То така газета була. А тепер сторонка (ну, сайт, але-ж маєм відоме "на своїй сторонці", то чого-ж?). А на сторонці либонь сторінка. Десь якось у складні 70-і люблений од столичного читаченька "Вечірній Київ" чи то геть перестав виходити нашою мовою, чи то накладу вистарчало тільки на членів письменницької спілки, що в незгоді з природою вкраїнської річі ("Замовкає річ") звалася й далі зватиметься Спілка письменників (не додумалася, бач, назватися "спільнота письменників", щоб уже зовсім півнем козиритися ("Коло дівки парубонько півнем козириться.")).
Дак ото йду я сьогодні вечірнім Київом, а коло супротивного будинка походжає якась підстаркувата, дугувата кияночка. Так поринула в свої мрії-сни, що й не зчулася, як дядько надійшов. Аж сахнулася, бідна: й без того темно, а тут іще війна. "Та ви не лякайтеся!", — кажу. Перестала лякатися. Своя мова в Київі тепер заспокоює. А казали були, що набридло вже з тою мовою.
Немає коментарів:
Дописати коментар