молодички. Хоч середа, але вона їм на п'ятницю не скривилася: в роті шкварчить цигарчина, в руці скипає чарчина, на лавиці — м'ясна днина. В очах — сили пломінь, в речах — правди повінь.
Засудить — не засудив, а позаздрити — таки позаздрив.

Чия хата скраю?

І чого це в нас завсігди так, що серед стрибливих гостиків сам господар — як хлопцюга приблудний? І йому встид, і сусідам посьміх.

Як сліпий бачить

У нас багацько було кобзарів. Але всі були незрячі, а їден провидів. Уже й нема його, а поломінний погляд і тепер позичені в сірка очі випікає.

Тутейший чи тамтейший?

Який говір землячніший? Яким у лісі, яким у лузі озиватися? Як виходять до тебе з крайовим короваєм, то чи не буде звичайніш чужий звичай шанувать, щоб на дорогу копняка не дістати?
Глевкі коржі нам печуть. Вже й стільки-то років передніше таких нам підносили, що зуби стрягли, а тепера й вдавитися стане!
Тому намісць завжденного ґречного нашого меду гречаного, треба, де й коли можна, прикрого свого хріну межи ті коржі підпихати, своєї соли на чужий хліб насипати.

За Караванського

Треба нам в князі Ярослава, але треба й Сьвятослава. Десь там на степових кресах, що гречкосій їх не бачив, — як той ведмідь од хортів, од підступних ворогів уражений, разливим оборонцем ще не полоханих підданців своїх він постав.

Треба нам і погонича, щоб і по конях, і по голоблях б'ючи, повиганяв воли з грузької соковитої оболони.
Завізно в нас у болоті! Передовий васаг тривало завіз у драгно цілу каравану. В болото влізти легко, а назад хоч воли випрягай! Передні ноги вилізли — крижі мокрі, задні повитягали — писок напивсь.
Але дзижчить і свище, обпікає боки погоничів нагай! Вивеземось помалу з манівців на битий шлях!

Нестеменна правда

Поглянь округ, чого досьвідчиш? Слушно дума письменна голова, щиро мовить широка борода: не автохтони ми тут — а-ти-хто?-ни й де-ти-хто?-ни.

Біла гибіль

Виявляється, що як за їдним присідом вечеря за обідом іззісти шість столових ложок соли, то вмреш. Як-що хапонути дві шклянці цукру — переставишся. Чи таранею, чи цукатом, хоч круть, хоч верть — все одно біла смерть. На цім сьвіті надмір — найзліше трійло.

За каліч

Де-яким беззаконникам важко щелепи розбити й зуби розторощити, бо вони в їх титанові, просто титанічні! І то добре, що людині се важко. То робить її людяною. А Господь знає й може, як-що хоче.

Горе звитяженим

 Кажуть, правди не здолати. Але в нас "здоровий глузд" і правду долає. Безглуздим здоровлям своїм долає.

До зір із терням

 Як комашка в бурштиновім кавалку, як космонавт, одтятий од зорелета, образ грішака вічно плистиме до ясних зір у тихих водах Интернету. Забудуть Шевченка, Шекспіра, Шатобріяна й навіть, ш-ш-ш..., Пушкіна, але цієї трісочки Мальштрьом не поглине ніколи.
Щоб часом не вдавитися.

Не в тім'я биті

Учіння й вчиття — це дві тонюсінькі рисочки, що ніколи ніде не стрінуться й не спадуться. Саме тому, що вони такі тонюсюсінькі.
Ну з якого дурного розуму мудрий чоловік називатиметься интелектуалом? На це вчености треба! Интелектуал — як улежана грушка. Він думає, що він — груша, а громада бачить його гниличкою. Без гнилого боку він геть нікому не цікавий: у нас, нівроку, кожен думкою багатіє.
Нащо мені музики, в мене свої язики — я заграю, поскачу, і нікому не плачу!

Чорна птаха з білою ознакою

Давно літаю над буденщиною. Бо не маю, де сісти, здобиченьки ззісти.

Гадка

Москва — ніякий третій Рим. Европейська Унія — ось, де третій Рим! І, боюся, четвертому не бувати.

Дума

Не має людина ні прав, ані свобод — то все міщанські забобони. Людина має сваволю й гріхи.

За страхи

Мій знайомий жахається метра й ніколи не може дістатися в середмістя. А я боюся маршрутівок і Вірґінії Вульф.

За ті дві мові

— Як буде по вашому "бєспрєдєл"?
— От хоч і "безсуд".
— Е, ні, це-ж не точно! Треба щось як "безмежність"!
— Безмежність і безсуд проглине.

За недостачу

Син просить якоїсь дурниці. Не даю.
— Ну, чому, тату!
— Бо це тобі непотрібно, а я-ж тебе люблю, то й не дам.
— Отже не люби мене, а все давай!
Отак чоловік животтям своїм до Бога промовляє:
— Не треба любови, тільки дай-дай-дай!
Є й зворотня чинність. Скільки разів пересьпівано блюзнірське:
— Боже, як-що Ти є, дай мені владою своєю!
Це так, як-би дитинча бігало по хаті:
— Батьку, як-що ти істнуєш, купи мені своїм купилом!

Ще нова притика

На вже раз полеглу на війні літеру "Ґ" знову не стало місця в лавах клявіятури. Що-разу виставляєш її під налив, як похватну цинову чарчину, з глибезних шараварів видобуту.

За письменність

Ледай-хто пише апокрифи. Жадне не читає Письма. Феномен доби.

За дієздатність

Має перед собою цілу Вкраїну. Всю її вміща. Зара' нею напхом напхається. Він зветься — "україноїд".

То ти що-ж, тутейшою й говорить не вмієш?

Можна без натуги перекомпонувати словника, на нові вже ніхто не збирає, а так, ворожать, надвоє положать. Але що робити з Українченком і Вкраїнчуком, обкладеними листовними доповідями до теми: "Пачіму я никада ни буду гаварить па-украински"?
Хто німує, тому й заціпити може. Повернулося до нас глузовитою луною Шевченкове: "говорить умію, та не хочу"!

Супліка

Вкраїнський повстанче, в бою не відступай! Говори все по свойому, говори до гори, хоч гора — горою! Може воно попуститься, поточиться й упаде в твої обійми!

Повна середня

Як прихвалить хто твою мову вкраїнську, гордо відказуй: а що-ж, маю середню осьвіту, спасибі Катерині Овсіївні!
Вищою-ж осьвітою не хвались: її мають і без'язикі.

Не біда, що без риби середа

І голодуючи, й ситий пишу я однаково завзято — це спотверджує дослідом правду мовленого, "що не хлібом тільки живе людина, а всім, що промовляють уста Господні, й тим живе людина".

Геблюй-геблюй, а я сокирою направлю!

Шановні панове редакторове й коректорове! Не треба перемуштровувати й перелицьовувати на новітній лад творів нашого красного письменства, звитяжців наших! Не редаґуйте й не кориґуйте завершеної досконалости! Нагородіть свого й латайте до нестями!

Всякому вкраїнцеві — своє Берестечко

Мовні подвижники на кшталт Антоненка-Давидовича й Сьвятослава Караванського, як і правдиві християнські подвижники перед ними, непохибно знають, де правда, а де кривда, де манна, а де помана, звідкіль ворог наступає, а де міцніє запілля. У справедливій своїй борні вони твердо сперті на непохитну обізнаність зо стосиком звірених (чи попуском попущених) джерел, бо иньших не вільно чи донедавна ще не вільно було вживати.
Наслухає чутливе вухо чатівника, й упізнає широкий гомін народніх уст — посполитого рушення. За спиною — добірні загони красного письменства, на перший поклик готові перевезтися через рубіж. Ворог має одну голову — охвіційозно-одіозного словника, тритомного російсько-українського чи велетомного академічного. Стяти її ту голову — та й вражою злою кров'ю волю окропити!
Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та! Ми всі сидимо самотою, — ні, не по баштах навіть. Наша гуляй-городина — то пацюкарня, мухами повна. Лізе-суне звідусіль оте щурівство, не витлумиш мухи з хати, заліпило вуста. Ніде нічого не чуть, ніде нікого не знать. Сила-силенна книжок, стрільна наші, але "жив мніх, мав купу книг: їв на них, спав на них, та не знав, що в них."
Нема иньшої ради, треба розбирати купу на купі. І — лента за лентою набої подавай!

Не народитись мертвим

Споглядаю надиво гарні рожі без пахощів і процьвіту — довічні пуп'яхи. Тижнями ті квіти нидіють без розвою, жадної пелюстки не зронивши. Отак і красонька академізму! Восковеє личко повік не змарніє! Як-же хочеться пахощів, живого буяння, троянди на клюмбі, а не на шпалері!

Проти Сучукри

Радянські студенти-філологи записували до своїх щоденників предмет "Сучасна українська мова" як "Суч. укр-а мова". Отак воно було, й так уже воно є. Нічого доброго "Сучукра" не вістує. На жаль? Таки на жаль! Десь на якомусь історичному завороті, ми виплюснули з нашої дійниці вершки передової сьогочасности.

Сучасна змаліла до "суч.", ніби з-суч-илася. Хай буде вічна й ненастанна!

Історичний вирок

Що жінка вміє робити геть усе рівнобіжно й рівнолежно, ми всі гаразд знаємо. А от чоловік усе прямує з пункту А до пункту Б. Властиво, від пункту "альфа" до пункту "омега". Й отак, осамотніле, чимчикує те створіння з трьома ґудзиками на спині, що до них саме не може доп'ястися. Ті ґудзики звуться "дружба", "служба" й "сім'я" чи "любов", бо чоловіки й тут не плутаються.

Красне й некорисне

Рожеві троянди красні природньою своєю красою, але гірким допріком докоряють у декорі. Тут людина вічно стоїть ні в сих, ні в тих перед твердим синедрійоном натури.

Підсумовуючи мовчання

Що-день нашому нерідномовному братові треба передчувати прийдешнє розімкнення вуст, як погіркий і терпкий передсмак першого вранішнього пива на денці яснозеленої пляшчини, що її сьвятобливо дістає із сьмітнички спечений згагою, але-ж обдарований надією блудяга.

За потенціял

Нерідномовний українець — то безглуздя. Від усякого иньшого невкраїнця він порізняється тільки тим, що має вічну сьвяту змогу повернутися до власномовлення.
Кажуть, у людині багато чого позакладано!

Вітер мовчить, вітряк стоїть — не чекай дива, не буде млива!

Минаючи Спортовий Палац, бачу що до кулястого аеростату з написом Herbalife припала, позуючи для сьвітлини, якась немолода казашка. Руки розкинула й піднесла, що твоя Кассандра!
Ні, лучче вже вірити в Чінґізхана!

Присяга

І їдному читаченькові всю правдоньку повім!

При надії

 Шевченко (Тарас, а не Андрій) і далі сподівається, що, дасть Біг, колись будем і по своєму глаголить. Доки що нема того.
Собі кажу: сиди, Векло, ще не смеркло. Тим часом коли-неколи писнемо, як придушать; далі, вже на своєму хуторі, по своєму загуторимо. А ще далі, як ото ми вміємо, треба буде будить і, звісно, тоді вже добре вигостреною сокирою... Та й заходиться вже глаголить нарешті.

Сила науки

Як гарно висьпівують московською наші молоді! Не цвенькають, як ми колись, а таки щебечуть! Що то осьвіта! Спасибі осьвітянам! Де вже можна, пригнули мужицьку, де треба, випнули панську!

Забутки нашої мудрости

За Вкраїну скажу так, і то пишаючись, скажу: трьом смертям не бути, а двох не минути.

Від села Шебекіного й дотепер

Хто хоче відродити в себе мовне чуття, всю тую живомовність і легкомовність, — має читати казки. Такі вже виґлянсовані язиком ті оповідки — згука не викинеш, букви не встормиш! І все посьпівом, посьпівом!
От читаю в академічнім виданні "Козу в заячій хаті". Читаю й бачу: "вор", "ружжо", "без оглядки", "похоже", "отроддя", "остановилась", "подавно", "не вробіла", "не хвастайся", "пригорок", "місто того". Оці тільки слова й словосполуки, хоч і доволі явно, вказують на де-яке занечищення під упливом говору московського. А так — щира мова народня.
Дивлюся далі: записав Павло Тарасевський у кінці ХІХ століття на Слобожанщині. Де саме на Слобожанщині сто років тому була така присмічена вкраїнська мова? Ніде-ж, як у селі Шебекіному, Білгородського повіту, що на Курщині.
Кажуть, язик до Київа доведе. От тепер і побіжіть із тодішнього Шебекіного до теперішнього Київа, і запишіть ту саму казочку в Київі чи коло Київа, можна навіть і без матюків, трохи занехаявши сумлінність фольклористову.
Що ви кажете, який буде кінець? У самій казці він такий: "Шершні місто того, щоб наїстись меду, задихнулись і подохли всі."

Прикра потреба

Їм не досить того, що вони вже в Київі, що без лиха живуть неробством: їм ще треба при всякій нагоді брати мерина за оброть, запускати йому в зявище п'ятерню, запорпуватись до стравоходу й виривати звідтіля жмут гнилої соломи, що його бідолашне створіння щойно з превеликою полегкістю вицупило з ріденької стріхи!
А самі-ж дурнісінькі! І дурять так по-дурному, що й ти коло їх дурієш!

На скінчанню

Коли, говорячи вже "культурно", раби спиняться шокати, подножки — хтокати, а грязь Москви, загалом беручи, — гекати, тут уже й капут!

Нерушенний сум

Сам бачив, як у львівській книгарні літній уже добродій радів виходові першого тому нового, ще й 20-томного, ще й академічного словника нестямної мови нашої.
— Еге, — думаю собі, — це посунула в будучину нескінченна валка з поклажею злотоцінного нашого слова! Аж гульк розгорнулася книжка, й показалося відмоложене лице добре мені відомого "СУМ-11".
— Е, ні, — похоплююся, — таке вже я маю!
Дарма, що "СУМ-20" так як усталює й узвичаює прикрі компроміси, що примоцювали нашу "державну", хоч і не збезножену, до инвалідного кріселечка. Незалежність зробила так, що це видання в Україні, як, утім, і всі засовіцькі, свої люди почали сприймати з підозрою. Палкі мовні подвижники часом і важко дихають на цього академічного парія. Електронні джерела чи то вимушено (через обсяг), чи то навмисно його нехтують. Тому вважати, що кльонований тиранозавр Сумко брехатиме, як рябий пес, і стоятиме нам на дорозі до щирого словникарства, як на мій розум, немає підстав.
Нині поправних академічних словників у нас ніхто не злагоджує. Електронні-ж стягають, де що можуть, під гаслом "злодій у злодія шапку вкрав". А між тим, хури "СУМ-11" ладнали в дорогу щирі й сумлінні, хоч і на смерть перелякані руки, та й дорогою тою підкладали на воза хто що міг вартісного. Ну, гаразд, що вхопили з тою караваною національної тропи, а там уже, хтось щось поцупив, де-що згнило чи пересохло...
Наймиліше те, що таки маємо, і, дасть-Біг, іще матимем аж двадцять маж із скарбами до вивчення, бо-ж ми не такі багаті, щоб нехтувати будь-що. Що-разу маєш звіряти декілька джерел, щоб відтворити правдиву нашу мову.
Колись у питальних листах у відповідь на запитання про знані мови пропонували таке: знаю мову зо словником. От і знов, як ніколи дотепер, треба міцно триматися того. Словників ніхто не читає, а без словників ніхто нічого не знає.
Цитаделя норми ніде не стоїть, але дороговкази потрібні, щоб своїм трахтом прямувати, свою стежку гаптувати. Нам своє робить!