Виходжу вдень із дому й бачу особу, що запопадливо розпихує по поштових скриньках якісь дешеві метелики. Дуже пахне видобутим тяжкою фізичною працею потом. Коло особи стоїть велетенський плястиковий міх, повний однаковісінькими поліграфічними виробами. Гадаєте, ті метелики потрібні хоч одному мешканцеві великого будинку? Аж ніяк. Кожен, хто сподівається пошти, кожен, хто вже сто років нічого через скриньку не отримає, змушений буде підійти до скриньки, відімкнути її й кинути поштову покидь до поставленого тут на неї відра. Ще й треба пильнувати, щоб разом із покиддю не викинути рахунка, листа чи поштівки. Тому все те друковане гортається й оглядається.
Гадаєте, що я витручую ламача, що немає ні права, ні діла в нашому будинкові? Звісно, ні. Раз мені подзвонили в домофон і сказали просто: "Пустіте, пошта." Пустив, але вийшов дізнатися, чого це поштарка не має ключів від сіней. Вздрів жінку, що ледве просувала в двері циклопічного пакунка з такими потрібними геть усім вістками про те, що в нашому домі можна нарешті майже без плати повставляти вікна й двері або що.
Почалися безглузді запитання:
- Ви поштарка? Це пошта? Вона комусь треба? Нащо дурите людей? Чом не викинете?
Як це чом? То-ж праця в людини. Так, вона листоноша. Старі люде, що тепер складають її село, ще пам'ятають, як виглядали листоношу пильніше, ніж колгоспними часами єдину власну корівку з череди.
Каюся, грішний, що тоді спробував вивести непрохану гостю на підставі того, що влізла вона неправдою. Навіть лантуха пробував тягнути, але він був одороблий: полетіли з пакунка розпаковані метелики.
Потім я зрозумів, що скривдив сироту. Кожне має право марно жити й вадко працювати в Київі, уникаючи децентралізації, об'єднання й розвою громад.
Хтось десь висадив і виростив ліс. Хтось вирубав ліс. Хтось наробив із того лісу паперу на папірні. Хтось видрукував на тому папері макулатуру. Хтось носить ту макулатуру й терпляче засовує неохочуму читачеві мало не в рот.
Моя роля там дуже скромна, але то моя роля. Я маю нахилитися до щілини, взяти вміст і покласти до помийниці. Далі прийде прибиральниця й винесе на сьміття. А вже сьміттярі заберуть ту покидь на використання.
І знову з'явиться чистий аркуш, щоб полинути в сьвіт, як крило білана...
Гадаєте, що я витручую ламача, що немає ні права, ні діла в нашому будинкові? Звісно, ні. Раз мені подзвонили в домофон і сказали просто: "Пустіте, пошта." Пустив, але вийшов дізнатися, чого це поштарка не має ключів від сіней. Вздрів жінку, що ледве просувала в двері циклопічного пакунка з такими потрібними геть усім вістками про те, що в нашому домі можна нарешті майже без плати повставляти вікна й двері або що.
Почалися безглузді запитання:
- Ви поштарка? Це пошта? Вона комусь треба? Нащо дурите людей? Чом не викинете?
Як це чом? То-ж праця в людини. Так, вона листоноша. Старі люде, що тепер складають її село, ще пам'ятають, як виглядали листоношу пильніше, ніж колгоспними часами єдину власну корівку з череди.
Каюся, грішний, що тоді спробував вивести непрохану гостю на підставі того, що влізла вона неправдою. Навіть лантуха пробував тягнути, але він був одороблий: полетіли з пакунка розпаковані метелики.
Потім я зрозумів, що скривдив сироту. Кожне має право марно жити й вадко працювати в Київі, уникаючи децентралізації, об'єднання й розвою громад.
Хтось десь висадив і виростив ліс. Хтось вирубав ліс. Хтось наробив із того лісу паперу на папірні. Хтось видрукував на тому папері макулатуру. Хтось носить ту макулатуру й терпляче засовує неохочуму читачеві мало не в рот.
Моя роля там дуже скромна, але то моя роля. Я маю нахилитися до щілини, взяти вміст і покласти до помийниці. Далі прийде прибиральниця й винесе на сьміття. А вже сьміттярі заберуть ту покидь на використання.
І знову з'явиться чистий аркуш, щоб полинути в сьвіт, як крило білана...
Немає коментарів:
Дописати коментар