До кого по своє?

Закликачі, мовою ангелянською, неначе то й справді янгольською, райською, гандлюючи, щедро цитують просьвітителів. Але просьвітителі, як уже здавна звісно, мусіли знати геть усе, й тому хибували на профанність.
Ось Ґете начебто каже, що, не знаючи купи чужих мов, і в своїй власній нічого не втямиш. Це може добре для порівняльного чи палео-лінґвіста, бо їм треба по вченому боронити давність і саморідність своєї мови. А в обивателя обізнаність, приміром, з московською говіркою, видаляє з речей усі міжмовні омоніми, натомість густо кроплячи мову "й так зрозумілим" дустом непотрібних чужих слів.
Англомовна навала трощить недовчену сьвідомість клином геть незрозумілих звукосполук і написів. Треба дуже міцно стати на свої ноги, щоб у ґльобальній бійці ухилятися від жорстоких товчеників чужонародньої навали. А ми ще на батьківські й не спиналися!
Мудрець Вольтер пропонує щось направду химерне. Мовляв, скільки знаєш мов, стільки маєш і ключів до того самого замка. Як-що ті ключі однакові, то нащо їх стільки? А як-що різні, то нащо ключі, що не відмикають замка?

Мені ближча увага Ніцше, де він каже, що стародавні греки, одну мову знаючи, заклали підмурівок усієї европейськой науки й мистецтва всякого, — то з одного боку; а з другого боку,  каже він, уміючи назвати річ книжку кільканадцятьма мовами, нічого про суть явища й утямку "книжки" ми не дізнаємося.
Українець, осьпіваний красним письменством нашим, затишно кублиться в гніздечкові рідної, єдино знаної й визнаваної мови. Хоча до такого блаженного стану нема вороття, десь собі гніздечко в власній мові звивати треба. Бо надлітає зозуля з величеньким своїм яйцем.