При надії

 Шевченко (Тарас, а не Андрій) і далі сподівається, що, дасть Біг, колись будем і по своєму глаголить. Доки що нема того.
Собі кажу: сиди, Векло, ще не смеркло. Тим часом коли-неколи писнемо, як придушать; далі, вже на своєму хуторі, по своєму загуторимо. А ще далі, як ото ми вміємо, треба буде будить і, звісно, тоді вже добре вигостреною сокирою... Та й заходиться вже глаголить нарешті.