Я, звісно, знав, що в нас казки педагогічні, але-ж знав я й за те, що батьки - то найперші педагоги. Словом, знати знав, але зважав не надто.
А тут читаю синові на добраніч "Казку про Йвана Голика та його брата". Видання, зрозуміла річ, академічне: записано від Левченка на Пирятинщині. А як-же! То-ж мій син, а не чий.
Іван Голика, князь-батько, то-б то рідний батечко, питає: а що-б він із трьох дубів ізробив?
- А що, каже, - одного поклав-би на два, та й була-б шибениця. Ну, а там уже хапай, хто пан, і знай собі вішай!
"Еге!", - розважливо подумали тато, - такий шибеник хай мені на відшибі буде!" Слушно подумали. І Йван Голик батьківську мудрість пошанував, омилку свою визнав. Після того вже тільки братові помагав, провину свою покірливо спокутуючи. То вийшло якось природньо при такій оказії, що батько сам його в море, до риби пхнув, а кит-риба "зараз і вхопила". А в киті-рибі тільки добрі та мудрі люде сиділи, пророчі, знано нам те.
Брат його став князем, а ставши князем, мусів найперше князівське діло справляти - женитися. Розумно сам хто коли женився? Й ото Голик, невпізнаний, незголошений, пристав до брата радником.
До кого свататись? Ну, хто трапиться... З Богом, Парасю, поки люде трапляються... Хоч у нас не Парася, а княжич чи князевич, але хто-ж трапився? Звісно, що змій зустрів, "наче й добрий", нам казка каже.
Змій то був колишній, не теперішній: дуже дітний - дванадцять дочок, як одна. Се-б то однаковісінькі. Яка князенкові найбільше під норов підійде з тих однакових, незнайомих? А наймолодша, річ певна. Довше молодою буде.
Чи натякає нам казка на те, що всі дівки однакові? Чи дає навід на те, що всі вони зміївни або й зміючки? Казка чоловіча, її герої сприймають те як належне, голови не сушать. А міркують, як-би їм ту зміючку здобути? І здобувають - усякими мудрими, чарівними способами. Бо татко, здається, не хочуть оддавати, а сама зміївна - не бажає оддаватися. Але хто їх питає? Прийшли хлопці женитися.
Не міг князенко без чарів пізнати, де його сужена не огуджена. Але з чарами, з Голиком - пізнав. І взяв. Голик йому шлюб наказом запечатав: "Не діймай, - каже, - жінці віри до семи років".
А молодий князь княгині таки віри дійняв. І хто сам батько, легко зрозуміє його: узяв сина на руки та й каже:
- Що є лучче на сьвіті, як мені отсе дитя?
А зміючка-ж на ту віру що? Ясно, що: Голика порубала золотим рушником, а чоловіка змусила свині пасти й, приганяючи до хліва, цілувати тричі (не себе, свині). Мала право? Мусіла! Бо зламано заповідь.
Ну, Йван Голик з тими жіночими (зміючими?) примхами раду дав. "А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він її тоді за коси, та як узяв стьобать, то поти, поки вона не здужала й по сьвіту ходити". Одно слово, порозумілися.
"От тоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити з чоловіком. Живуть та постолом добро возять."
Виходить, до зміївства поставилися з розумінням - буває. Сам винний, віри дійняв до семи років. Але вже як край, то край.
Чи нам та казка тепер педагогічна, дидактична, повчальна? А вже-ж, що ні: хто тепер жениться? Коні на толоці без шлюбу живуть, спокійно пасуться й до церкви не йдуть.
Іван Голик, до речи, сам у казці так і не женився: дидактичного значіння не було ніякого. А не в казці? Ну, то вже таке. Будьмо, як він, і синів учімо!
А тут читаю синові на добраніч "Казку про Йвана Голика та його брата". Видання, зрозуміла річ, академічне: записано від Левченка на Пирятинщині. А як-же! То-ж мій син, а не чий.
Іван Голика, князь-батько, то-б то рідний батечко, питає: а що-б він із трьох дубів ізробив?
- А що, каже, - одного поклав-би на два, та й була-б шибениця. Ну, а там уже хапай, хто пан, і знай собі вішай!
"Еге!", - розважливо подумали тато, - такий шибеник хай мені на відшибі буде!" Слушно подумали. І Йван Голик батьківську мудрість пошанував, омилку свою визнав. Після того вже тільки братові помагав, провину свою покірливо спокутуючи. То вийшло якось природньо при такій оказії, що батько сам його в море, до риби пхнув, а кит-риба "зараз і вхопила". А в киті-рибі тільки добрі та мудрі люде сиділи, пророчі, знано нам те.
Брат його став князем, а ставши князем, мусів найперше князівське діло справляти - женитися. Розумно сам хто коли женився? Й ото Голик, невпізнаний, незголошений, пристав до брата радником.
До кого свататись? Ну, хто трапиться... З Богом, Парасю, поки люде трапляються... Хоч у нас не Парася, а княжич чи князевич, але хто-ж трапився? Звісно, що змій зустрів, "наче й добрий", нам казка каже.
Змій то був колишній, не теперішній: дуже дітний - дванадцять дочок, як одна. Се-б то однаковісінькі. Яка князенкові найбільше під норов підійде з тих однакових, незнайомих? А наймолодша, річ певна. Довше молодою буде.
Чи натякає нам казка на те, що всі дівки однакові? Чи дає навід на те, що всі вони зміївни або й зміючки? Казка чоловіча, її герої сприймають те як належне, голови не сушать. А міркують, як-би їм ту зміючку здобути? І здобувають - усякими мудрими, чарівними способами. Бо татко, здається, не хочуть оддавати, а сама зміївна - не бажає оддаватися. Але хто їх питає? Прийшли хлопці женитися.
Не міг князенко без чарів пізнати, де його сужена не огуджена. Але з чарами, з Голиком - пізнав. І взяв. Голик йому шлюб наказом запечатав: "Не діймай, - каже, - жінці віри до семи років".
А молодий князь княгині таки віри дійняв. І хто сам батько, легко зрозуміє його: узяв сина на руки та й каже:
- Що є лучче на сьвіті, як мені отсе дитя?
А зміючка-ж на ту віру що? Ясно, що: Голика порубала золотим рушником, а чоловіка змусила свині пасти й, приганяючи до хліва, цілувати тричі (не себе, свині). Мала право? Мусіла! Бо зламано заповідь.
Ну, Йван Голик з тими жіночими (зміючими?) примхами раду дав. "А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він її тоді за коси, та як узяв стьобать, то поти, поки вона не здужала й по сьвіту ходити". Одно слово, порозумілися.
"От тоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити з чоловіком. Живуть та постолом добро возять."
Виходить, до зміївства поставилися з розумінням - буває. Сам винний, віри дійняв до семи років. Але вже як край, то край.
Чи нам та казка тепер педагогічна, дидактична, повчальна? А вже-ж, що ні: хто тепер жениться? Коні на толоці без шлюбу живуть, спокійно пасуться й до церкви не йдуть.
Іван Голик, до речи, сам у казці так і не женився: дидактичного значіння не було ніякого. А не в казці? Ну, то вже таке. Будьмо, як він, і синів учімо!
Немає коментарів:
Дописати коментар