Колись мені, малому, дід оповідав байку, що народня пам'ять незможної його родини берегла либонь іще з передголодних часів, коли Наддніпрянська Вкраїна ще й за Перших визвольних змагань в шинку за пшенишний хліб і грошей не правила, а тільки за ковбасу до хліба.
Якийсь чоловік ходив найматися, напитував якоїсь легкої роботи. Його вже копнути просили й синути, й просто коло чогось постояти-постовбичити — все йому тяжко. От заходить він до одних хазяїв:
— А чи не маєте якоїсь роботи невтяжливої?
— Та маєм!
— А що робити треба?
— Дак от вареників ми наваримо, маслом помастимо, а ти знай у сметану мочай і собі їж.
— Іще мочать...
Отак ми тепер із душею, мені здається. Ціну вареникам склали: вилигаєм і без сметани, й навіть без масла. А от душеньку готову хоч у щось духовне вмочить... Їжте, мочайте, а зрештою вибачайте...
Немає коментарів:
Дописати коментар