Сьвітова вина

 Багато де в самому Київі читаю: "ВИНА СВІТУ". Це нам уже всім нотатка така. Та ми й без нотаток тямимо й завсіди пам'ятаємо, що сьвіт нам кругом завинив. І вина його сьвітова — сьвітова вина. Така сьвітова, що ніякими сьвітовими винами не заллєш.

Чи таки "злато"?

 Слово "(в)огонь" у нашій мові прибирає собі звук "в", тільки ради сумлінного додержання законів нашої рідної милозвучности ("видно вогонь", "згас огонь"). Заперечення цих законів через затяте обстоювання одинокости хворми "вогонь" про всі випадки (пуризм, так зветься) — нищівний чин, що через його губиться опрічність української. "Огневой" по нашому — "(в)огневий" чи "(в)огнявий". Чому тоді деканацеляризацію вкраїнського прізвища, що його носив славетний сьпівак-українець, переписаний на московське "Огневой", спинили на "ОгнЄвий" — щоб пуристично не ліпити Вогневий? Але-ж він Кость і після "сть" так і проситься "ОгнЕвий", навіть і позиційно.

У такому сьвітлі прикметно бачити, як українській естрадній (як, власне, й Огневий свого часу був естрадний) сьпівачці добирали милозвучного імени для вкраїнської-ж таки публіки. Щоб гриміло, знаєте! Зупинилися на "Злата Оґнєвіч". Ну просто щире золото! Чи таки "злато"?

Мудра дівчина

 Українска мова — мудра дівчина. Т'але немає того казкового пана, щоб оцінив і мудрість, і дівчину. То немає й казки. 

Три правді

 Божа істина — одна. А людських правди, є, принамні, три: страшна, нудна й сьмішна. Страшна людська правда обертається довкола Божої істини силою страху Божого. Мало хто єю й цікавиться, хіба безстрашні. Не в войовому, а в мудрецькому розумінні. 

Всі ми знаємо любителів нудної правди: вонии  врочисто її по всіх усюдах проголошють, її сьвято додержують, єю на показ живуть. Це вже більший, але дуже нудний загін буденних буденників.

Сьмішна правда — про всіх. Людська більшина тільки так і бачить правду: блазнюхою. Тільки такий ужиток і має для правди: кпитися з єї.

Шо

 Якби в нас було таке тверде, безкомпромісне польске "шчо" (szczo), як у галичан, а тепер і по театральних технікумах і дикторських студіях учать, ніколи ен виникло-б зручне "шо": його годувало-б потилишниками оте заднє cz й заганяло назад у szczo. А що не так, чи шо? 

Підбудівля

 Тільки й чуємо скрізь: тріщить инфраструктура! А слово, можна сказати, новісіньке, НАТівське — колись військове, а вже й воєнне. Як без учених витребеньок, то підмурок, підмурівок та й годі. Ну, хай буде собі підбудівля, коли вже новини закортіло. Подейкують, навіть усемогутня тепер ангелянська цуралася цього евро-атлантійського слова аж до року Божого 1952. Неохоче запозичували з міжнародньо ще тоді міцної французької. Самі французи зліпили його з підручної латини ще наполеонівською добою, коли саме війною творилося все спільноевропейське, що тепер поки ще зветься евро-атлантійське. Що буде далі з заатлантійцями й чи миритимуться там із инфраструктурою — поки ще не ясно.

Ну, а в нас що? За инфруструктуру війна, инфраструктурою війна. Як і передбачалося. Що-правда, передбачалося поза нами, а сталося в нас. А там, де передбачалося, кажуть по післяхристиянському: "Не доведи Боже! Хай уже в вас воно війна — в вас тепер усе війна."

Розрада

 Зрада можлива, поки життя людського. Можливість зради закінчується за життьовим порогом, де вже нема ні зради, ні розради. Нема, власне, ради. А поки ще наша мова-розкішниця дозволяє собі на те, щоб мати "розраду" й на втіху й на різноту. То й замислишся нишком, загадаєшся: а що то була суще за розрада? Тільки зрада знов вигляда переконливо й однозначно.