Як роса

 Дуже-дуже спека від самого ранку. Наші воріженьки згинуть або сьогодні, або ніколи. Гарячішає підсоння, тануть льодяники й льодовики. Так і европейська прогноза каже: "Як роса на сонці".

Наша доброзвичайність

 Як-що инакше не передбачено Карним кодексом, то всім треба пишатися, ні за що не соромно. Як-що й передбачено Карним кодексом, але не поставлено обвинувачення, то теж не соромно, але пишатися не треба: щоб не поставлено.

Так і минеться

 Чуєш, сурми заграли, час розплати настав? Ні, не чує. Так і минеться...

Ще ганебніше

 Поет в Росії — більше, ніж поет. Йому ще повинно бути, дайте пригадаю: аґітатором, горлаєм і ватагом невідомо якої зграї.
В Україні поет, ви вже здогадалися, — менше, ніж поет. Він усе мав доводити Росії, що не аґітатор, не горлай і не ватажок ніякого націоналізму. Нікому цього довести так і не вдалося: найвірніші, найвідданіші залишилися просто під підозрою. Живі солов'ї пищали з клітки, вдаючи з себе механічних, щоб сподобатися зацілованій од свинопаса принцесі. Не вдалося, не змогли...
Тепер поет маліє з иньчих причин: видрукуй себе сам, і тебе вже напевно ніхто не читатиме. Почитаєш сам себе собі — десь під вишнею, під черешнею, потайки від старої вихиливши зайву чарчину.
Я — не поет, і сьміливо скажу: ганьба. Але якась тиха, скімлива, без окличного знаку ганьба. Ще ганебніша...

До німого фортеп'яна

 Дивлюся на мовчазні клявіші свого верстака-комп'ютера й хочется присьвятити їм щось елегійне, на взір "До мого фортеп'яна". Не можу похвалитися великими здобутками в листовному перекладові (хіба тим, що називаю його не "письмовим", а писаним), ані працелюбністю не похвалюся, але скільки-ж на тому безодмовному піяніні відклацано безгучних енгармонійних п'єс!
От і добре, що їх ніхто не чув і не чує. Нас ціла оркестра безгучних піяністів, і не компоністова вина, що наші варіяції й интерпретації ліпше нікому не чути. Слів нема, голосу нема, десь у середині щось регоче чи виє, проте тьмяної тиші не порушує. Тільки настрій, що не потребує звуку, нотує зазначки на берегах несписаних аркушів життя.

Психологічний реалізм

 Як і мріяв був Хвильовий, ми нарешті прибігли до "психологічної Европи". Дуже вже психологічна! З нею не шанці копати, а романи писати було-б. Про війну, але з пацифістською ноткою і невротичною нестямністю: ubi bene, ubi patria?
Винниченка повернуть, він-би все збагнув. Але нема вже Винниченка, нікого з українських европейців нема. Декаданс виявився справді просто занепадом. Розсипаються тонкощі, як спопелілий рукопис порохнавіють. І стоїмо психологічно невбрані, без них.
Friends, Romans, countrymen, lend me your ears! А сказати й нема чого...

Camera obscūra

 Фавстівська Европа хоче зробити Вкраїну грянично прозорою, аж просьвітчастою, щоб не застувала Москви. Так спантеличена старощами душа бажає якнайскорше спекатися тілесної товщі, не боячись безчасу вздріти духів піднебесних.
Омолоджена соціяльними чарами Европа тоді думає припасти до промитої вкраїнської оболони, все побачити й усе збагнути.
Ні, для того видовища треба не омолоджених, а молодих, готових умерти на місці від захвату чи страху. Хай Ukraina incognita покіль-що стоїть завішена, покрита, як таємна наречена, як Ґретхен: носом чую, та руками не впійму.
Є ще час до остаточного озирання, ще терпить Господь.

Инженери людських душ

 Интеліґенція давно й твердо повірила, що має питоме право втручатися в роботу душі, бо ця остання, своєю чергою, розглядається як певний механізм. Той механізм, властиво, покликаний скерувати вивільнену наснагу культурного надбуття до обслуговування потреб долішніх відділів істнування, а в надзвичайному режимі — завдачі простого виживання.
Засновок тут такий, що людська душа, з її дотепною біомеханікою, своїми чищеними енерґіями покликана огрівати й осьвітлювати льох первісного животіння. Себе интеліґенція бачить головним чи, принаймні, відповідальним инженером тієї машинарні.
Віра в такий устрій повсякчас породжує відважні, хоч і нездійсненні заміри й заходи з боку интеліґенції, й пояснює її цілковиту готовність в разі конечної потреби сьвідомо стати на місце простого машинистого, а то й полізти до паливні на розказ того, кому стане завзяття назватися директором такої пекельної виробні.
Тільки релігійна сьвідомість, що в хвилі крайнього опору спроможна оборонитися іраціональністю, в змозі вивести людину людиною з цього зачарованого виробничого циклу.

Перша тьма

 Я ввійшов до першої тьми (10 000) україномовних бльоґерів. Вхоження до першої тьми просто українських бльоґерів не бачити мені, як своєї потилиці. Там панує дух гіркої цибулі, а на брамі висять коси московського часнику.

Медицина й переклад

 Таємниці досконалого синхронного перекладу надаремне намагається відгадати наука нейрофізіологія. Єдиною сьвітлою плямою тут постає саме синхронність процесів сприйняття й висловлювання.
Поганий синхронний переклад докладно пояснює наука ґастроентерологія. Єдиною темною плямою тут залишається саме синхронність процесів виповнювання й випорожнення.

Україномовчання

 Не натішуся я з нашої славної київської молоди! Довершено знають мову, до нестями кохаються в ній — і як-же себе стримують, щоб нишком не заговорити! Мають бо показати, що московську мову в нашім краї ніде не пригнічено, що вільно шириться вона  — що собі хоче, те й робить.

І тримають фасон: раптом приїде якийсь молдованин чи казах і засумнівається, а чи зрозуміють його прибиті своїм мовним клопотом українці. А ми раз  — і по московській до його, він і оговтатися не встиг.
Або людина канонічно православна, єдино вірить у потугу мови московської,  — де терпимість? Так осьдечки вона, навіть у молодих і гарячих: тільки толерантною, по своєму  — ані слівця.
Я сам випробовую той дивовижний терпець мало не що-дня  — не подаються спокусі. Говори до них по нашому хоч до смеркання, у відповідь  — ґречна, довершена московська. Нема в них ненависти, нема в них забобону.

Відходячи у вічність, можна з легкою душею лишити їм у спадок країну й гарну колекцію старомосковських словників  — усенький набуток сивого націоналіста.
Щире золото наша молодь. І її україномовчання  — золото!

Народні оповідання

 Узавтра треба якось довести, по народньому оповісти, що Київ — мати. І що мати городів руських. І що руські городи — то Вкраїна.
Важко буде те довести людям, що не читали навіть "Народніх оповіданнів", і навіть не мусили змисно прикидатися в школі, що їх читали були.

Удавання

 Якось мені дали потримати жеретію. Це така змія. Приборкувачка показала, як наставити руки, плечі й шию, а також сказала секрет: треба вдати, що ти тепле дерево, й не виходити з ролі.
З удавом удав, що ти смерекою став. З боа удав, що він — боа. З полозом удав, що ти — полоз у санях і ось-ось полізеш по снігу, дайте тільки змінити історичне "о" на "і".
Удавання — то загалом найліпший спосіб поводіння зо зміями та зміючками. 

Недолік

 Дуже багато в нас правоти. Тому, коли приходить лівацтво, його завжди мало.

До розтріску

 Я тепер нарешті зрозумів, як протестанти стали протестантами. То був не протест: просто набридла вічна шарпанина церковного життя, і сказали собі:
— Будемо глухі й німі до того шарварку, читатимем Євангелію!
От і читають. Хоча навколо читців, звісно, розкуйовдився ще більший гармидер, ще й розчах. Але їм байдуже до того.
І я собі читатиму. Від мене не буде ні розтріску, ні розкіпу. Від мене геть нічого не буде.

Нижній Струтинь

 Остаточно став збирачем фольклору. А що вдієш — обсипається зерно. Нині ось почув байку з Івано-Франківська — молодь, чути, тепера зве своє місто просто Франеком. А був-же Станиславів. Ну, хай хоч Станіслав. Так ото байка.
Року 1961-ого, ще коли був Станіслав, молода дівчина в славному селі Нижній Струтинь отримує листа від своєї товаришки, що вже окублилася в Станіславовім місті : "Кидай село, приїзди до мене — зазнайомлю тебе з станиславівськими хлопцями, будеш коло них і ти панна." Ну, може не так письменно, але написала, кличе.

Дівчина їде до Станіслава. Подруга, як і обіцяла, знайомить її з міськими молодиками. Селянчин кавалір простягає руку, рекомендується:
— Станіслав!
— Дуже рада — Нижній Струтинь!

Що хочу сказати: любилася теперішнім франеківцям їхня стара, питома назва. Виходить так, що делікатна декомунізація мала-б повернути Станиславів самому собі. Але в нас не делікатно. В нас рубають з-за плеча. Слава Богу, що Нижній Струтинь не Васильо-Оресто-Луцівськ. Якось одвоювали. А гідний був професор з пана Василя-Ореста Луціва, що там родимий. Не дорівняти до Франка, але-ж і громада менша! А Нижній Струтинь і за Польщі Нижнім Струтенем був. Але поки всім таланить — і громаді, й іменинникові.

Чи буде де стати?

 "Де бо двоє або троє зберуть ся в ім'я Моє, там Я посеред них.", — так сказано. А взавтра-ж скільки їх збереться! І все в ім'я Його. І понавкруги тих, що зберуться в ім'я Його, зійдуться ті, що цікаві знати, як це збираються в ім'я Його. Чи-ж буде Він посеред них, чи може не бути?
Але-ж чогось лячно й тривожно всім, просять миру, а надію таки покладають на охорону праворяду, на компетентні структури, що мечем підперезалися, — незалежно від сповідання й богобійности підперезаних.
Висока недо-віра: ми-бо троє, ну, хай хоч двоє, таки зібралися в ім'я Його, але ті троє чи оті двоє? Християн — як маку, всі окремо тішаться хрищенням Руси, але чи буде в тій рясноті де Йому хоч стати?  

Заочники історії

 Иноді здається, що вкраїнці надумали прилучится до історії, вступивши на історичний факультет, але на заочний відділ. Замолоду, бач, не було певности, потім довелося сяк-так попрацювати, а тепер уже ніби й треба братися до історії, але наочно таки не зважуються.
Приємно час від часу з'їздитися на веселі сесії, на іспитах пояснювати довірливим викладачам, як тяжко мусиш працювати, що збираєшся одружитися, бо діти вже є.
Від'їжджаючи додому, легко забуваєш усю ту дурну науку й усю ту історію. І так до наступної сесії. А там і неминучий, міжнародньо визнаний диплом. І дипломоване щасливе життя як ніби в дорослих.

Суто вкраїнські вишкрібки

 Немолода пара вкраїнців минає мене на вулиці. Чую, як вона кидає безапеляційно:
— Це все фігня!
— По поводу?
Уміють все таки наші люде, забуваючи потроху свою мову, навишкрібати, коли треба, з чужої суто вкраїнських вишкрібків.

Алейхемів синдром

 Гебрейська мова, як знано всім, по всіх віках побожного забутку живе й перемагає. Мова їдиш, ще недавнечко така жвава й кольоритна, завмерла, ніби готуючись піти в непам'ять.
Цього літа довелося мені перекладати на ювілейній дослідчій конференції, присьвяченій сотим роковинам по Шолом-Алейхемові. Покійний письменник писав саме мовою їдиш, а нашим сьогочасникам знаний у перекладах.
Саме в обід припало мені сидіти поруч із европейським дослідником, знавцем Шолом-Алехемової творчости. Я сказав йому, що в дитинстві мав нагоду чувати їдиш від старших носіїв. Учений скрушно похитав головою:
— Так, заникає наша мова! Тут присутній один професор із Австрії з двома доньками. Вони троє знають мову, бо батько змалечку говорив до них тільки рідною. Ото втрьох і говорять межи чужими. Як-же це чудово! А небіжчик Алейхем, хоч і писав тою мовою, а в господі з власними дітьми говорив таки по московській. Бо то була мова міська, культурна, осьвічена. Баглося письменної будучини для нащадків.
Далеко нам іще до здобутків ізраїльських, але й зникати вкраїнська ніби-то не збирається. Можна заспокоїтися й заходитися коло мирних справ: треба-ж бо зробити дітей міськими, культурними, осьвіченими. Якою то буде їхня письменна будущина?..

Любощі й молодощі

 Любов московська є найпалкіша, найревніша, найтілесніша. Вона не просто римується з кров'ю, вона бере в крові купелі для таких потрібних любові вічних молодощів.

Чорний обеліск

 Йшов сьогодні Великою Васильківською навпроти кінотеатру "Київ" і раптом побачив, що з якогось склепу мені назустріч підводиться чорний прямокутній надгробок Мерилін Монро з білим ритованням її усміхненої парсуни, навіть ніби з авреолею над головою. Стало мені моторошно, а гробове видиво все насувалося, аж поки я не стямився й не збагнув, що то чорна літошня сукня на якійсь бляклій молодиці. Лице пані злилося з сутінком склепу, а біла на чорному Норма Бейкер затьмарила все жіноче довкола себе, як колись за життя.
Це хтось занадто легковажить смертю чи хтось перечитав Шерідана Ле Фаню?

Чемний лев

 Лев уже віддавна-давнього цирковий. Він тут і виріс і давно й добре вивчив усілякі хвиґлі для арени. Лев не їсть дичини, не їсть і свійського м'ясива, коли нема. Чи коли не велять.
Лев знає клітку й арену, квадрат і круг. Лев уміє робити квадратуру круга так, що й приборкувач дивом дивується. А левові й приборкувач давно не потрібен. Але лев не ремствує, бо всім треба жить.
Одного не второпа лев, чого це його лупцюють тако-го? Лупцють як здорового дикого лева, щойно голіруч упійманого в савані?
Не розуміє, але не питає. Бо то мудрий лев. Тільки що цирковий.

Метафізичні двері

 Крим уже тепер не фізична, а метафізична земля. В законах зацікавлених країн годилося-б писати не "Крим наш", а "Крим єсть". Бо Крим запав на дно ґльобуса, а в ґльобуса навіть не засвербіло ніде.
Всі приблизно знають, що там малося-б жити тим самим курортникам, що й колись. Припускається, що саме вони там і живуть, а раз вони там суть, то й пляжі мають бути під ногами й уся решта ґрунту перетоптується.
Але чиї духи там витають, чиї привиди? Мертві вояки кількаразово розбитих ущент московських леґійонів, здимілі чумацькі валки, зниклі козацькі загони, лави кримців чи щось попереднє, давноминуле? Душі курортників репатріюються, бо для них Крим — то час, сезон відпочинку завдовшки в життя; але життя минуло — й минувся Крим.
Крим — то запала клявіша на всесьвітнім органі. Клявіша запала, а музика й не відчула. Запах моря? Ну, то його має море, що накрило суходіл. Ні-ні, таки нічого. Тільки закладені чорною метафізичною цеглою вкраїнські двері з виходом до Козацького моря...  

Суцільна підпільна околиця

 Київ то був польський, то знов московський — скільки спогадів: принаймні два народи тужать за нашою батьківщиною, така ностальґія. А от столицею вкраїнською ти так і не став, Київе мій. Ти — столиця москвомовної Наддніпрянщини. З тобою міряється губами вся наддніпрянська провінція. Язик до Київа доведе? Покажи язика — й я скажу, чи доведе.
Тому Україна — країна безстолична. Якась суцільна підпільна околиця.

Цитрусова Вікторія

 Ой, як-же добре було ще так нещодавно: єдина країна-единая страна! Знедолена й знекровлена мовно, Україна показувала знедолювачеві добру дорогу — дорогу сьвятого терпцю й безприкладної великодущности.
Але десь-певне не для нашого коня паша: єдина країна, як де-хто й віщував, без сліду розчинилася в единой стране. Перемігши свою меншовартість громадянську, вояки політичної нації не схотіли побороти своєї меншовартости культурної. Українська мова, швидше-б сказати, виявилася не актуальна. Актуальна-ж мова, здолавши розпач і гнів, приглушивши лемент про ганьбу й ізраду, знову піднеслася над бойовищем, як переможний прапор видимого невтралітету. Але чи невтралітету справді додержано?
В актуальній крамниці "Цитрус" вас іще на дверях вітають вісткою, що "We speak English", тут таки бажають "Яркого настроения!", на спинах незліченних внутрішніх хлопчиків — пропозиція "обнимашек" тому, хто що-небудь купить. Але ні в дверях, ні за дверима ніхто вкраїнською мовою не говорить і не відповідає. Це якийсь зоряний десант. Я навіть запитав в одного "десантника":
— Компанія московська?
— Нетъ, украинская.
Мало було іронії, й пропала вона марно.
Аж ось сьогодні на касі дівчинка з написом "Вікторія", чую, говорить українською з усіма актуальними покупцями й актуальною колеґіяльною юнню. Я її з тим щиро привітав:
— Вперше чую в "Цитрусі" вкраїнську мову.
— А я одна така.
Вона одна, я один, ви, мої читачі, єдині, то може ми не самі? Може вдасться втопити лихо московщини в ложці "Океану Елизи", єдино актуального гурту нашого? "Я не один, ти не одна...", — треба "не сам, не сама", але зникнуть лад і рима, тому спасибі за вкраїнську мову просто так.
Днями ще здибав геть незнайому мені літню пані, що заговорила до мене вкраїнською й на третім реченні повіла, як кишнула в себе в дворі якогось київського дядька:
— Я йому кажу: "Забирайся геть, будеш ти мені тут у Київі балакать московською мовою!" Він пішов...

Він пішов, а пані виявлася, звісно-ж, завідувачкою катедри викладання... ну, ви здогадалися чого в одному з столичних вишів. І вона — одна.
А з мене не радикалиста, в мене замість перцю — крапелюшка цитрини до смаку. Я всім робітникам обслуги по московській їхній розмові чемно дякую:
— Спаси вас Боже, що тямите й нашої... 

За непрошене й не дане

 Придбаваючи собі літнівку, українець тим визнає, що навіть іще не попромований в ранґ міщанина: тисне до себе земля, щоб устромитися носом у чорнозем. Що-равда, міщанин може мати дачу. Але хіба-ж то в нас дача, га? Хто ж її нам дав? Самі вигризли й держимо в зубах.
Підворок — так. Хутірець — а вже-ж. Де-які предки де-котрих і за холодну воду не бралися, тільки позирали, щоб хто де не вкрав чи не перевів. Дарма! Тепер кожне має вколупнити пальцем ґрунту.
Тисячу років мужикували, потім привчилися потроху не робить, а зароблять — і назад повертай голоблі: до коси, до сапи, до лопати. Після тієї та знов тієї. Кортить таки поспитати справжньої праці. Це в нас надовго. Ще тисяча літ, як не наженуть.

Бо так треба

 Коли несподівано помирають люде — а тепер, відірвані від вічности, люде помирають тільки нагло й раптово — родичі, сусіде й друзі починають тяжко пригадувати, що робити з смертю. Щось на голову, щось до рук, щось у домовину. Щось непотрібне живим: хрестика, сьвічку, главотяжа, вишитого рушника.
От я й боюся, щоб діти й онуки не поклали нам так у труну недоплеканої нами рідної мови. Бо покладуть, причинять і з полегкістю зідхнуть. Бо так треба. Було. 

Креативні креатори

 Вони називають себе "креатори". По простому: творці чи, скромніше, люде творчі. Ну, не деміюрги-ж, справді?
Чи творчо називатися "креатором"? Питання риторичне. Лізеш до електронного ангелянського словника й, ворушачи, плямкаючи губами, транслітеруєш: c-r-e-a-t-o-r. Творчо? Угу. Після того й доводити нічого не треба, готова діягноза.
Завзята московщина, присмачена півписьменною англійщиною, — то тепер і є наш омріяний космополітизм, наш космо-політ: Кремль, куранты, задушено бемкнув Big Ben — і просто в космос.
Креативно скреатовано.

Тато й пристрої

 Мій тато — инженер. Инженерний винахід під назвою маґнетофон з'явився 1888-го року, ближче до народження батькового батька. Шпулеві ("бобинні") маґнетофони стали за побутовий пристрій у середині 70-х, коли татові ще не було й сорока. Але було вже занадто пізно: тато маґнетофона так ніколи й не опанував. Занадто поважний і заклопотаний, він сказав забавці рішуче "ні". Середина 80-х — маґнетофони стали касетними. Старий батько ніколи до них і не торкнувся. Комп'ютер, пейджер, мобільний телефон — і не питай. Винахідники обдарували людство цим причандаллям, сказати-б, у свиний голос. Ніколи мій тато не паскудили об його рук.
А з мене, бач, філолог. Я ненавиджу будь-які пристрої — й це в нас з ними обопільне. З ненавистю опановував я маґнетофони, пейджери, комп'ютери, мобілки й усякі електроприлади. Я не безгрішний, але безгрішшя гнало мене на лави жорстокого брухту цивілізації.
Гадаєте, всіма цими роками мій тато поневірявся, був безробітній, голодний, нікчемний і непотрібний? А от і не вгадали: тато щойно цей рік пішли на пенсію кандидатом технічних наук, провідним фахівцем, визнаним науковцем.
То скажіть мені, за віщо й для чого ми мучимось? Що воно нам дало? Ми хіба що легковажніші й дурніші за наших батьків. І голови наші — як друшляки. 

Бурлаки на Волзі

 Великий український маляр Ілля Ріпин прибув на Волгу, й був заскочений тим, що бурлаки там працювали й то найтяжче. В Україні-ж бо бурлаки бурлакували, а працювали хазяї й наймити.
Не так на Волзі за Ріпина було: проти бурлаків тут усі були відпочиванці.
Тяжко було по волзьких лісах і в волзьких горах, але й тамки почали з відпочивників робити трударів-бурлак. Питомі відпочиванці московські посунули далі: на схід і північ, аж до річки Колими. Але й таменьки напало їх каторжне бурлацтво.

Правда, великий український маляр Ілля Ріпин до того трохи не дожив (у Московщині). Тому й не маємо ми картини "Бурлаки на Колимі". Хіба на словах... 

До долу

 Нині йшов я попідземним переходом, що під Майданом Незалежности, до входу в метро. При стіні рядком сиділи карачки київскі бурлаки, відпочиваючи від дощу, а може від своїх вранішніх рідин і речовин. Фахівцева втома: вранці, після перших порцій, око блищало, як діямант, а проти ночи збирається сонна каламуть. Зараз як-раз золота середина.

На одшибі під стіною лежав горілиць і безтямно спав бездоганно вбраний — як до сезону й як до погоди — пещений київський панок іще відносно молодих літ.

Ех, зроду-віку не мав я такої ошатної непромокачки! І не матиму вже ніколи. Красень-плащ лишився чистісінький і не бганий навіть після ганебного господаревого фіяска.
Бурлаки не поглинули лежачого, але для перехожої міської юрми він уже був один із них. Виявляється, для цього треба тільки лягти.
Як близько ми всі до долу...

За чоловіка

 Чоловік народжується не щоб обирати, а щоб бути необраним. Не щоб займати, а щоб бути незайманим.

Перед завісою

 Я вже знаю, що робитиме людство у переддень Страшного суду: воно відпочиватиме, заздалегідь замовивши, забезпечивши всі місця. Театральна заля, що схвильовано готується стати судовою. І жадної ґалірчини — тільки ложі й партер, ложі й партер! А людські судді до послідку віритимуть, що то їм судить.
І красуватиметься публіка, білітимуть перуки, колихатиметься мантія, як покрівець душі. І ніде не видно буде підсудних.
Аж поки не роздереться завіса...

Аріяднин коточок

 Колись давно написав був довжелезного вірша — так, марне мереживо суголосів чи пак асонансів. І все на те, щоб зненацька приписати кінець: "Дай нитку мені, Аріядно! Мої зібрлись в одно..." Ані слова про міт, і ось тобі маєш. Можна сказати, що кожна нікчемна поеза варта свого кінця.
А таки воно так! Тонкий сьвіт — він темний, печерній. І такий для всіх: котресь лигає, глитає цілий вік, паскудить, бреше, лається до чорного рота — а таки й воно блудить у Лябіринті.
Але-ж ти не такий! О, ти не такий! Хоч куди-б ішов, хоч-би як, а безупинно перешіптуєшся з сторожкою луною, виводиш безперервну лінію на стіні, в'єш  нитку, — бо то твій слід і не зникає ніщо. Шепоти плачуть і сьміються, сваряться й сварять, плещуть і сичать, але не змовкають ніколи. Подряпина на стіні закручується негарною плутаниною, скаче, падає на підлогу, заперечно перекреслює стелю, але ніде не уривається. Нитка заборсується, клубетується, в'яжеться вузлом, плутається сказами, але не губиться й не дереться.
І все біжить у центро Лябіринту, все лягає Лябіринтові на дно, туди, де вже простягся Чоловікобик. Тезей прийшов, а Минотавр уже сам. Чи він кого кривдив, чи справді жер? Хтозна — на сторожі смерть.
Чи може повернутися герой? Чи повернеться героєм? Діячем без дії, спитувачем без спитку? А як повертатися, куди? Кричить луна, креслить креслення й увесь Лябіринт — як кістяк зотлілого клубка.
Дай нитку мені, Аріядно! Мої зібрались в одно...

Inter-view

 Найприкріша хиба наших конкурсових бесід (interview) полягає в тому, що та бесіда — не розмова, що бесідник (interviewer) шукає за хибами відповідача (interviewee), а сам є ніби-то несхибний.
Насправді-ж несхибними є тільки дуренні дурні, бо їхній стан остаточний, довершений, а тому досконалий.
"Компетентний" — гарне слово, дрюковане. Але зробім йому переклад і станеться сенсаційне викриття: компетентний — це тямущий. Скромно? Але тямущий в своєму ділі не ставить запитань. Він просто дивиться й бачить. Отаке inter-view. 

Рік Ігор

 Мало що так віддає й висміює нашу цілковиту, аж до кульурного греця, підлеглість Москві, як оця заїжджена, але-ж геніяльна байка:
"Кінець минулого століття. Мати зворушено пригадує, як народжувала своїх уже дорослих двійко діток, як називала:
— Оце як старшу донечку привела, то так хороше було й на дворі, й на душі, так сьвітло. Тож і назвала я тебе, доню, Сьвітланкою!
Молодший Ігор супиться:
— А мене-ж, мамо, як ви називали?
— Тю, а ти не знаєш?
— Та ні, а хіба що?
— Ото! Ти коли в нас знайшовся, якого року?
— Та 80-го-ж!
— А що то був за рік, ану скажи!
— Не скажу, рік та й рік!
— Е,ні! То-ж був рік, пригадай лишень, Московських Олімпійських... Ігор!"

Писана краса

 Минаю сальон краси, що в півсутеренах, і не можу: аж трохи нахиляюсь повитріщатися на красу. Бачу, пані лягли, а їм підмальовують обличчя. Ото життя!
Ба ні, життя — не накладання ґриму лежачи. Сьвяту Софію за Мазепи причепурили, але ми милуємося більше тим, що всередині. Життя — то каторжне розмальовування внутрішньої писанки.  

Упромисловлення

 Біда: все людство вже живе за постиндустріяльної доби, а я ще й индустріялізації не пережив: кошу косою, стою навгороді рачки. Але стривай лишень! Іще не все людство, ще Київ — велике село.
Але якось промишялємо, то буде колись і впромисловлення. Іди помаленьку, доженеш і стареньку.

Дуже пізнє середньовіччя

 Я живу аж у Голосіїві, на чималім підвищенні, де колись були сади радянского господарства. А перед тим — просто сади. А ще перед тим — ліс.
Місцина така добра під сади, що й по чверті століття від остаточного житлового привлащення дурні дерева родять садовину, хоча в доброму господарстві їх давно було-б уже вирубати, замінивши родющим молодником. Без дбайливих людських рук, уже давно без усякого садівництва, обрізання, поливання, обкопування й навіть збирання овочів — дерева, німі братове дерева, що-року закидають байдужу міську землю своєю щедрою падалицею.
Коли тут буяли суцільні сади, то, напевно-ж, між ними траплялися якісь недобитки лісу, що добивали віку посеред нового, культурного рослинного життя.
Сади повирубали, щоб угамувати житлову кризу. Самі кияни родили не дуже, та й уся Вкраїна налягала не надто. Але якісь Божі створіння завсігди раді густо обселитися в Київі. Будинки будуються все тісніше, кремезніше й вище. Як їх іще носить наша земля?
Будинки наступають на зелене, їм вадять не то що сади, а навіть кущі. Намісць кожного куща можна поставити якусь людську шпаківню чи жайворонник, залежно від того, яка пташня думає там кублити кубло.
Хіба ліс — не місце для людини? А сад — хіба не людський витвір? Парки — не людське просторонище? То чого-ж ми воліємо жити в місті-бараці? Чи так вабить клясика сердньовіччя, щоб ніде яблукові впасти, а потім і вишні, й вишневій кісточці?

Блискучий приклад

 Завдання християнина тепер полягає в тому, щоб показати свойому ближньому гріх. Ти не можеш бачити свого гріха, так ось на, поглянь на мій. Мій ти вже напевно побачиш так ясно, ніби він викритий палючими сьвічками й осяйними сьвітичами.
Принаймні з цим завданням християни блискуче дають собі раду .

Живопліт совістей

 Хто хоч раз налигував свою совість, щоб відвести її до Церкви, ніколи вже не подумає, що Церква — то підвалини брехні, стіни книжок чи склепіння пихи. Бо Церква — то живопліт совістей.

Опівночі нагайка шуміла, а к сьвітові мила одубіла

 Головні питання московської хвилозопиї: чому й коли ґиґне Европа.

Недави

 Московці здавна мають хохлів за ощадних, ба навіть за скупучих. А й правда: геть і землі своєї  хохли не дають необзир, а малими кавелками. Ще гірші за хохлів — українці, то просто недави: й грудочки-б сухої не дали нікому. Але їх таких мало.

Велике молоття

 Одні, не знаючи Церкви, завзято насідають на неї, другі, не знаючи Церкви, завзято боронять її. Донкіхотів нема, тому до повітряного замку з'їхалися вітряки, гадаючи, що вони лицарі.
А в тім, ніхто не зна достеменно, що вони гадають собі. Ніхто навіть не второпа, що ті вітряки мелють.
 

Час ховати книжки

 Київський княжич Юрій Володимирович Мономах (Долгорукий) послухав повчання від свого батька Володимира Всеволодовича Мономаха, потім іще кілька разів перечитав "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", далі тут-таки підперезався, пішов і заснував Москву.
Хіба-ж це не по свинячому? Скажіть мені, педагоги, скажіть мені, дидакти! Як-же їх, тих дітей глядіти, виховувати... повчати? Як навчати їх нашої історії, історії давнього нашого письменства, ще й уряджати з того приводу бучне зовнішнє незалежне оцінювання?
Чи не час ховати книжки?

Без зайвих конотацій

 Як киянин почуваюся відповідальним за одну історичну річ, просто спокою нема. Треба було нам, громаді київській, тримати княжича Юрія Долгорукого коло себе. Не збідніли-б, хай-би княжив у Київі, тим паче що Мономах його добре повчив.
Перебідували-б самі з тим Юрієм — і не довелося-б йому тинятися по сьвітах, непотрібні міста засновувати.
І мали-б ми тепер Русь без зайвих московських конотацій.

Лукаве псевдо

 Як-що тепер не споживати нічого з того, що зветься "московським", то помреш голодом. Як-що споживати все те, що зветься "українським", — помреш од отруєння.
А ми-ж суспільство споживацьке, ми знай споживаєм. Хто навчився менше споживати в середину тіла, ходить напрочуд стрункий, здоровий і жвавий, як горобчик, — той тоді їсть розумом, волею, серцем і духом навіть їсть.
Можна, звісно, їсти тільки европейське. Европа недалечко, тому довірятимем навіть скорогнилому. Та заходить непевність, що все тутешнє некорисне прикриється европейським наличком й владно скаже: ану їж!
Нема більше сала як сала. Є надіб'я, що називає себе поживою, ще й хвалиться, що воно сало.
Як на базарі: всього треба поспитати.

За наголошеність

 — Люблю брутальну, козацько-селянську правдивість наших українських прізвищ! — наголосив пан Гнидявий, переставляючи собі наголоса на останній склад.

Жаль бере

 Православіє рушило зо сходу на захід. Православіє рушило з заходу на схід. Православіє може розминутися з собою й помандрувати сьвіт за очі з нашої колись християнської землі. Буде жаль.

Безпорадна людина

 З радянською людиною ніхто ніколи ні про що не радився, але вона давала раду. Від радянської людини завджи сподівалися сьвідомости. І досі дуже, дуже сподіваються. І то після того, як вона на Колимі з найвищою осьвітою в мороз -50С просто чорними пазурями на білих руках виколупувала золото з собачої соли.

Без гальма

 Нині бачив у метрі щирого, бездоганного гіпстера — просто зганить ні за що. Навіть у високих кедах у таку спеку.
Потяг рушив, а мені здалося, що рушає мода. І стало мені на старанного гіпстера дуже жалько. 

Довго й сумно

 Люде полюбляють тести, ну, й я, дурний, за ними. Перевірився на вдачу, але не на щастя, а на темперамент. Каже: пів — мелянхолік, а ще пів — флегматик. Щоб ви розуміли: це коли все сумно й довго. От тепер і живи з такою натурою, як хочеш, так і живи. Сумно живи. Але довго.

Чотири колоні

 Усе чую розпачливе: п'ята колона, п'ята колона! Ага, думаю, нас уже чотири колони в похід зібралося, що й п'яту викликають. Добре!

Коли любиш — не жартуй, а не любиш — розчаруй

 Кого діти не розчаровують, той хай хоч не бреше, раз такий щасливий.

Чиї вони

 Назву газети "Вести" все кортить прочитати по вкраїнському. Прочитати й подумати, куди це збирається нас вести отой "колективний організатор (упорядник), аґітатор і пропаґатор-пропаґандист".
Розгортають її завзяті читачі — й здалеку видно рубрики: "Моя страна", "Мой город". Е, ні!, — гадаю собі, — тривай! Ще ми побачимо, чия вона й чий він.

Нормальні й цивілізовані

 Хто такі ті знані всім "нормальні люде"? Давно не стрічав. А що таке "цивілізовані країни"? Давно не бував.

2D & 2C

 Де-далі, то зрозуміліше стає, що треба було робити не декомунізацію, а деколонізацію. І мови, мови!
Але комуністів уже відбоялися, а колоністів страшно.

Прошпект Котигорошків

 Усі наші герої дуже суперечні. Й суперечливі. Навіть Котигорошко: от Змія замордував, тепер-би йому такого не подарували. Бо котигорошків у нас багацько й іще народиться, а змії-ж де? Такого вже жадного нема, то останній був.
Суперечливі люде галасують: сякого героя не треба, цього давай! Так і цей такий самий — суперечний. Вибачайте, але йнакших нема. Проте, як-що обирати між нашими й ненашими, то я обирав-би таки своїх.

Мудрий звуконоша

 Ходжу містом, мандрую метром, мнучи в руках паперову книжку. Це щоб не буть, як усі, й не мацати, не лапати без кінця мудрого звуконоші (smartphone).

Три чудові слові їстівні

 Навіть коли нема чого їсти, в українця на столі, як три страві, три слові стоять: "куховарство", "кухарство" й "кулінарство".

Подвоєний стандарт

 Бажання русявої, як усі, жінки бути білявою, як усі, є подвійний стандарт.

Красні мистецтва

 Варлам Шаламов у своїх "Колымских рассказах" оповідає нам про те, що вуркагани страшного ґатунку 20-х — 50-х рр. ХХ століття (він називає їх "блатарями") були просто нелюди, внутрішній пухир нищівного зовнішнього суспільства СРСР, тої Великої Зони.
Вуракагани, однак, користали з осьвічених людей двох типів: тих, що вміли перказувати романи, й сьпіваків-артистів. Це доводить нам, що кохатися в красному письменстві й музиці, то ще не значить бути людиною.

Говірна труба

 Смашно плюнув у колодязь, діждав, поки на воді плямкнуло, й уже тоді перепросив у цямрину — аж луна пішла. 

За панславістику

 Хто знає мову московську, той уже й пан славіст. Це-б-то панславіст. Далі слов'янських мов вчити не треба. Усе й так ясно.

Настанова перекладарям

 Найперше треба знати рідну мову. А найдужче — чужу. І біда, коли жадна з двох не є вкраїнська. Бо третьої не дано.

Чого не вчать по перекладницьких відділах

 Всяк, хто не вчився по перекладницьких відділах і виділах, знає, що там не вчать акторської майстерности. То велика хиба. Не вчать тої майстерности й по иньших школах, крім власне акторської. Бо акторська майстерність потрібна в двох випадках: коли ти актор і коли бракує властивої твому ділу майстерности. А як не знаєш акторства, то доводиться йти просто від натури.

Відома заїжджена анекдота

 Десь наприкінці 80-х рр. з'явилася анекдота, дуже вона мені в пам'ятку. В дусі тих часів:
"Двоє кумів з покутського села нарешті змогли виборсатися з цупкого СРСР'у відвідати родичів у Канаді. Там знічев'я забрели на цвинтар українскої громади. Кум читає написа на надгробку:
— "Євстахій Хлоп. Народився в селі Черемоші Лючанські, що на Покутті, 1920-го року. Помер у Канаді 1980-го року. Жив 30 років." Як це так виходить, куме, що він 20-го року, як ми, щойно помер, а лише 30 років жив?
— Е, та він з бідної родини, ні морґа землі, прийшли Совіти — прихопив колгоспу, прийшли німці -— поробив у бауера. Далі табори преміщених осіб. Від 1950-го року він у Канаді. Ото тільки й життя, що ті 30 років.

— Знаєте, куме, як я помру, то напишіть: "Народився мертвим"."
Ясно, що то филозофська причта, що то про нас усіх. Ми, українці, народилися жить кожен зо своїм "memento mori". У цьому розумінні — мертвими. За плечима в нас багато всякої нашої смерти. Молодь сподівається своїх ще 30 років або що десь у канадах пожить. Хтось там і народився, поживе цілий вік і потім зовсім помре, бо смерти за плечима не носив.
Багато що з того, чим ми живемо, пов'язане з смертю. З тим що в Бога мертвих нема, але суть такі живі. Наші діди-прадіди, а ще більше баби й прабаби чули, малі, від народу великого: "Ви, хохли, все плачете за чимось." А так, бо було за чим. І, як хто не безпам'ятний, досі єсть.
Пандорина скринька давно стоїть пусткою: усі жахи пішли на вкраїнську історію. А останню надію ми якось ухистилися виколупати свяченим ножем Мельхиседековим.

Допис на крилах біланових

 Виходжу вдень із дому й бачу особу, що запопадливо розпихує по поштових скриньках якісь дешеві метелики. Дуже пахне видобутим тяжкою фізичною працею потом. Коло особи стоїть велетенський плястиковий міх, повний однаковісінькими поліграфічними виробами. Гадаєте, ті метелики потрібні хоч одному мешканцеві великого будинку? Аж ніяк. Кожен, хто сподівається пошти, кожен, хто вже сто років нічого через скриньку не отримає, змушений буде підійти до скриньки, відімкнути її й кинути поштову покидь до поставленого тут на неї відра. Ще й треба пильнувати, щоб разом із покиддю не викинути рахунка, листа чи поштівки. Тому все те друковане гортається й оглядається.
Гадаєте, що я витручую ламача, що немає ні права, ні діла в нашому будинкові? Звісно, ні. Раз мені подзвонили в домофон і сказали просто: "Пустіте, пошта." Пустив, але вийшов дізнатися, чого це поштарка не має ключів від сіней. Вздрів жінку, що ледве просувала в двері циклопічного пакунка з такими потрібними геть усім вістками про те, що в нашому домі можна нарешті майже без плати повставляти вікна й двері або що.
Почалися безглузді запитання:
— Ви поштарка? Це пошта? Вона комусь треба? Нащо дурите людей? Чом не викинете?
Як це чом? То-ж праця в людини. Так, вона листоноша. Старі люде, що тепер складають її село, ще пам'ятають, як виглядали листоношу пильніше, ніж колгоспними часами єдину власну корівку з череди.
Каюся, грішний, що тоді спробував вивести непрохану гостю на підставі того, що влізла вона неправдою. Навіть лантуха пробував тягнути, але він був одороблий: полетіли з пакунка розпаковані метелики.
Потім я зрозумів, що скривдив сироту. Кожне має право марно жити й вадко працювати в Київі, уникаючи децентралізації, об'єднання й розвою громад.
Хтось десь висадив і виростив ліс. Хтось вирубав ліс. Хтось наробив із того лісу паперу на папірні. Хтось видрукував на тому папері макулатуру. Хтось носить ту макулатуру й терпляче засовує неохочуму читачеві мало не в рот.
Моя роля там дуже скромна, але то моя роля. Я маю нахилитися до щілини, взяти вміст і покласти до помийниці. Далі прийде прибиральниця й винесе на сьміття. А вже сьміттярі заберуть ту покидь на використання.
І знову з'явиться чистий аркуш, щоб полинути в сьвіт, як крило білана...

Дитинячі питання

 Дитина ставить дитинячі питання: як я створений, чи я смертний? Дорослі відповідають на  дитинячі питання, бо якось треба. Але ці питання самих дорослих уже не цікавлять. І не тому, що вони знають відповіді.
Дитина, здається, відмовляється сприймати те, що їй передувало якесь небуття чи якесь небуття для неї настане. Але, подорослішавши, людина старанно научується саме цього. Оскільки перед іспитом не навчитися, то вчимося, щоб увільнитися від іспиту.

А вистава йде

 Скільки вже порівнювали, й геніяльно, Творця — з режисером, а сьвіт — із театром. І ось актори, що не читали п'єси, силкуються самі призначити собі ролі, все головні, припасовують до трагедії щасливий кінець, без міри нездало імпровізують, не зважаючи на фінал. І ніхто з театрального товариства не вірить в існування Автора, П'єси, Режисера. А хто публіка? Нез'ясоване питання.
А вистава-ж іде...

Войовниче гасло

 Коротка, стисла для серця версія нашого славня, Борисова Грінченкова, на кшталт присьпіву: "Але може вмерти. Але може вмерти. Але може вмерти..."

Немає слуху

 Гармонія, лад будуть тільки там, де старанно й уміло підсьпівують і приграють. Спершу тихенько, а потім і трохи впевненіше. Без солістів можна дати лад, ніхто й не помітить, що їх нема.
Тонко в нас на це: незліченні знехтувані солісти полюбляють одразу голосно перебріхувати й перекрикувати.
А для хору, для гурту слуху треба. Й духу.

Присмак коржа

 А як-що піцу називати просто балабушком — за хвормою, або перепечею, перепічкою, перепечайкою або-ж підпалком — за тістом, то чи зникне присмак помідора й сиру?

Чистий аркуш

 Скільки читав тих книжок, а нічого ніколи не вичитав, щоб на собі закарбувать. Навіть у Сьвятому Письмі не дібрав цитати. А надто що там як-раз написано: "І не зробите на тілі своїм нарізу за душу померлого, і не зробите на собі наколеного напису. Я Господь!" (Левит 19:28).
Погани наколювали на себе щось таке, що мало правити за перепустку до царства мертвих чи нагадувати всім за поганських богів, що їх там дожидатимуть. А тепер куди пускати й про що нагадувати? От не що давно бачив на дівчинці-продавниці криво виведене на задньому боці передрам'я: "Never give up" — і крапка. Овва! То це зрадливе тіло до смерти носитиме на собі власне викриття й заперечення, а після смерти покаже що таки піддалося, відкинувши набік руку?
Ні, як прийде мій час, я хочу бути хай зіжмаканим і зжовклим, але таки чистим аркушем.

Таємниці культури

 Культура — це те все, про що ми не знаємо, що воно таке. Називай культурою й поганяй до ями.

Нетерпляча терпимість

 Лунають заклики, лунають гасла: там нульова толерантність, тут незастережна толерантність. Я ніде не бачив, щоб безумовна й безугавна толерантність межувала-сусідила з толерантністю ніякою, жадною, голою, як дуля.
В самому слові "толерантність" вчувається мені, щось ґалантне, панське, чого й духу давно немає ніде. Але як поєднається все й ніщо? Буде тільки все. І та всячина знов поділиться, поб'ється й ворогуватиме страшно до Божого суду.

Мовчущі солов'ї

 Усе кругом надимається самоповагою — самоіронії ніде й устрягти з своїм легеньким сьміхом посеред того поважного сидження. Звідкіля ці копи, оберемки, снопи поваги до себе? Що вони такого зробили з собою, щоб уже навіки без недоумства й без ганебности? Як живуть, що й воші ніде вчепитися? 

Гортань їх дише смертю, тлінню

 Уночі їхав потягом із Січеслава до Тернополя. Нас двоє, а ще на двох полицях лягало й по кілька годин спало по двоє молодих хлопців. Дорога довга, зате потяг спиняється коло кожного перелазу, того й сідають-висідають усі без угаву.
Хлопці молоді, справні й, як тепер заведено, гарненько татуйовані. Кожне несе на собі якесь "Memento mori". Засинають, як убиті, й прокидаються, як воскреслі. Здорові юнаки, навіть не віриш, що то не назавсігди — оті здорові молодощі.

Але-ж хропуть, бідні, гай-гай! Щось уже там деренчить, розладжується, ніби в розписаному чорнилами новому капищі сопе, шкребеться й скавулить щеня смерти.

Горобине суспільство

 Кожне вимага, щоб суспільство знай давало. А саме кожне готове суспільству давати тільки дулі. Суспільство бере й дає дулі горобцям.

Suspicion

 Не знаючи, що 1941-го року десь почалася переможна війна, славетний Альфред Гичкок (Alfred Hitchcock) зафільмував і виставив свою "Підозру". Фільм спирається на романі Ентоні Берклі Кокса (Anthony Berkeley Cox) "Перед фактом" (Before the Fact (1932)). В романі його героїня Ліна все підозрює свого чоловіка Джонні, що той хоче її вбити, але в кінці випиває піднесене від його отруєне молоко, бо дуже кохає свого вбивцю.
У "Підозрі" Гичкока те все теж підозрюється, але виявляється, що то пусте й трунка не отруєно. Що-правда, молока ніхто так і не випиває, бо тому завадив напад кохання.
Історія двох людей, її й його — то дві історії. Кожен має свою підозру. Є підозра, що кохання — то насилля, але з чийого боку ґвалт, не до кінця ясно. Ближче до кінця з'ясується, чи буде воно любов чи саме тільки хатнє насильство.

Межиріччя

 На Міжмор'я поки-що не заноситься: Україна вже з трьох боків обмивається Колимою. І тільки між Бугом і Вислою ще щось бовваніє. 

Громадянський одголос

 Ми вже зцілилися від марксизму й ні за що державі й суспільству більше не дякуємо. В цьому розумінні ми живемо в суспільстві, але вільні від його. Тепер треба ще навчитися не винувати державу й суспільство скрізь і завжди. Ну, не можна-ж справді підносити васні дур і низоту до надхмарного рівня державно-суспільних проблем!
А з другого боку, як-що сказилося суспільство, здуріла держава, то чи не годиться хоч вам бути порядними й мудрими?

Річка патрійотів

 Січеславі автовокзал прикрашено написом, таким великим, що згодився-б і для аеропорту, бо аж з неба видно: "ДНІПРО — МІСТО ПАТРІОТІВ!". От тобі й маєш! А ми думали, що Дніпро то річка патріотів. Бо-ж на Дніпрі віддавна живе (й плаває, коли може) козацький звичай: патрійоти топлять непатрійотів ув українській воді.

Диво на Дніпрі

 Чутно, що бунтуються завзято дніпродзержинці. Аж дзюрчить і дзижчить Дніпро. Хоч і дніпрянські вони, а таки дзержинці — ощади не жди. Не хочуть, бач, Кам'янським зватися, кам'яних джунґлів бояться.
То може хай буде Вислопілсудськ? Тут тобі й річка, й Польша, й згадка про "диво на Вислі", славну боротьбу вкраїнських вояків проти комунізації лядської землі. 2020-го вже й ювілей.
Одно слово, все, як було, тільки ще ліпше.

Личина веґетаризму

 Кожен християнин в Україні вже тепер, постом, у Петрівочку, може відчути себе европейцем, приміряючи модню веґетаріянську маску по готелях і рестораціях. А там і позростатися можна — з маскою, з Европою.
Интеґрація — то зрощення, а зрощення — то зцілення. 

На палі поступу

 У Варлама Шаламова, поповича, сина просьвітителя алеутів, в "Колимських оповідках" натрапляємо на таке відкриття: "...я зрозумів найголовніше, що людина стала людиною не тому, що вона Боже створіння, й не тому, що має чудовного великого пальця на кожній руці. А тому, що була вона фізично міцніша, витриваліша за всіх тварин, а пізніше тому, що змусила свою духовну основу добре служити основі фізичній."
Виходить, що первозасада змушена служити вивідній основі, творче — витвореному, ідеальна природа — ушкодженій натурі. Покликанням людським з християнського погляду є обоження, а натомісць маємо розбожнення через кінцеве очоловічення, тільки не Боже, а знову власне людське, ще глибше. Ушкоджена людська натура через остаточне ураження стверджується й перемагає. Перемагає, щоб однак умерти. Але врочисто, доконечно, звитяжно.
Що й казати, невтішний висновок для того, хто ще сподівається жити в волі Господній. Але, на жаль, ми маємо аж надто промовисті докази тої правди в нещодавній нашій минувшині. Не скориться людина людині, а скориться надтварині в собі. Почне шматувати, їсти, засвоювати усе, що шматується, їсться й засвоюється, тільки щоб живити минуще животіння.
Це тепер уже спостереження змушує нас замислюватися, чи не приневолює людина й традиційне духовне прямування насправді служити всепереможній тварі. Ми й так, приміром, сьвідомі того, що церковних мало, а духовних іще менш. А серед тих духовних Божий хто?
Одно безперечно: Господь своїх знає. Але чи знає Він мене?

Злиднї без пихи не живуть

 Пиха передує згубі, а принда — руїні. Так сказано в Приповістях Соломонових. Може, якусь близьку країну остерегти, що воно так? Чи приготуємо путі Господеві й дороги Йому не заступатимем?

Моє ім'я — мій друг

 Щоб не спокуситися славою чи не неславою, немає ліпшого імени, як Сергій. Це як обережний лист, як перепуск у невідомість. Як однострій, щоб стати до рівних сірих лав. Моє ім'я — мій друг.

Насильство смертельного сього тіла

 Настане час і тіло зрадить. Але вас, а не себе. Собі годитиме, як знає, до останку.

Ще як були ми козаками

 Ще як були ми козаками... Але стривайте лишень, козаками ми вже давненько не були. Московщині навіть малоросійських козаків стало не треба. Не бачила Московщина на сьвітовій мапі такого кордону, щоб коло його поставити оборонцями запорозьких чи гетьманських козаків.

І довго сумували ми без козацтва, довго журились. Гибіль осьвятила нам козаччину; віддалившись у часі, ми вже бачили тільки товариство під Берестечком, мріло нам здалеку лиш осяйне лицарство. А сави чалі, гнати ґалаґани, кирила розумовські? Ну, то таке...
Тому, як за двісті років по Задунайській Січі, за сто п'ятдесят років навіть по Озівськім козацькім війську знову, ніби почутивши близьку війну і здобич, повилазило якесь "казачіства", та геть усе якесь "донське", як-раз на руйнацію 1775 року, — до решти засмуткувалися історичні товариства. Бо!: "хто се, хто се по тім боці рве на собі коси?"
А хто такий, властиво, козак? То такий, що дістало йому волі вийти з якого иньшого стану й сказати собі й людям: як треба, буду різать, буду бить. Коли? А коли треба...
Гречкосій гречку сіє, а піяк пиячить; то взяли до реєстру, а то забули — а як прийде час, де не всіються, де не вродяться збройні люде з правом своїм. І ким вони будуть: нашими героями чи їхніми посіпаками? Нашими оборонцями чи чужими найманцями? Хто дістане перегречки: нагінки, нагана чи нагая?
Але-ж, але-ж, ще як були ми козаками, знали ми й лицарство. Було? Було й єсть і мабуть буде. Але під заборолом часу, під болотом людської обмови, знає своїх тільки Сам Бог.

Двійчаста похибка

 Наші владущі стани помиляються двічі. Перше, вони допускаються помилки, бо гадають, що, раз вони владущі в Україні, то вже володіють українцями. Українцями володіти неможливо. Українці всіляко того уникають: як дуже вже припече, то просто перестають бути вкраїнцями. А вкраїнцями бувши — не даються володіти.
Друге, владущі стани схиблюють, бо не вважають за вкраїнців самих себе. Як каже один мій друг, тут із часом усе вкраїниться. Від себе додамо: або, принаймні, хохліє.
Що-ж ми маємо? Сторож не знає, що він сторож, і не знає, що саме стереже. І не зна, що то таки сторожування, а не вартування. Україна — не тюрма, а вони: передали передачу — забрали передачу, дозволили на побачення — не дозволили на побачення.
Що можна ззісти — ззідається. Але не всі наші скарби приймає панівний стравоприймальний канал. Так і драконом зробитися можна! А драконові вже й страви нестравні.
От і не розгинаються стани владущих станів, от і стогнуть стегна. От і поймає гнітючий стан.
Пізнай себе і не захочеш нічого зайвого. Ми обкладаємося добрами, бо повірили, що в нас немає добра.

One day of happy independence

 Незалежність буває щасливою. В одній країні. Один день. 4-ого липня.
Happy Independence Day!

Прикидна ціна

 Я собі ціну знаю, а вже-ж, не достотно, але приблизно: там один нуль уже напевно єсть.

Приватній возик порцеляни

 Публічність, навіть тісна, невеличка, то базар тяжкого й грубого залізячча. Біда, як хто з своєю порцеляною...

Серед инструментів

 Скільки-ж у нас тих охочих порубати сокирою чи то павуть, чи то басолю-віолончелю! А трісочки втесати нікому...

Ein Buch für Alle und Keinen

Нині хтось, хоч і в жарт, а сказав, що то тільки Ніцше, бач, міг писати своє "Так мовляв Заратустра" (Also sprach Zarathustra) для всіх і для нікого, то-б-то, по нашому, "без метової авдиторії".
Яка-ж хибна то гадка! Мало хто з филозофів так чуйно наслухав свою цілеву авдиторію, як небіжчик Фрідріх.
А цілева авдиторія на відказ тому схвально ляскала хвостами, цокотіла ратицями й дзвеніла ріжками.

Не мавши гербового, бери простого

 Розумні люде з України вже давно повтікали. Тому, згнітивши серце, треба дати державувати місцевій дурнечі.
Бо їм тут жити.

Химерна нація

 Народня ідея полягає в тому, щоб при життю лишитися, а ще дати гарту й нагнати холоду тим, хто хоче тебе вигризти.
В чому полягає національна ідея, я не відаю. Та нація часами химородить.

Тяжка озівська неволя

 Їх у ложці води не піймаєш, а нас-би в ложці води втопили. На мапі та ложка називалася-б Озівським морем, якби по нашому ті мапи писалися.
Не хочемо потопати в морі Озівськім, бо ми — чорноморські козаки. Тож Крим омивається солоною нашою кров'ю.