Всякому вкраїнцеві — своє Берестечко

Мовні подвижники на кшталт Антоненка-Давидовича й Сьвятослава Караванського, як і правдиві християнські подвижники перед ними, непохибно знають, де правда, а де кривда, де манна, а де помана, звідкіль ворог наступає, а де міцніє запілля. У справедливій своїй борні вони твердо сперті на непохитну обізнаність зо стосиком звірених (чи попуском попущених) джерел, бо иньших не вільно чи донедавна ще не вільно було вживати.
Наслухає чутливе вухо чатівника, й упізнає широкий гомін народніх уст — посполитого рушення. За спиною — добірні загони красного письменства, на перший поклик готові перевезтися через рубіж. Ворог має одну голову — охвіційозно-одіозного словника, тритомного російсько-українського чи велетомного академічного. Стяти її ту голову — та й вражою злою кров'ю волю окропити!
Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та! Ми всі сидимо самотою, — ні, не по баштах навіть. Наша гуляй-городина — то пацюкарня, мухами повна. Лізе-суне звідусіль оте щурівство, не витлумиш мухи з хати, заліпило вуста. Ніде нічого не чуть, ніде нікого не знать. Сила-силенна книжок, стрільна наші, але "жив мніх, мав купу книг: їв на них, спав на них, та не знав, що в них."
Нема иньшої ради, треба розбирати купу на купі. І — лента за лентою набої подавай!