Без голосу

 Тисячу років читали вголос, а тепер читають мовчечки. Бо що тут скажеш?

За мовне відродження

 Відроджуючи вкраїнську мову не слід забувати, що її вже кілька разів розстрілювали.

Ростючий місяць

 Місяць усе росте. Вже ніби повен одчаю, а все підставляє свою черепину з наспою, свій повний попелястої черепахи черепок.

Видима вічність

 У нас, здається, вподобали Гальовин. Останнім часом піднебесні духи зробилися такі видимі, що навіть діти не бояться вічности.

За коментарі

 Усе зло від коментарів. У Раю була одна проста, зрозуміла заповідь. Але-ж почали коментувати...

Зрадливе вподобання

 Повен "Фейсбук" людей, що живуть, мислять, почувають і нікому не подобаються. А чи мусять? Уподобання природню відрубність називає нещасливістю, показуючи пальцем у чужий бік.

Відмислений предмет

 Нині ввесь вечір чогось розмірковую про кохання. Це я так хвилозопствую — відмислений предмет.

Мовний барієр

 Ромео з Джульєттою, хоч родом італійці, говорили ангелянською мовою. Тоді тої мови ніхто не знав і знати не хотів, навіть українці. Її голуб'ята обрали, щоб ніхто не здогадався про їхню таємну, заказану любов. Вони мали ангелянський терпець.
Але італійське около все збагнуло. Коли Шекспір переклав їхні репліки теж ангелянською, склалася чудова оповідка. А молоде подружжя не склалося. Бо кохання з мовознавством не подругує. 

Німе кохання

 Слухав сьогодні німецьку мову. Випадкове знання окремих слів аж ніяк не завадило почути тьохкання німецького соловейка, шелест німецької калини. Думи нема, лиш пісня. Німецька мова, понад усякий сумнів, — мова кохання. Якби моє кохання могло говорити, воно мовляло-б тільки німецькою.

Де він став?

 Сталий розвитку, де ти, пісенний, став... що й не розвивався?

Концентрат

 Люблю широкі розмови, але пишу концентрат. Хай потім ізнов розчиняється в широкому морі розмов.

Як у нас кажуть

 Казали мені московці: "Это у васъ, украинцевъ, такая пословица: не дѣлай добра не получишь зла." Е ні, кажу, ми, вкраїнці, простіші з тим добром, скромніші, чи що. У нас кажуть: "Не чини лихого, не бійся нікого".

Трохи говоре

 То байдуже, справді, що ніхто не слуха. Бог чує. Україна не мовчить, трохи говоре.

Правдива діягноза І

 "Ідійот!" Жду на тебе, люба діягнозо! Будеш ти пенсія, хоч і без копійки. Сковородою спокійно ходитиму по людях з простою, як сало й цибуля, правдою про все.

Ходить гарбуз по городу

 Для порядного вкраїнського гарбуза участь у Гальовинах — просто ганьба. Захворіють і помруть із нудьги всі родичі гарбузові. І матимуть слушність. Хай цілу ніч ходить по городу!

Сьогочасна пастораля

 Джинси допомагають жінці виходити з ролі: ніби ковбой, але-ж усі знають, що ти не ковбой.

Наш гарбуз

 Лежить гарбуз великий, гарний, власний. Позирає. Доньки ще ніхто не сватає, лежи! А за Гальовин і не думай!

Перші дні

 Понеділки неповторні.

Переселення в Вавилон

 Міт Вавилону багато цікавіший, ніж уся його історія. Саме з приводу міту стільки намальовано, написано, пережито. Бідні-бідні вавилоняни! А вони-ж кохали, а вони-ж страждали!
От те саме діється тепер з Україною. А я-ж у ній живу...

Соціяльний реп

 Я нарешті визначив жанр "Фейсбука" — це соціяльний реп.

Невинні

 Чи вони винні, що так можна писати тільки суржиком? Чи я винний, що так можна писати тільки по вкраїнському?

Не 36-і

 Вони народилися в Північно-Американських Сполучених Штатах (скорочено ПАСШ) в родині Levi Strauss. Вони народилися голубими джинсами, а голубі джинси всі люблять. Їх назвали ніжно пестиливо — 501. Вони навіть мали в собі спеціяльного живчика: замісць "38х32" на них написали "38х36".
Коли вони побачили крамницю Levi's, то відразу зрозуміли, що життя їм тяжко вдалося. Вони пишалися своїм наличком і своїм цінником.
Але їх чогось не купували. Це було цілком зрозуміло: особливі-ж, а тут гепи. Заходив навіть дядько, либонь кошиківкар, і справді він був "38х36". Приміряв. Але подивившись він на свої короткі холоші та голі довгі литки, ті штані люто відкинув.
Отож вони не продалися в Levi's. Хтось сумлінний приладнав до них пояснення: "Re-measured: length 32, not 36!" Але кого це обходить? Усі прикидають законні 32.
Потім іще полежали в "stock". Там радісні люде: хапають швидко — сподіваються дешево, але гарно походить. Ніхто не читав цидулки, а гарні довгоногі дядьки, справжні "38х36", знають, що надзвичайні, й у "stock" не зазирають.
І ось вони м'яко опали на дно: Березняки, крамниця "Одяг з Європи". Кругом якісь ганчірки-покручі, сморід, продають на вагу. "Ми не з Европи!", — волали вони. "Ми з самої Америки! Й ми нові, молоді, незаймані. Ми — чоловік! А ті соромітні плями, що на нас, — то не наше плебейське нехарство!"

Як-раз бувши на Березняках, дуже ошатний я почув той нелюдський зойк. Купив їх, ізнедолених, за 43 гривні. Тепер, живучи в доброго хазяїна, вони потроху оклигують, долаючи дику вразу. Я намагаюся частіше ходити в них до церкви, щоб вони спочили, надихнулися й ізнову зажили повновартим лівайсівським буттям.

Пильнуймо наші діти!

 Хто ходить із дітьми в метро, завсігди чує на входинах, бо такий там звичай: "Громадяни! Пильнуйте за вашими дітьми!" Я свої діти пильную. І не тому, що так звеліло мені метро. Але я пильную діти й мовно, звичаїв наших пильнуючи. Мої діти ростуть у метрі, повсякчас чуючи, що треба "пильнувати за ними". І то тільки тому, що в письменного сусіда "слѣдятъ за дѣтьми". Отже мої діти згадуватимуть той вираз, як смак дитинства, й навчатимуть власні вкраїнські діти, дуже їх пильнуючи. А я того не хочу. Бо пильную діточої мови.

Галявини

 Наближається Гальовин — у нас либонь теж було схоже сьвято, просто ми всі, крім вірних рідної віри, забули, як воно називається. Я вже передчуваю словозміну: Гальовин — Гальовини — Галявини. Народня етимологія: ліси, біси, галявини...
Хоч круть, хоч верть, а традиція відроджується. Сьвяткується так: 31-ого жовтня всі дорослі кияне дуже-дуже моляться на ніч і міцно лягають спати. Бо Київ, знаєте, місто з традиціями: на сьвято можуть прийти не тільки бісові діти, але й хто старший...

То не тому ІІ

 Де-який киянин прокидається вранці, мацає дружинину половинку постелі й знаходить її холодною. Й то не тому, що, як ви сподівалися, вона вночі від його пішла, а тому, що вона раненько встала, гримить сніданковими мисками та ложками, а в місті немає огрівання.

То не тому І

 Я за ввесь сьвій вік не склав жадного рубика славетного Кубика. І то не тому, що я перше вимагаю осьвіти вкраїнською мовою для всіх угорців. Просто я волію лишити незайманими де-які таємниці Всесьвіту.

За взагальнення

 Узагальнення — то логічний спосіб зневолення.

Присвоєний годинник

 Українська держава вже давно намагається обдурити час. Часові те байдуже. Й усе одно двічі на рік, щоб не переводити час, у нас заведено з ощадливим історизмом переводити стрілки. Але стрілки все одно показують той самий напрямок — на майбутнє, на тоді, коли вже пізно.

Природа та культура

 Осінь віє лісовою вогкістю. В купільні, згадуючи залляті сонцем ватяні кущі, кволо всьміхаючись брижами, культурно гниляться так і не вишиті бавовняні рушники.

Два годинники

 У раю, дожидаючи людини, спинився соняшний годинник. У пеклі показує наперед пісковий.

Дві помилки

 Коперник і Дарвін помилялися. Але помилялися так надхненно, сьмілко та поетично, що людству жаль розлучатися з їхніми милими забобонами.

Білий шум І

 У нашім домофоні вже кілька тижнів щось бурчить істиха: нічого не розбереш, але видно, що білий шум.

Родове й власне

 Ми такі, бо вони такими були. Але я такий, бо я таким був.

Займаний запас

 Україна — велика европейська країна. Але европейська: красти можна багато, але не тяжко — по европейському. А не так, як самі знаєте де, що триста років промислово крадуть і ніде нічого не пропало, бо ніде нічого й не було.
Київ — не мати, а батько московських городів. Так уже склалося — на козаку нема знаку. А в батька стільки немає, скільки в матері-Москви, то в неї — незайманий запас.

За бабів і дідів

 Ах, нема тепер старих, нема ні бабів, ні дідів! А як і є де, то дуже вже вони занедбані, тому ніхто не хоче до них признаватися.
Колись-то, не що й давно, всі вкраїнці тільки й марили дідівством та бабівством. Не дівуванням і парубкуванням, коротким, приреченим на скорий кінець, гірко оплакуваний у весільних піснях і голосьбі. Погуляв, казали, як собака на вірьовці.
Завважмо тут, що наш сьогочасник саме в подовженому жениханні шукає ключа до минущого, а тому певного раю. Але селянство, що тисячу років складало наш народ, тільки притрушений шляхетством, присмачений панотецтвом і приперчений козацтвом, гадало не так. Одружившись у п'ятнадцять і під тридцятку народивши щось із тузінь дітей, досита натішившись принагідними любощами й повсякчасною працею, поставивши на рушник старших дітей, привітавши перших онуків (їх потім буде під сотню), люде нарешті ставали дідом і бабою, діставали законне право називатися "старий" та "стара".
Вже щось і надбано, вже є кого попихати. Оце вам ті дід і баба з казки та ґривоазних пісень і байок. Життя, як кажуть у реклямі, щойно починається! Як і знайдеться вже дитинча, то буде воно "бабич", овіяне духом пригод, хатніх розкошів і солодкої таємниці дозвілля. Починається пора призначених мудрощів і сповнених змістом громадських житків.
Шкода, що ми не станемо такими дідами та бабами, що приречені бути бранцями вічних, то-б-то довічних молодощів, парубкувати та дівувати в родині, в праці, справляти притули та вечорниці завсігди, чи пак до самої смерти. Так і не побудемо старими, мудрими і з того щасливими. 

Де ты здесь узялся?

 Якби й досі можна було уявити собі подоріжжя з Москви до Київа... Хіба в сні. Але вже й уві сні тверезо питатимеш себе: як я в Москві опинився? Ну, опинився якось, і треба тікати додому.
От наближаєшся, слава Богу, до взграниччя й з сумом дослухаєшся до звуків рідної мовної музики, що там де-не-де щиріші, ніж далеко вглиб на протилежнім боці. Далі вкраїнська земля — таке відчуття, ніби повсюдна московська починає потроху псуватися й занепадати.
Але ось Черкаси, місто так і називається — Козаки. Припадаєш до грудей України, вчуваєш її серце й раптом намацуєш... знов московську мову! А яку добрячу, а яку горду! Так і хочеться крикнути:
— Тю! А тут ти де взялася?!

Недосяжна свобода

 Поганський князь Володимер (так його тоді звали), майбутній християнин Василій, найславетніший з усіх руських князів. Але справжнього за його відомо дуже мало — наздогад буряків, щоб дали капусти. Маєм докладніші відомості стосовно до його шлюбно-родових житків. Але, по щирості сказавши, хіба це не найцікавіший вміст навіть і князівського життя?
У Вишгороді тоді мешкало 300 молодиць, вартих переписної уваги, в Білгороді — теж 300. У Берестові — тільки 200. Всі вони були князь-Володимирові... гм, боковими сестрами. А він їм — добутним чоловіком. Були ще либонь і діти добутнії, але вони, крім своїх матусь, мало кого цікавили.

800 душ! Навіть як-що то щирі друзі в "Фейсбукові", не всякого встигнеш хоч формально привітати з уродинами чи поганськими йменинами. Хоч і прибери від тої леґендарної цифри два нулі й залиш 8, зрозуміло, що найпростіше єднання з неправним жіноцтвом пожере всі гулянки. А треба-ж іще ходити походом, відбувати служби в капищі, порядкувати в хоч і невеличкій, але европейській державі! А погортати бодай одну з десяти важких шкуратяних книжок княжої книгозбірні! Ого! Й найголовініше — пополітикувати з законною старою...
Ярування, хоч і таке мітично прибільшене, — то виплід натури. А кохання, скажемо сумно, — витвір порожнювання та зайвини. Як нема дозвілля та надлишку, то де взятися свободі? Там одна свобода -— любов до Бога й засвоєння його волі. Але й така свобода поганам недосяжна. Треба христитися...

Затопили, аж булькає

 Треба й далі довіряти народньому слову: затопили, так затопили! А я, дурний, ходжу й усіх виправляю: запалили, огрівають... Затопили! Повні труби води, але-ж не гріє, тільки булькає...

Крицевий правопис

 З Ольги Петрівни Блик був чудовий знавець правопису. Я сам сьвідок тому, як вона в апеляційній вступній роботі, де недолугі перевіряльники-вчителі наставили своїх помилок, виправивши поправне, бистрим оком вихоплювала правописний переступ. Візьме твір в одній кімнаті, перетне сутки й іще на порозі свого "кабінету" скаже:
— Вже бачу чотири грубих помилки!
Вона мала своє невеличке ортоепічне відкриття: м'яку хвонему [ч'] в українській мові:
— Ось воно: "клоччя", "ломаччя", "залізяччя"!
Одно слово, всякий міський непотріб. Але-ж хвонема єсть! Чи нема?
Гадаю, що тут незрівнянну Ольгу Петрівну підводила саме самурайська відданість нищівному тодішньому правописові: по старому-ж писалося "клочча", "ломачча", "залізячча".

Ознака життя та чину

 Як-що голову залляти горілкою, то там таки щось буде — це вабить багатьох. Клочча знаннів набивати довго й потім не виколупаєш. А так булькає — й то безсумнівна ознака життя та чину.

Я та я

 "Всяк має пізнати свій народ, а в народі пізнати себе", — вчить Сковорода. Дуже просто: хто собою починає пізнання, той собою його й закінчить. Із собою можна промандрувати по всіх народах, і скрізь буде тільки я та я.

Гірш од печеної редьки

 Будь-який фах обридає. Бо чоловік хоче лежати в цеху, а жінку кортить гасати по цеху. Кому-ж робити діло?

Із бритваля

 У поважному, дуже вже безсумнівно вкраїнському виданню читаємо за середньовічну добу: "У цьому плавильному котлі на заході Європи викристалізувався рицарський роман..." Гамарник з мене аби-який, але щось і я засумнівався: чи бувають топильні казани й чи там щось таки викристалізовується? Як булий невдаха-літературознавець, я знаю, що роман не може викристалізуватися, але чи не потрапить викришталюватися бодай якесь лицарське вістря чи куля?
У мене батько инженер-електрозварювальник, працював свого часу на будівництві домни, тож гени підказують, що буває гамарня, топильня чи рудня, а в ній бритваль, топильний горщик. Є ще, здається, топильна рулька, але то вже суте топлярство.
Хтось скаже й скаже слушно, що бритваль для метафори не дуже підхожий: мовляв, упромисловлення (индустріялізацію) ми вже проминули, а тепер маєм розпромисловлення (деиндустріялізацію). Одно слово, читач нас не зрозуміє.
То що там скоїлося на заході Европи? Сьвятий знає — без Москви не розторопаєш...

Здіймання, виймання, збирання

 Ніщо не переконує в нікчемності нашого життя так доконечно та безперечно, як спроба прибирання в хаті. Пів життя сьмітимо, робимо безлад, далі ну прибирати — а як тут прибереш?! Тільки здіймання, виймання, збирання...
Це либонь чоловіча хвилозопия: прибирання сповнює жіноче життя ладом і спокоєм, а чоловіче — хаосом і відчаєм. Прибираєш — а воно никне, прибираєш — а воно зслизло. І так незатишно в пустці, притрушеній дріб'язком таким, що й віник не бере.

Швидкі шахи

 Швидкі шахи — не мій спорт, а повільні — тим паче. Бо в повільних уже не викрутишся: брешеш по волі, а брешеться поволі. Зате як добре вдавати швидкого шахіста Школи П'яної Кралі: тільки слін із конем так і свищуть у вбивчім дебюті!

В безпосередньому стиканні

 Українізація спершу потроху навідується під машкарою русифікації, щоб не сполохати своїх і не насторожити ворога.

На рубежі

 У "Сторожовій заставі" немає навіть спроби хоч якось стилізувати мову. Ясно, що роман писав не Скляренко. Рутківський загалом покладається на універсальність своєї вкраїнської. То гідність носія, що не полізе до словників через усяку дурницю. Але він і не Толкін: проста думка про те, що мова мітичних лісовиків і степовиків має бути якась инакша, лекша, якось не спадає. Чому, приміром, треба конче "проходити випробування", коли можна "відбути випробу" чи відшукати тузінь простіших, легкомовніших і водночас справжніших способів казково висловитися?
Автори-ж фільму й узагалі стверджують, що цілком перекорчена з московщини мова наших міських підлітків полонила-б руських волхвів, бо зачувши її, всі казкові герої починають підлепливо кривлятися. То й не дивно: вони живуть у казці, але не читають казок, що рясніють перлинками питомої народньої мови.
Це короткий, всипаний м'якеньким попкорном шлях до серця нашої дітворні та й невибагливого, нерідномовного дорослого глядача. Ніхто там не зазіхає на історичність, не зазіхаймо-ж на справжність і ми. Проте слід бодай усьвідомлювати, що такий здобуток кінореволюції — не поступка, а ґвалт. І зважитися на такий ґвалт може тільки особа геть не обтяжена культурною пам'яттю. Така, що разом із виростками починає бунтуватися проти тої пам'яти вже на рубежі шкільної програми.

Дивовижа

 Найбільше в людині дивує не те, що вона вже може, а те, чого вона ще й досі не змогла.

Мелодійніша мова

 У того мова мелодійніша, хто має більший хор. І щоб не мордували композитора з дириґентом. Бо йнакше мова мовчки лежатиме в течках і на пюпітрах перед повними сліз очима сьпівців.

Не все закінчується мишею

 Волт Дісней, зробивши свою блискучу кар'єру, застеріг усіх: "Тільки не забуваймо, що все почалося з миші!" Милий, милий американець!
У нас багатьох, не велетів, не дукачів-срібляників, нікому не відомих і не цікавих духовно, все починається з сірої миші. Але пильнуймо, щоб нею в нас не закінчилося.

Перша скрипка

 Гарна мені осьвічена ангелянська вимівка, ой, гарна! То сьпів, а слова такі: "Це нашою найтінґейловою, нашою арроввудною мовою ви намагаєтеся курникати, дурненькі. Ось як треба! Ет, однак не розслухаєте!" Так перша орхестрова скрипка в розкоші виконавства ніби промовляє до публіки: "Заплатили, то чуйте вже, репані музикознавці! А мені доведеться потерпіти фалшиве деренчання ваших неґречних мобільняків!"

Я — Змій

 Українська мова — роботяща краса, я в неї до нестями закоханий! І викрав її, як той Змій сестричку Оленку. Чим я можу тебе, Оленко, принадити: палючою пащею, пазурями, перетинчастими крилами? Ах, ніколи не приголубиш ти моєї величезної голови, ніколи навіть не завважиш її! Хіба заважиш...
Приходило по тебе шестеро темних братів, хотіло боронити, та де... Але вже чую як стугонить земля під куцолапим, булавистим Котигорошком...

Правда в очу

 Знаття, що в кума пиття, — то понадхмарний вершок академічних студій.

За бенькетарство та бенькетолюбство

 Хто як ми, перекладарі, тиняється по всіляких "заходах" — зборах, конференціях, семінарах, а найбільше круглих і квадратових столах, накритих картатими скатертинами, — що-разу здибує там тих, кого змосковська називаємо "стололазами", а по нашому можна-б звати "столоходами". То фахові їдці. Ми заздро вбачаємо в них шматохапів і пляшкосмоків, але вони — нащадки давнього, вічного роду бенькетарів.

За античної доби люд лягав до страви зразу, а вже потім виходили до його красномовці, хвилозопи, всякі поети з акторами. Присутні спокійно їли, запивали — й слухали мудрого слова, зворушливої думи, повчальної казки. Тепер їдаки нагулюють охоту до їди, а найпаче — до випиття, чуйно слухаючи широких розмов. Промовці не вибірнії, а тим часом:
"Я голодний як собака,
Слина капає із губ,
Од сидіння болить срака,
А від думок лізе чуб."
Як-раз сьогодні я на такого натрапив і підлим звичаєм почав збиткуватися:
— Що тепер пишете?
— Та де там писати, поки думаю...
— Що думаєте з приводу нашого заходу?
— Цікаво, бо-ж люду наїхало з цілої Вкраїни: є кого послухать, є з ким погомоніть, а це часом важливіше за промови...
— Чи пан завважив, що обради короткі, а питання глибокі, грізні?..
— Сама тема, зазначена в запрошенні, захоплює, знаєте...
— Чи нема серед питаннів якого змістом цікавіщого?
— Правду кажучи, всі цікаві, геть усі!
Бідолашний епікуреєць! Але потім прибіг:
—Мене тут цікавить кібербезпека та ще ось ... "Потреба на стрим і противагу..."
— Ага-га!
"Чи не мені в наругу цей актор,
В химері чистій, в мареві чуття,
Так підкорив свій дух своїй уяві,
Що, мрією пойнятий, зблід лицем,
В очу сльоза, достоту вбитий горем,
Зламався голос, все єство убралось
В одежу вигадки? А через що?
Через Гекубу!
Що він Гекубі, що йому Гекуба,
Щоб побиватись так? Що-б він вчинив,
Як-би таку, як я, він мав причину?
Рікою сліз він затопив би сцену."
Привид не Гамлетового тата, а кібербезпеки зо Сходу й Заходу зазіхає на спокій бенькетування. Смашного! Приємного! Розумного, доброго, вічного! 

За кобзарство

 Поезії повинно допевнятися правди, а домогтися того можна тільки шукаючи за красою. Дуже знатно, коли поет безсило та невковирно мацає красу або по модньому гребує нею. Поет, сьпівець краси, виказує себе любов'ю до мови. Протипоети неполюбляють мову й, де можуть, пхають і затоптують її.
Правдивого поета завсігди легко пізнаєш у кобзарстві: де щось бренить, а ніхто не слухає, де суголосно гудуть бджоли легких душ, де тлумляться, застуючи сьвіт і сьвітло, там тихенько насьпівує щира поезія.

Викрита краса

 Я сьогодні якось мимоволі збагнув, що мене завсігди так бентежило в перекладництві: коли не можеш краси розкрити, починаєш її викривати й своєю істотою служити нарузі з таїни чужого змісту.

"Добриранок"

 Чужинці, в Україну приїхавши, ґречно питаються, намагаючись легко заприязнитися:
— А як по вкраїнському привітатися?
Колись учили актуального: "добрый день", "добрый вечеръ". А тепер насипають уже по нашому:
— Добрий день! Добрий вечір!
Завсігди боротимуся за "добридосьвіток", "добридень", "добривечір" і "добраніч". І завжди заперечуватиму "добрий ранок", навіть як-що він прикинеться "добриранком".

Снодійні маки

 Казки — найзахопливіше з усього записаного. А таки їх складали найперше на те, щоб поснули діти. Ми схильні забувати за теє. Але-ж і все письменство — нескінченна колискова пісня.

Слушний день

 Сьогодні-б розпочати Кримську війну, як колись року 1853-го: слушний день — добре скінчилася.

Наука зазнавати побиття

 У перекладницькім реместві за одного битого дають не двох, а скільки хоч небитих. І не дурно: найлучче перекладницьке вміння — то вміння бути битим, наука зазнавати побиття.

Будьмо як Голик Іван

 Я, звісно, знав, що в нас казки педагогічні, але-ж знав я й за те, що батьки — то найперші педагоги. Словом, знати знав, але зважав не надто.
А тут читаю синові на добраніч "Казку про Йвана Голика та його брата". Видання, зрозуміла річ, академічне: записано від Левченка на Пирятинщині. А як-же! То-ж мій син, а не чий.
Іван Голика, князь-батько, то-б-то рідний батечко, питає: а що-б він із трьох дубів ізробив?
— А що, каже, — одного поклав-би на два, та й була-б шибениця. Ну, а там уже хапай, хто пан, і знай собі вішай!
"Еге!", — розважливо подумали тато, — такий шибеник хай мені на відшибі буде!" Слушно подумали. Й Іван Голик батьківську мудрість пошанував, омилку свою визнав. Після того вже тільки братові помагав, провину свою покірливо спокутуючи. То вийшло якось природньо при такій оказії, що батько сам його в море, до риби пхнув, а кит-риба "зараз і вхопила". А в киті-рибі тільки добрі та мудрі люде сиділи, пророчі, знано нам те.
Брат його став князем, а ставши князем, мусів найперше князівське діло справляти — женитися. Розумно сам хто коли женився? Й ото Голик, невпізнаний, незголошений, пристав до брата радником.
До кого свататись? Ну, хто трапиться... З Богом, Парасю, поки люде трапляються... Хоч у нас не Парася, а княжич чи князевич, але хто-ж трапився? Звісно, що змій зустрів, "наче й добрий", нам казка каже.
Змій то був колишній, не теперішній: дуже дітний — дванадцять дочок, як одна. Се-б-то однаковісінькі. Яка князенкові найбільше під норов підійде з тих однакових, незнайомих? А наймолодша, річ певна. Довше молодою буде.
Чи натякає нам казка на те, що всі дівки однакові? Чи дає навід на те, що всі вони зміївни або й зміючки? Казка чоловіча, її герої сприймають те як належне, голови не сушать. А міркують, як-би їм ту зміючку здобути? Й іздобувають — усякими мудрими, чарівними способами. Бо татко, здається, не хочуть оддавати, а сама зміївна — не бажає оддаватися. Але хто їх питає? Прийшли хлопці женитися.
Не міг князенко без чарів пізнати, де його сужена не огуджена. Але з чарами, з Голиком — пізнав. І взяв. Голик йому шлюб наказом запечатав: "Не діймай, — каже, — жінці віри до семи років".
А молодий князь княгині таки віри дійняв. І хто сам батько, легко зрозуміє його: узяв сина на руки та й каже:
— Що є лучче на сьвіті, як мені отсе дитя?
А зміючка-ж на ту віру що? Ясно, що: Голика порубала золотим рушником, а чоловіка змусила свині пасти й, приганяючи до хліва, цілувати тричі (не себе, свині). Мала право? Мусіла! Бо зламано заповідь.
Ну, Йван Голик з тими жіночими (зміючими?) примхами раду дав. "А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він її тоді за коси, та як узяв стьобать, то поти, поки вона не здужала й по сьвіту ходити". Одно слово, порозумілися.
"От тоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити з чоловіком. Живуть та постолом добро возять."
Виходить, до зміївства поставилися з розумінням — буває. Сам винний, віри дійняв до семи років. Але вже як край, то край.
Чи нам та казка тепер педагогічна, дидактична, повчальна? А вже-ж, що ні: хто тепер жениться? Коні на толоці без шлюбу живуть, спокійно пасуться й до церкви не йдуть.
Іван Голик, до речи, сам у казці так і не женився: дидактичного значіння ніяк було вивести. А не в казці? Ну, то вже таке. Будьмо, як він, і синів учімо!

Чия буде вулиця?

 То добре, що в нас перейменовано вулиці та майдани зо старих совіцькіх назв на нові, суто патрійотичні. Ото нині телефоную, щоб дізнатися адресу, а операторка-вкраїночка й називає: "проспект Григоренко".
— Стривайте, — кажу, — чи не "Григоренка"? Бо це-ж таки чоловік і дуже мужній — генерал Петро Григоренко.
Десь довідалася там у себе:
— Ні, тут ясно написано: "проспект Григоренко"!
Може то його так тому, що він українську самостійність не дуже милував? Але це було-б занадто тяжко, та й нащадки не второпають, не зрФозуміють, як той мовляв, гумору. А проспект чий — Григоренка? Він і Григоренків, і Петрів, і генералів. Ті неприродні форми на кшталт "проспект Григоренко" з'явилися в нас звісно коли й звісно чого: на віщо Кирилівська вулиця, як можна назвать "вулиця Фрунзе" — й гарно, й милозвучно, й грізно, й сьогочасно. Й чоловіка, що промовляє "вулиця Фрунзе" ніби хто застережливо пхає в груди: ану, відійди, тут у нас держава, а не дурна народня республіка. Гоголь викривав? Викривав. Московився? А вже-ж. Але таки хай буде вулиця Гоголя, а не Гоголівська вулиця.
Гадаю, як ми хочемо, щоб ті назви затрималися й не довелося скоро завертати "проспект Московський", треба нам ладнати назви по своєму, а, отже, по людськи, а не по совіцьки. І генерал Григоренко зрадів-би "Григоренківському проспектові". Або й прошпектові, коли ласка.

Народній побут і я

 Народній побут мене принижує: він без кінця нетактовно нагадує мені про те, який я ледачий і незугарний.

Гимн праці

 Праця відвертає від думок про гроші — зовсім не кортить грошей, тільки знай собі працюй! Працюючи, треба сьпівать: так менше хочеться їсти.
А в кого праця — сьпівати? Молися подумки. Й усе одно треба прикласти до чогось руки, бо пориватимуться лічити гроші.

Обсьвічений шлях

 Тепер осьвіта пропонує тільки осьвітлення. Дає каганця й показує дорогу: десь там провалля, так ось на, зігрійся. 

Потенціял прийдущої краси

 Дуже тепер повелося бути худорлявим, але я на те не кваплюсь, бо схуднення — останній запас покращання. Схуднувши, втратиш усякий потенціял прийдущої краси.

Мир чотирьох імператорів

 Проти своєї матері Римської імперії дочка Европейска Унія дуже нудна: ніхто нікого не отруює, не встромляє в спину ножа, не робить кривавих заколотів і жорстоко їх не придушує. Все тільки переказують на словах.

Неробітна п'ятниця

 П'ятниця. Здається, тринадцяте. Тамплієри на працю не пішли — готуються до сьвята вкраїнської зброї. І я тягну собі за тамплієрами, хоч і не того ордену лицар: треба приготуватися до тривалого відпочинку.
А хто дістав сьогодні працю, хто товчеться серед немарновірних сьміливців, вірячи в добрий овоч, хто карбує таємні срібняки, — він щасливий чи нещасливий?
Скрушно похитують головами старі тамплієри: он-оно осінь яка золота, грибів тих, грибів! І днина-ж пісна: треба було ще вдосьвіта натщесерце влізти в ґумові чоботи, щоб на добраніч поласувати боровиками. Можна було ще на лови піти, але не склалось уже: доведеться по хаті ловити облизня.

Через шкельце

 Є люде незгірші та й незіпсуті: просто вони народился трохи тьмяними, як те закурене шкельце для спостереження за померком сонця.

Зрадливі друзі

 Усі слова — зрадливі друзі перекладареві. Чому економіка — то economy, а економія — або saving, або estate? Чи то хижий західній ґрифон огризається та клекоче на европейську шарпанину нашої мови?

Лікарська кар'єра

 З Мефістофелем я почуваюся доктором Фавстом, а з Маргаритою — санітаром Фавстом.

Як мед, то й ложку

 У бджоляра Прокоповича по смерті вкрадено все: майно, рукопис, навіть патрети. Це було далекого 1879 року. А серік запорвали навіть нагробка-пам'ятника: у людей життя не з медом — потрібна брондза. Лишилася тільки пам'ятна грошина вартістю дві гривні. Цікаво, скільки зцукруватілого меду можна на ту грошину купити?
А сердиті Прокоповичеві бджоли давно всі вигинули — нема кому навіть покусати липких од чужого меду рук.
А народ, той, що чужого не бере, склав із того приводу сумну анекдоту:
"Старий пасішник стоїть на Божій дорозі. Уся його родина зібралася коло смертельної постелі.
Старий ледве промовляє:
— А що я вам скажу...
— ?
— Усе на сьвіті — мізерія!
Притомні кивають головами. Дід глибоко зідхає:
— Окрім бджіл...
І аж очі склепив. Вже чути свашчину ступу. Але ще раз глипнув і мовив:
— І бджоли теж — мізерія..."

Спис людности

 У нас перепису давненько не було: на віщо-ж переписувати, як іще тоді добре написали?

Щербатий динарій

 Ми єсьмо старі робітники, давно тут наймаємося, й нам де-далі, то все більше здається, що решта притирилася знічев'я коло одинадцятої години. А тим часом "ми" старого старанного робітництва все меншає й обертається в кругле, тверде, як кісточка, "я".
І хоч вартий працівник своєї нагороди, дуже вартий, але вже не знаєш, що робити з тим щербатим динарієм.

Лепетлива історія

 Як пожити довшенько, то з певного часу життя повертається в оповідку про те, як було колись, оповідку, що її ті, хто тепер суть, не охотяться слухати.

At the tournament

 As an interpreter I believe in challenging myself every day and indeed do that with effortless but irresistible might. It's such a pity my suppleness is now challenging in its own right, so I'm not as good at picking up my gauntlets as at throwing them down. 

На городї тичка, на нїй капличка, а в нїй більш нїж сто

 Словник Уманця та Спілки — то ціла доба в нашому словникарстві. А склав того словника самотужки один такий Комаров. Навіть не Комар і не Комарів — принаймні, з походження. Але не насьмілився поставити ані свого невкраїнського імени, ані свеї однини. А я знаю й ви знаєте людей, що натягали в спілки, а поставили тільки своє ім'я — єдине справді власне слово в пишно підписаному словникові.

Як підбільшаю

 Із превеликим подивом з'ясовую, що належу до доволі нечисельного підроду людей, що не мають до своїх батьків жадних претенсій. Але, може, то поки-що: от підросту, тоді вже...

Відносність

 Старша вчора мала народини:
— Ах, тату, мені вже 19! Якби-ж ти знав, як не хочеться старітися!
— А ти подумай лишень, що тобі могло бути й 30! Що-правда, то була-б уже не ти, але уяви собі мене стариганом із тридцятилітньою дочкою на руках!

Як зозулька в дзиґарях

 Ми тут, в Україні, все міряємося виробити власну, окрему, незалежну думку. А московці вже давно її мають, але, власне, привчили жити окремо й незалежно. А громадська думка в них узагалі живе в телевізорі, як та зозулька в дзиґарях.

Очима зичливих сусідів

 Ось комплімент, що його я довгенько виглядав. Пише за наших земляків розстріляний клясик литвинського красного письменства Михась Зарецький:
«Гарбар-украінец прыносіць у наш край /.../ цьвёрдую жалезную дружнасьць, жорсткую таварыскую дысцыпліну. [Яны] заўсёды /.../ адзін аднаго падтрымліваюць усюды, дзе трэба і дзе ня трэба; яны не па адным, а калектыўна здабываюць сабе гарэлку... Калектыўна яе расьпіваюць і калектыўна запэўняюць начальства, што яны, апрача чаю, /.../ нічога не пілі».
От, бачите, а ми себе зовсім инакше знаєм: якимись, пробачте, индивідуалами. А виходить, що проти литвинів ми ті самі дружні сороки, що змія посадять. Гуртом і батька добре бити, хоч, може, й не треба.
Нум якось привчатися бачити себе очима зичливих сусідів.

Наче з Бразилії

 У паризькому аеропорту минаю парфумерійне duty-free. Продавниця, десь моя перевесниця, весело гукає:
— Oh, monsieur! Brézil?
А я-ж іще в костюмчикові, і зовсім не травестійному. Ні, кажу, не Brézil, а просто Вкраїна. Ой, каже, просю пардон. Не пардон, кажу, а мерсі за компліман. Бо Бразилія — то-ж фестиваль? Ні, каже, каґнаваль.

Близькі наші країни: там, хоч і жах, а всі знають карнавал і маскараду. А в нас карнавал і маскарада, а всі знають жахи.

Жіночий сьміх

 У французькій їдальні семимісячна дівчинка, уздрівши мене, починає радісно сьміятися. Сьміється так, що аж нітиться молода матуся, що без цієї пригоди либонь ніколи сама не звернула-б на мене уваги. А я тим часом намагаюся пригадати: коли це в-останнє жінка бачила мене й сьміялася від щастя?

Сьвято фотографії

 Наші перекладарі з ангелянської де-далі, то все більш робляться схожі на... фотографів. Колись засьвітлити, а потім ще й виробити знятки — то було ціле діло! Навіть фотографів-аматорів шанували й шанобливо величали "фотолюбителями". Як-би тоді мова пишніще цьвіла, то звали-б і "фотолюбами"!
А тепер що? Кожне має телефона й знай собі сьвітлить. І виставляє, де тільки хоче. Хіба на весілля вже запросять фахівця — так, для забави. Ну, й ангелянську знають усі: говорити чи потраплять, чи ні, але розмовляють. У нас і вкраїнською тільки розмовляють, а не говорить ніхто, то чого-ж чужих стидатися?
І от мотляється перекладчик по чужих весіллях од хати до хати. І мстиво думає, що воно все скінчиться шлюбною розлукою. І ще гаразд, коли без дітей.
Вся Вкраїна гуртом не знає ангелянської мови і сьвітлить із того приводу самичку, називаючи її таки selfie, — сьвято колективної фотографії в різних цікавих ракурсах.

Рада Европейська

  Спробуйте в Страсбурзі напитати дорогу до Conseil de l'Europe — вам кожен тамтешній землянин радо її покаже. Тільки скаже:
— Ah, oui, Palais de Parlement!
І відведе вас прямісінько до Европейського Парляменту. Ну, може, не прямісінько, може, трохи поводить, але матиме намір одвести вас саме туди.
Бо парлямент — то що? Рада державна, генеральна. А Рада чого? Ну, ясно, що Европи! І як-що вам, чужинцеві, заманулося називати її не "parlement", а "conseil", то на те ви й гість: нехай буде гречка, хай буде Conseil de l'Europe!
Але-ж усе одно то — Рада. І в нас в Україні воно так. Де-хто любить називати нашу Раду не державною, не генеральною, а, скажімо, Верховною. А ще де-хто полюбляє звати її парляментом. Ну, нехай собі! Аби радилося й рядилося!

Short notice

 A very short notice — це щось дуже видиме. Чомусь пригадується гоголівський Ніс. Але такий короткий, що аж зникомий. І от бачиш те зникнення й тямиш, що не встиг і понюхати.

Щасливому по гриби ходити

 Життя — не вітрильник, не човен, не колісниця, не льокомотива навіть, а якась підміська електричка. Наче-б то їде на Київ, але докладно ніхто не зна. І хочеться вийти, але не там, де смерть, а там, де золота осінь і білий гриб.

Як облягає ніч

 Ніч надходить з швидкістю сьвітла. Хто-ж так ходить? А облягає? Ніби на вічну сліпоту. 

Без друку

 Виходжу з метра на Майдані Незалежности й одразу чую запахущу черкаську говірку без найменших ознак московлення. Фонетика! Морфологія! Ідіоматика! Все одразу так і вдарило в вуха.
Стоять дві літні вже жіночки, либонь, онучки холодноярських повстанців. Як уздіріли мене, то ніби дві лямпочки запалилися:
— Услуґі паліґафії!
Після мого зичливого, але заперечливого "красно дякую!" "лямпочки" миттєво згасли: интеліґентним київським українцям послуги поліграфії, а надто в хвормі "услук", геть ні до чого, бо їх таких ніхто не друкує.

Сократичний діялог

— Покажіть посвідчення!
— "Посвідку" було-б і коротше, й поправніше!
— Ви мене зрозуміли!
— Мова в нас не тільки для порозуміння. Насправді теперішня мова переважно його уникає. Це й робить її такою насталеною та знадливою. Порозуміння-ж — то просто з'єднання.
— Покажіть посвідчення!
— Ну, от, самі бачите!

Натуральний обмін

 Жінка міняє дане природою на те, що дає культура. Але з умовою: щоб було натурально. 

Народився я на сьвіт

 Читаю в "Вікіпедії": "у дев'ятирічному віці помер батько". Енцикльопедичний хвакт! А ми-ж думали, що Руданський жартував, коли писав:
"А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився."
Тепер виходить, що правда тому всьому. "Вікіпедія" ніколи не збреше, то поважний довідник! І бачимо, що й батько недовго ряст топтав. Тільки герой як колись, передніш од усіх, народився, то так невиводно й жив собі. Ще й нас переживе, бо вижив, не вважаючи на те, що в дев'ятирічному віці помер йому батько. А ми ждали, поки нам батьки підростуть, щоб звичайнісінько нас народити.

Такий звичай

 На День перекладника перекладницька громада добре погуляла, рішуче засудивши тих єдиних двох, що того дня працювали. Бо, як нам звісно, в празник робити — гріх, а гуляти — звичай.

Не рости, а рити

 Життя поступає, життя йде вперед, життя, можна сказати, не настає, а наступає. Життя минає, минає нас. У нас воно минати не хоче, йому треба далі й воно когось веде.
А нам — тут рубіж. Треба готувати шанцевий струмент. Не рости, а рити.

На суді та під судом

 Суд наді мною завсігди суворіший, ніж мій суд. Але це чомусь не визволяє мене з вини.