Чужий хліб

 От казали нам совіцькою добою: нема нічого над хліб, не викидайте, мовляв, його, бережіть. А люде, хоч українці, годували тим хлібом свині. Коли мене малим у Славуті посилали по хліб, то йти треба було на привіз: бо дуже брали його на сало. І давали вже скількись в одні руки, а тих рук було стільки, що й поганським бовванам не снилося. І добре було з того хліба рожеве вкраїнське сало...
Хліб — сьвятий. Мудрі люде кажуть, що завівши хліб, зробившися хліборобом, чоловік перестав залежати від плоти, а з тим і від голоду. Хліб ріс із квасу, з розчини — найстарше диво людське, диво перетворення. Спеченим хлібом, як життям, людина ділилася з людиною. І Бог ділився, як Собою: "Прийміть, їжте: се єсть тїло Моє."
Ми народ, що засіяв був останнє. Що засіяв і не жав. Що зжав, та не змолов. Що змолов, а не спік. Ми — народ, що їв був власну плоть. І ніколи не будемо вже ми колишніми.
Тим, хто зацілів, почали давати хліб із панських рук, ба ні — з катових рук. Роби коло землі, а хліб чужий споживай. І зробився той хліб — глевкий. Таборовий хліб, а потім — дріжжевий хліб для бідних. "Українським", "Украинским" хлібом і досі називається паляниця для нужденних — ми розучилися хліб пекти: хліб із видаваного, не від нас меленого борошна. Чи муки, що недалеко відскочила від муки.
Учітеся, брати мої, доброго хліба й пекти, і їсти! А, споживаючи, пом'яніте голодних!