Алейхемів синдром

Гебрейська мова, як знано всім, по всіх віках побожного забутку живе й перемагає. Мова їдиш, ще недавнечко така жвава й кольоритна, завмерла, ніби готуючись піти в непам'ять.
Цього літа довелося мені перекладати на ювілейній дослідчій конференції, присьвяченій сотим роковинам по Шолом-Алейхемові. Покійний письменник писав саме мовою їдиш, а нашим сьогочасникам знаний у перекладах.
Саме в обід припало мені сидіти поруч із европейським дослідником, знавцем Шолом-Алехемової творчости. Я сказав йому, що в дитинстві мав нагоду чувати їдиш від старших носіїв. Учений скрушно похитав головою:
— Так, зникає наша мова! Тут присутній один професор із Австрії з двома доньками. Вони троє знають мову, бо батько змалечку говорив до них тільки рідною. Ото втрьох і говорять межи чужими. Як-же це чудово! А небіжчик Алейхем, хоч і писав тою мовою, а в господі з власними дітьми говорив по московській. Бо то була мова міська, культурна, осьвічена. Баглося письменної будучини для нащадків.
Далеко нам ще до здобутків ізраїльських, але й зникати вкраїнська ніби-то не збирається. Можна заспокоїтися й заходитися коло мирних справ: треба-ж бо зробити дітей міськими, культурними, осьвіченими. Якою то буде їхня письменна будучина?..