Нічим ні позапинати дірок, ні позатикати

 Підтягувати пояси — то в нас найперша козацька забава. Бувало, ще й до зброї не бралися, а вже підтягуєм.  

Поза правописом

 Вже я поза правописом — і добре мені: не ношу ярма, не жду сподіваної волі.

Кримський прецедент

 Красний письменник Кримський понад століття тому заховався в науку від ідійотів. Тепер-би не зміг. І ще запитали-б: "Кримський? А це де-ж таке?"

Їх шістнадцятеро

 Як померти, то вже прочитаним од шістнадцятьох. Число не маґічне, але там двоє — Довбуші-брати, що порубалися бартками в корчмі, й тепер старший і вартісніший "топірцем ся підпирає". В нас тих письменників — ціла ґалерія. Чи галера. Т'але над ким із них коли розридалися-порубалися Довбуші? Ще повстане Прикарпаття. Й Наддніпрянщина теж повстане. Бо я тутешній.

Запорозьке коріння

 Родичі — то чужі люде, разом покликані до відбування родової служби. Мають воювати на боці невідомої потуги й перебувати гуртом, як салдати в казарні чи запорожці в курені.

Здобудем прав

 Говорити тиєю мовою, що за неї плачено, — хіба то не перекладницький привілей? Я, що-правда, відступаюся від його, бо, коли мені платять за державну вкраїнську, балакаю таки по своєму.
Т'але чи маєм ми дивуватися з того, що по рестораціях до нас, українців, по своєму озиваються тільки cleaning ladies? Раз, вони таки ladies, а друге, їм надто мало платять за московську, от і белебенять рідною мішанкою.
А може для когось із оплачених московська — рідна? Я напровсяк їм завсігди дякую за те, що "держаться питомого, свого, от-би й дітям моїм так".

Можливо, пахне нам резервація. А що? То ще не табір, не Ґулаґ. Там, на своїй, окремій території здобудем осібних, етнічних прав: як ізнищене ґльобальною правдою тубільне товариство.

Картагена нашої провінційности

 Київ — то наш український, котляревський Рим. Ще поки маєм не Вкраїнську Державу, а державу київську. І тому травестійні, бурлескні, наново перелицьовані троянці в нас геть усі й скрізь — "обсмалені, як гиря, ланці". А треба-ж десь їхати! І куди? Справляєм їх на Картагену — заблудили, а всі дороги, що не на Москву, то ведуть до Риму. А Рим у нас, як казано, як не італійський, то давно в Київі.
І от вони тут — і хтось із старих київських скаже: та хіба-ж не від бознаколи вже вони тут? Так, але ті, давніщі, довго вчилися бути римлянами. А ці нові научаються бути патриціями й сенаторами хутко, весело, революційно: відливають і відкладають уже не поза кущі, а в мармуряні панські купільні, миють руки не в калюжі, а в вигадливої форми пісуарах, п'ють вино не з сулії, а з уриналів-генералів.
І скажіте: чи це не римські вакації й бенькети, чи це не відродження нашої омріяної античности?