Дивлюся на мовчазні клявіші свого верстака-комп'ютера і хочется присьвятити їм щось елегійне, на взір "До мого фортеп'яна". Не можу похвалитися великими здобутками в листовному перекладові (хіба тим, що називаю його не "письмовим", а писаним), ані працелюбністю не похвалюся, але скільки-ж на тому безодмовному піяніні відклацано безгучних енгармонійних п'єс!
От і добре, що їх ніхто не чув і не чує. Нас ціла оркестра безгучних піяністів, і не компоністова вина, що наші варіяції й интерпретації ліпше нікому не чути. Слів нема, голосу нема, десь у середині щось регоче чи виє, проте тьмяної тиші не порушує. Тільки настрій, що не потребує звуку, нотує зазначки на берегах несписаних аркушів життя.
От і добре, що їх ніхто не чув і не чує. Нас ціла оркестра безгучних піяністів, і не компоністова вина, що наші варіяції й интерпретації ліпше нікому не чути. Слів нема, голосу нема, десь у середині щось регоче чи виє, проте тьмяної тиші не порушує. Тільки настрій, що не потребує звуку, нотує зазначки на берегах несписаних аркушів життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар