Мої батьки тікають уже від другої сьвітової війни: тоді дітьми, а тепер — старесенькими. Є така приказка: що старе, що мале. Не хочу тепер і згадувати иньших приказок, де поруч колиска й могила, де народжуються й покладаються в гріб. Ти знаєш, Господи, кому гріб і могила.
Через комендантську годину мусів лишити їх як два клуночки на вокзалі. На двох один квиток. І той виявився якийсь непевний, бо трохи сказився залізничний on-line. Довгі години на отому нашому двірці, що я його ніколи не любив. А там знайшлися добрі люде, помагали й дуже. Якимось предивним дивом сіли на той потяг, що квиток, але аж о 4-ій рана, коли мали бути вже на місці призначення. Й досі він десь петлює, обминаючи небезпеку й пускаючи перемогу в хату.
Що збирається робити невситимий Молох із оцим нашим по европейському старим і по вкраїнському немічним суспільством? Малодітним, але повним дітей? Змученим пошестю? В його не питатиму. Й ніхто не питатиме. Дай Боже, щоб ця таємниця вмерла разом із ним.
Немає коментарів:
Дописати коментар