Попенко Панас

 От вам не вигадана вкраїнська байка: один панотець, глянувши в сьвятці, постановив назвати синка Афанасієм. Ну гарне-ж ім'ячко! А вже церковне таке, що ну. Коли-ж прийшов записувати хлопця в громадянство, то навіть і врядовці вказали йому, що в нас воно Панас. Панас?! Який Панас?! Це-ж буде попенко, а не мужиченко. Мирний називався Панас? Дак тож він придурювався, а писався по людськи — Афанасій Яковлевичъ.

Оця вже тобі вкраїнська мова — підпустила попові москаля. Починати слів з "а" вона, бач, не хоче: виставляє своє "о" — Опанас. Або й просто Панас. Шляхентне "фе" десь-якось помінялося на простацьке "п". А павиний хвіст "-ій" аж геть одпав.

І що ви думаєте — взули духовного в постоли? Ні, записався ніби нашими літерами, а таки вийшло знов по староправописному "Афанасій". Що то культура! А надто вже коли духовність...

Татуйовані пупси

 Мальовнича прикмета нашої доби — то замах на вселюдську трансґресію: первісна тілесна чистота, позамалякувана синіми чортиками, позакреслювана принагідними чорнильними шкіцами. Тиха лагідність, обачна домашність намагається доскочити якогось романтично-розбійницького вирію. Як перевернута приказка: Чужий край — як рай, своя країна — як домовина. Безпідставна, облудна дича в надмірно громадської істоти.

Геометрична тяма

 У нас площа — то тільки геометрична тяма. А в них так із війною: приходять у чуже нерівне, горбате, лісувате життя й випалюють у нім чорні карти-ґрати. А потім начисто затирають пласкі квадрати: "Величалися дейнеки будинковим лупом..."

А потім-же що? А потім бездоганна геометрія почне репатися, провалюватися, проростати якимось диким, звироднілим насінням, знов горбитися, гнутися, вдаючи життя — як крайобраз на ритині в пекельному кабінеті.

Аж до дна

 Поет — то не рівні римовані рядки на ввесь аркуш. Поет — то здатність до поетичного мислення й повсякчасна готовність до того, щоб тобою заговорило й тобою записалося. Готовність не обмеженого розуму, не дрібничкової славолюбної душі, а самого слуху й духу.

"Коли настане день —

Закінчиться війна,

Там загубив себе —

Побачив аж до дна..."

Він собі гадав, що то мала любов дала привід трохи вквітчати творчу кар'єру. Аж ось воно й справді видно, де дно. Коли настане день? І що тоді буде, яке? Хто ще не загубив себе, побачивши аж до денця? Але, загубивши, таки далі бореться, борюкається, таки марить про якісь обійми. Хто та Вона що простягається обійняти й ніби відсахується? Чи то час обійматися, чи вхилятися від обіймів?

Яке коріння, таке й насіння

 Чим мої діти схожі на батька? Вони всі в мене дуже скромні.

Гапське

 Мама сьогодні сказали осудливо: "Таке яскраве їй купили — гапське." Я аж перепитав, а потім, як то в мене за звичай, шарпонувся шукати по словниках — нічого нема "гапського". Зате знайшлася гапка-мужичка. І ще гапка-гепка, вона-ж і "гола" або "пані-стара" — доволі відверті, т'але чемні таки метахвори.

Львів'янка Мирослава казала на таке "бабське", та наше наддніпрянське "гапське" тут легко переважить. І чиста тобі хвеминатива, бо до мужика "гапського" ніяк не притулиш.

Замісць здоровля

 Наше любе тостувальне "будьмо!" набирає вищих, буттьових обертонів: геть запанувала простацька впевненість, далека, що-правда, від українського ґрунту, що буцім то є заклик до буття. Аж ніяково розчаровувати товариство, вчено, сухо пояснюючи, що то просто скорочене "будьмо здорові!". Скоротилося, бач, бо дуже вже вихилити нетерпій.

Ну, хто тепер дума за теє здоровля? Живий — і слава Богу, будьмо ще! Бо ракета не видно як  прилетить. Колись у моїм щасливім, бо невиннім, дитинстві ракета пов'язувалася тільки з космосом. Хоч держава моя тодішня мала безліч инакших ракет, але про те вже мовчи, язичку, кашки дам! От ми дожидали ракети, щоб сісти й летіти вже собі в космос мерщій. А тут вона сама приліта й сіда. З космосу таки приліта, але сіда вже на землю остаточно. Коли-ж саме кортить іще побуть. То-ж будьмо!