До долу

 Нині йшов я попідземним переходом, що під Майданом Незалежности, до входу в метро. При стіні рядком сиділи карачки київскі бурлаки, відпочиваючи від дощу, а може від своїх вранішніх рідин і речовин. Фахівцева втома: вранці, після перших порцій, око блищало, як діямант, а проти ночи збирається сонна каламуть. Зараз як-раз золота середина.

На одшибі під стіною лежав горілиць і безтямно спав бездоганно вбраний — як до сезону й як до погоди — пещений київський панок ще відносно молодих літ.

Ех, зроду-віку не мав я такої ошатної непромокачки! І не матиму вже ніколи. Красень-плащ лишився чистісінький і не бганий навіть після ганебного господаревого фіяска.
Бурлаки не поглинули лежачого, але для перехожої міської юрми він уже був один із них. Виявляється, для цього треба тільки лягти.
Як близько ми всі до долу...