За смаленого вовка, се-б-то "Того, що пройшов крізь вогонь"

Як-що витребушити сьогочасного нашого земляка, що знайдеться в йому щиро вкраїнського, питомого, поконвічного? То питання, гідне не тільки уваги паталогоанатома рідної культури — байдужого копача на цвинтарі спадку нашого, нецеремонного гайдука осьвіти чи неохочого, цинічного попихача в культурницьких заходах. Відповідь на теє питання шукаємо й знаходимо в теперішнім українськім кіні.

"Той, хто пройшов крізь вогонь" — споруда відверто не наська, як-що, звісно, під'їжджати до того кобилою вкраїнською. Що-правда, ім'я се индіянське, й отут ми не такі мудрі й дрюковані, щоб тій лінґвістиці хвости крутити. Але щось надто вже ця индіянська схожа на сучасну вкраїно-радянську, що теперки підгорнула під свою руку всеньку ниву мовного державування нашого.
Таки полюбля наш сьогочасник отих безплеменних, довготелесих, не знати в якому кублі сплоджених крокодилів. Сталих, а не станівких опудал з нещирою ознакою життя та дії.
Як убгатися в правдиву, а не зламану голову отого літуна, сільського парубка кінця 30-х?
Яке йому назвисько: печений, палений, гартований... огар, опалюх? Я-б оце по нашому, по тубільно-гамериканському назвав його Смалений Вовк. Тим паче, що того вовка він таки бачив. І ми бачимо. В кіні.
Але щоб таке намислити, треба бути чим иньшим, а не анабійозним космонавтом в самотинній капсюлі на далеких орбітах ґаляктичного интеліґентського вкраїнства. Запустили без нічого: шмат гнилої ковбаси — навіть "Кобзаря" в політ не дали. А ну-ж прокинеться, й голову схопивши в руки... Одно слово, відірве собі макітру.

Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та! Маркізет-медаполам накрив усю матерію!
Ще й не аж такі підтоптані громадяне бачили й чули пропечених тою війною ветеранів. Ой, не такий вони мали вигляд і не таку вони мали мову! Скажете, пещеність лиць і ненатуральні котурни так як літературної говірки — то умовність, од штуки приписана, розмальована й розцяцькована яточна запона, що за нею на радянського Буратіна чекає багато див?
Я не проти кумедіянтів! Хай буде націоналістичне за кшталтом і соціялістичне за змістом — як коржа, так коржа, як спечемо, так і дамо! Я навіть уявляю, як то могло статися, що гуцульський хлопець бачив Гуцульщину тільки в "Тінях забутих предків", хоч їх зафільмовано вже за його гамерицького побуту. Як той писав, "а ото вже дід підріс, та і одубився; після нього через рік і батько родився".

Можемо собі уявити, що тому легіневі роз'ятрює душу не "Пливе кача", а саме дівоча коломийка "Била мене мати березовим прутом", бо так герой пригадує свою Марічку (як "і стебла вже не було, а та іще жала"). А чого-ж! Хай там у них fantasy, так і в нас своя маячня, на нашій неділі сьвято!
Прикметно — й знаменито — те, що герой таки обирає свободу, як мені колись радив один видатний наш діяч, а я, дурний, його не послухав. У фільму "ТХПКВ" (наплюєшся, поки вимовиш!) правильний арт-пачпорт, свої бамагу виправляли! І хай той вовкулака там і сидить, де приписаний, чи, той, зареєстрований! А ми тут поки... що-ж його робить? Бо-ж казочка-страховиночка, щоб усеньку нічку не заснути...
Пригадується анекдота. У колгоспі — велике засідання, раду радять, як перелітувать, чого-б іще треба. Бо-ж, хоч чого зшукаєшся, нічого нема. Один дідуньо на кожнім пункті нагадує, щоб дали алябастри.
— Та цитьте вже ви з тою алябастрою! На ката вона нам?
—  А що-ж! Зробимо єроплана, та й дременем сьвіт-заочі з цього колгоспу!
О! Це вже катарсис, кульмінація, чи, як мовляв один колеґа, перекладник з ангелянської на московську з нахилом театрознавчим, — клімакс!
Згорну в шапку дрібні діти, й поведу на те дивити! Свій до свого по своє! Це ще хтозна, коли знову трапиться нагода переглянути в українському кінотеатрі буржуазно-націоналістичну стрічку! От "Мазепу" показували, а всі поховались!
А на голі перса я їм очі затулю, та й сам примружуся.