Біля витоків

 От гідний чоловік переставився й пише йому в посмертній згадці, що він буцім "стояв біля витоків". Е, ні, так не годиться! За життя він міг стояти біля джерел чи при джерелах, а вже по смерті став коло витоків і бачить, як усе тими витоками витікає. Ну, принаймні так можна собі в'явити.

Первісний образ, одначе, сам у собі цікавий, навіть у поправному мовному виразі. От я, приміром, стояв був колись біля де-чого джерел, але-ж далі рушив, пішов і поступив! І вже далеченько я від тих джерел: видно того джерела, та дорога чимала. Т'але наступникам-упротивники багатіють думкою, що я й далі коло джерел идолом стовбичу, а вони вже при гирлі правують-отаманять. А заськи!

Одна-дві комі

 "Пошли, Господи, щастя й віку!" Коми обабіч "Господи" в тому чемному жиченні звертають що мовця, що здоровленого до Бога в молитві. Маленькому "дай боже" личить "боже" навіть і з малої літери. Бо то вже вигук, а до кого гукають — аж геть неясно: просто щоб викричатися, нагукатися. Отак одна-дві комі провадять ту дрібницю, де легко ховається цілий Бог.

Не стільки уваги, як зневаги

 Те, що нас, самописних письменників, ніхто не чита, то просто, шануючи слухи ваші, свинякуватість, їй-право! Ми простягаємо довгу руку по милостину уваги, а нам із-понад віконня — саме незважання, та ще й із галабурдним, малописьменним назвиськом ignore.

Не правозастосовується

 Ото я сидю, судю, аж суджу, безперечно осуджую, та засудити не можу. Тут моральний ґандж не вправнюється й не правозастосовується — і слава Богу.

Намісць старощів

 Шкандибаю Прагою й добре добачаю молодшого за себе дядька на реклямовому щиті. Вуста йому піврозтулені, а гасло таке: "Хочу бути своїй родині ковінькою, а не старістю." Там по чеському було, а я по нашому не потраплю так красно сказати. Чого воно рекляма, так і не втямив. Назву компанійську запам'ятав, але то назва багатьох дуже різних контор. Що хотів тим сказати автор, матері його ковінька, — оптоволоконна, гідравлічна чи залізобетонова?! І матері ковінька, й батькові, й собі потім підпора — намісць старощів.

Назорені лиця

 Славетні люде, сьвідомі свеї славетности, т'але як стій од загалу не пізнавані, мають до сповіщення такі опрічні, ніби назорені обличчя: зразу знати, що то хтось, хоч і не знати хто.

До кравця

 Перекладар тепер — то либонь як кравець: хто там коли в-остання ходив до примірювання, прикидання, прибування та ще й прирізування? Га? Дак ото-ж. А ми з кравцями й досі, знаєте, є й досі, дачте, пораємося.