Від села Шебекіного й дотепер

Хто хоче відродити в себе мовне чуття, всю тую живомовність і легкомовність, — має читати казки. Такі вже виґлянсовані язиком ті оповідки — згука не викинеш, букви не встормиш! І все посьпівом, посьпівом!
От читаю в академічнім виданні "Козу в заячій хаті". Читаю й бачу: "вор", "ружжо", "без оглядки", "похоже", "отроддя", "остановилась", "подавно", "не вробіла", "не хвастайся", "пригорок", "місто того". Оці тільки слова й словосполуки, хоч і доволі явно, вказують на де-яке занечищення під упливом говору московського. А так — щира мова народня.
Дивлюся далі: записав Павло Тарасевський у кінці ХІХ століття на Слобожанщині. Де саме на Слобожанщині сто років тому була така присмічена вкраїнська мова? Ніде-ж, як у селі Шебекіному, Білгородського повіту, що на Курщині.
Кажуть, язик до Київа доведе. От тепер і побіжіть із тодішнього Шебекіного до теперішнього Київа, і запишіть ту саму казочку в Київі чи коло Київа, можна навіть і без матюків, трохи занехаявши сумлінність фольклористову.
Що ви кажете, який буде кінець? У самій казці він такий: "Шершні місто того, щоб наїстись меду, задихнулись і подохли всі."