Мову віри мусимо вважати за чужу й вивчати її як нерідну. Як хто має хіть. Виходячи з безпорадности. Бо багато хто до віри зголошується, не тямлячи, до чого признається, бо не знає й не розуміє віриної мови. Вже кров наша глуха, а голова як діравка — хапає все, що не тече. А ту чужу мову, як сіль, треба помалу гірко за-свою-вати у питенні:
"Всякий, хто п'є воду сю, забажає знов; хто ж напє'ть ся води, що Я дам йому, не забажає до віку; а вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне."
"Ви сіль землї; коли ж сіль звітріє, то чим солити? Нї-на-що не годить ся тодї вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люде."
"Всякий, хто п'є воду сю, забажає знов; хто ж напє'ть ся води, що Я дам йому, не забажає до віку; а вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне."
"Ви сіль землї; коли ж сіль звітріє, то чим солити? Нї-на-що не годить ся тодї вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люде."
Немає коментарів:
Дописати коментар