Крах Дарвінізму

 Харків, вулиця Дарвіна. Колишній опрічний будинок Павла Петровича Рижова, купця ІІ ґільдії. Усе як було за господаря сто років тому: Зелена заля, Біла заля. Що-правда, ознаки хороби вже при дверях: червоний прапор "Дерматології", зелений прапор "Фармакології". Треба жити садибі-сироті, в усьому колишній. Історія позначилася на ній лиш кусами: трохи окрадено вмебльовання, відтято шмат землиці з альтанкою: підтопталася опрічність за опричини. У передпокої в шибі штампованого шкла отвір від кулі: історичне вітання від Другої сьвітової, тут — Великої, вітчизняної. Московське життя таки спинилося 1917 року. Спинилося, загадалося й більше нікуди не пішло. Денещо вітром запалилося.
А вкраїнське життє ходить кругом, оглядає місце, щось собі гадає. Чи ти ба,  не вижив найдужчий, найпристосованіший. Крах дарвінізму, та й лямаркізму за ним услід.
А хто вижив? А котра година? Як казав той галичанин з київским годинником, без поділок, на руці, поки-що не ясно. 

Олив'яне кільце

 Якось у ХХ столітті вкраїнські учні від учительки дізнались, що в таблиці Менделієва єсть свинець. Наслинили оливо й занотували, щоб не пішло в непам'ять. І не пішло, тримається голови. Оливець давно вже не олив'яний і давно вже олівець (це від оловця з олова). А ми далі живемо "съ свинцомъ въ груди и жаждой мести", як сказав не наш поет. Ах, "свинцовыя мерзости русской жизни", як сказав не наш прозаїк!

Чужий хліб

 От казали нам совіцькою добою: нема нічого над хліб, не викидайте, мовляв, його, бережіть. А люде, хоч українці, годували тим хлібом свині. Коли мене малим у Славуті посилали по хліб, то йти треба було на привіз: бо дуже брали його на сало. І давали вже скількись в одні руки, а тих рук було стільки, що й поганським бовванам не снилося. І добре було з того хліба рожеве вкраїнське сало...
Хліб — сьвятий. Мудрі люде кажуть, що завівши хліб, зробившися хліборобом, чоловік перестав залежати від плоти, а з тим і від голоду. Хліб ріс із квасу, з розчини — найстарше диво людське, диво перетворення. Спеченим хлібом, як життям, людина ділилася з людиною. І Бог ділився, як Собою: "Прийміть, їжте: се єсть тїло Моє."
Ми народ, що засіяв був останнє. Що засіяв і не жав. Що зжав, та не змолов. Що змолов, а не спік. Ми — народ, що їв був власну плоть. І ніколи не будемо вже ми колишніми.
Тим, хто зацілів, почали давати хліб із панських рук, ба ні — з катових рук. Роби коло землі, а хліб чужий споживай. І зробився той хліб — глевкий. Таборовий хліб, а потім — дріжжевий хліб для бідних. "Українським", "Украинским" хлібом і досі називається паляниця для нужденних — ми розучилися хліб пекти: хліб із видаваного, не від нас меленого борошна. Чи муки, що недалеко відскочила від муки.
Учітеся, брати мої, доброго хліба й пекти, і їсти! А, споживаючи, пом'яніте голодних!

Шанцева війна

 Информаційна війна страшна не тим, що когось ізмагає: всі, навіть европейці, давно врилися в засадні, укладисті шанці позиційних переконань. Страшна вона тим, що всі вже поглухли, отруїлися забороненими ґазами, просякли радіяцією й почувають у собі порухи чогось трагично біологічного. Коротше слово, всі подуріли. Ченці стали, аки миряни, а миряни — аки біси. І що вийде з того біснування, самі біси не знають. А війна? А війна війною...

Примітка до приповісти

 Навіть фарисея важко знайти межи нами, а вже митника... 

Зачужа жаль

 Мову віри мусимо вважати за чужу й вивчати її як нерідну. Як хто має хіть. Виходячи з безпорадности. Бо багато хто до віри зголошується, не тямлячи, до чого признається, бо не знає й не розуміє віриної мови. Вже кров наша глуха, а голова як діравка — хапає все, що не тече. А ту чужу мову, як сіль, треба помалу гірко за-свою-вати у питенні:
"Всякий, хто п'є воду сю, забажає знов; хто ж напє'ть ся води, що Я дам йому, не забажає до віку; а вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне."
"Ви сіль землї; коли ж сіль звітріє, то чим солити? Нї-на-що не годить ся тодї вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люде."

Заслов'янськуєдність

 I am anybody's Slav, but nobody's slave.