От я ніколи не замислювався над істнуванням міжмовної простороні. А це сидю, думкаю багатію. У писаному перекладі нема чого й здогадуватися: між перщотвором і перекладом легко розлягається вбійча безвода пустеля: "Дев'ять день хліба в устах не маю, на безвідді погибаю.". Тому обачливі продуктивні (аж продовольчі) перекладчики воліють од коша далеко не одходити. Тут кіш — чужа мова, бо своєї й за обрієм не видно. То й нехай собі.
А от усний переклад — як із їм? Я собі в'являв два рівнобіжні струмочки: з однієї води перестрибуєш у другу, з живущою в мертвущу й назад — й там, і там як суддя в суді, се-б-то як риба в воді. А що в стрибку: чи є життя поза межами чужої й рідної водяних стихій? Що відбувається в повітрі? Є підозра що в де-кого то не артистичне salto mortale, а тихий мокрий переповз.
Чи це два береги однієї ріки, й хто сьміливий і вправний, то править на бистрину, а котрі обережніші — не пускаються якогось берега? І здебільша то чужий берег — там, звісно, міліше, безпешніше, менше корчів. Одно слово, хоч і галицьке — плиткіше.
Немає коментарів:
Дописати коментар