Он-оно воно

Вже мало хто реаґує на сьвітло, але на сьвітлини ще всі реаґують, а то — відбитки сьвітла. Пам'ятки, що не доводять нічого, крім того, що було сьвітло, що щось ніби ясніло, сьвітилося. А то що за тіні? Ах так, це ми! Ми були, ми були такими? Що я робив цілісіньке життя? Якось воно на мені не відбилося. Якби не треба було писати підсумку-резюме, то ніхто-б і не замислився над тим, що було. Так загуло, що вже й віри не йметься, що діялося, що сталося. Сталося? А де воно стало? Де воно хоч стояло? "Он-оно воно!", - показує сьвітлина. На ній одбивок є, а там, де сталося, нема.

Ніщосьвітня потопа

Падають тяжкі дощі, й уже скоро люде падатимуть тяжко сонні. Забуття не буде в тому сні, бо все потрібне забуте ще за чуйности.

Іще гадючиться фейсбукова стрічка, але ніхто вже не бачить зміїної голови. І сама голова вже не чигає, а чхає. Чхає на всіх.

А столи застеляються надчитаними книжками, очі застилають надглянуті кіна, в вухах стигне щось надчуте й облишене сумно густи. І все воно тече сторінками, стрічками, каденціями й уливається в не всесьвітню, а ніщосьвітню потопу.

Клопота з "кропотою"

Як що треба робить, зразу кажуть, а потім і пишуть: "Це потребує кропіткої праці." Чули, читали? То в нас од "кропоты" пішло, чужого слова, своїм невідомого. Але кому це вадить? Наїдаються. Адже-ж і "копоткій", "копотный", "копотливый" — незнані чужі слова. Але в нас схоже єсть — "копіткий". Що-правда, менталітет був колись такий, що копітка праця здавалася забарна, клопітка, марудна, млява, а зовсім не пильна й не ретельна. Тому й не кажуть і досі "копітка", а бурчать, що кропітка.

Пенсійна школа

Саме час, саме пора й доба на те, щоб ізняти пробу з пенсійности. А що? Обоє завсігди вдома, не набридаючи одне одному, але набредаючи одне на одного в найпотаємніших кутках родового замку. А діти які великі по тісній хаті вештаються, головами стелю тешуть! Виросли, більше їдять, щедріще.

Малий старецький прибуток і скромний старечий вибуток. Переросли вже двійко, їдять мало. А якби й схотіли, то не влізе: струнко підперезало живіт тісне купило. 

Усі карантенні родини щасливі й нещасливі однаково, й то через граничний радіюс.

Ось і маєш подоріжжя у власну будущину — й без машини часу. Машина часу в кожній хаті — т'але не ходить, зломилася. Та й чухрати нема куди, бо скрізь те саме — на всі часи.

Школа старощів

Старощі насуваються, як чемна льокомотива, що прикидалася булою, музейною: не чмихала парою й навіть не свистала. Але тепер так чавуново тисне в бік: мовляв, годі тут, рушаєм уже. Ми тямим, що життя — то якась школа, й треба було чогось ніби вчитися. А чого — хтось пам'ятає?

Готуватися до вічности, знов до життя, але вічного. О! Сідай, молодець! Тим часом старощі навпаки примиряють людину зо скінченністю, пливким наближенням небуття. Ідея вічности де-далі, то все більш видається нісенітною. Очі слабшають, а видно добре: час уже й кінчати. Слабкому, змученому мандрівничому намісць опочивку знов ладнатися в дорогу? Таке скажете... Нема там нічого, причал у подобі нуля. 

Молоді ще-б побавилися: вони так вірять у власне безсмертя, що можуть, не дай Боже, й руки на себе накласти, як-стій сподіваючись наступної, ще цікавішої серії. А старе знає: воно тихо-довго губило здоровля, що тоненько сипалося в порох, як дорогоцінне борошно до так і не спеченого хліба. І тепер порожня веретяна торбинка, як та остатня латка, лягла на втомлене плече.

Уже видно й Хвіртки, недалеко чухрати. А за Хвірткою щось теє — як морозяний туман. Яка-ж наука, коли самі вроки чіпалися? У чім насталилися? Чим боронитися й за що боротися? А вже на що — то о-о-о..

Отут і сила, й звитяга в зворотнім доланні відстані.

Розпущена книгозбірня

Як-що в Бога десь є семипечатна книга, що спершу розгортається, а вже потім розпечатується, то-б-то розгортається зсередини, то ми в нашому сьвіті маємо щось подібне до людей-книжок, книжечок і зовсім метеликів. Ми не бачили, як вони розгорталися в тій своїй середині, зате є сьвідками при ламанні й злітанні печаток. 

Усе кругом ураз забемкало на цілий сьвіт, то й ці видання не змогли мовчати. У де-яких навіть нічого й не написано — ні всередині, ні навіть назовні. Суцільний роззів (hiatus). Тому замісць читання маємо промовисте, глибоке зіхання та зяяння.

Але чуємо плескання незґрабно, з великої глухости вимовлених півслів. Книжечки ті не слухають, бо не чують, але щось таки знають. Що саме? А ви наслухайте, то може й утямите. Тут швендяє ціла розпущена бібліотека. Й самі подумайте: як ти вже книжка, то чи ще щось читатимеш? Ні, лізтимеш у чужі очі й вимагатимеш незглибної уваги до свого псованого долею тексту.

Смак меду

На віщо хизуватися суржиком, коли й так говориш мішанкою? Це вже якась мета-мішанка виходить. Але замісць сублімації та катарсису придається в них пониження та занепад. Бо до поганенької рідної додається поганюща штучна. І медного смаку вже жаден деґустатор не вилиже з тої браги.

Семипечатна книга

Книга Об'явлення, написана всередині й назовні, розгортається тільки зсередини. І тільки зсередини ламаються печатки її. Тому спершу вона розгортається, а вже далі вони ламаються. І тому не може "ніхто ні на небі, ні на землі, ані під землею розгорнути книги, ані навіть зазирнути в неї."

Дзюбати

Нашою добою вже не зникають слова. Вже не можна сказати: нема такого слова "навидіти", лишилося "ненавидіти" й пишемо його разом. Усі пишемо. Бо всі слова, що не поховалися, — з нами навіки. Мови вже зникали й іще никнутимуть, от і наша може згинути. Але поховати слова буде ніде. Навіть тиші може не бути, бо на ввесь Усесьвіт шарудітимуть записи. А загублені слова можна просто визбирувати, як курятко пшінце. І ніхто не боронить дзюбати.

Хлібний сьвіт

Як на хліб не заробляється, то й на сьвіт не благословляється.

Як дбаєш, так і маєш

 На озерці Дідорівці в неділю завізно: то гуляє-бенькетує креативна кляса. Від понеділка до суботи вона припинала себе до вірних комп'ютерів, вибалушувала сиві совині очі, тріпотіла підтятими крильми, дриґала спутаними ногами, дня від ночи не відрізняючи. Заробила, запрацювала, загорювала — гуляй душа без кунтуша!

І тепер по всіх дідорівських альтанках рясно пугукає таємне товариство. Так проводжає на своє денце кожну чарочку кругленьку, налиту з краями рівненьку. І ще є ротові робота: мняти мнясиво, на всю губу ліпити кисле, квасне, солоне московське слово. А тим часом очі смашно закушують зелениною, вуха поглинають гайових солов'їв.

Тут як-раз тихим бігцем немічного зайця перебігає нетворчий, немодерний чоловіченько, крекче, некреативний. Живе й він, лиха прикупивши. Але що неділя йому, що понеділок — дай, Боже, дотупцяти, сісти скраєчку, зібгатися верчика та й уже лягти.

Налигай воли та веди сюди

Найстрашніше те, що маніпулятори геть не знають, кого вони маніпулюють і до чого доманіпульовують. І немає змови, бо не можуть і змовитися. Просто подобається налигувати і вже кортить. Думаєш: взявся вести, тож веди, враже, хоч на різню. Але ні — легко займається, гарно горить, а до чого воно допалиться — то вже з тим до Бога.

"Смерть корнета"

Все мотаються на умі оці рядки з Кисельова:

Бо "Смерть корнета" не просить їсти,

а дітям треба хліб і книжки.

Дітям треба, а я почуваюся "Смертю корнета". І то ще добре, що в лапках, а не наголо. А Райнер-Марія був молодець: заробляв на хліб і писав книжки.

Запорука добрячого вибору

Добре, коли маєш вибір. Нині вибір такий: їсти чи не їсти. Взавтра матимеш вибір: ззісти мало, щоб стало на позавтра, чи трохи більше, а вже позавтра твердо попостувати. А твердість — запорука добрячого вибору.

Товариство малої з'їжі

Малий Тиміш їсть, як кіт, а росте нівроку. От золоте дитя! А то, бува, воно невеличке, а коло миски пріє. Зовсім не треба тепер отаких їдунів. Сам малий, то й їж мало — отак треба вже діти вчити. А ви кажете, суспільство споживання наш вік заїдає. Ні, он, бач, ізнов — товариство чистих тарілок, бо малої з'їжі.

Нявчить біда

Сиджу оце й знічев'я й, ніби квасолю на рядні, подумки перебираю тьмяні від часу перлини усної народньої мудрости. От: навчить біда попити, як нема чого вхопити. Так-так, щоб голод не дошкуляв, треба багацько пити, того вже ми досьвідчили. Правда твоя, мій народе! Чи ось: навчить біда коржі з салом їсти. Ага! В самісіньке око вціляє гостра народня гадка! Справді, біда вже привчила споживати просту, несмашну харч. А от іще: навчить біда ворожити, як нема що в рот вложити. Еге, вложити нема що, але-ж і ворожити ніяк. Хіба квасолю перебрать: як не виворожиться, то хоч вивариться. Бо нявчить біда.

Дні героїв

Які в нас сьвята гарні! От хоч і День героїв узяти. Вже чималенько їх, тих сьвят, — аж треба більше. Це єдина рада на те, щоб іздолати вселюдну рокованість на животіння. Бо герой наш так само мало має, як і простий чоловік, або й іще менше. Або й нічого. Часом він у нас і слави не має, цього невідзовного атрибуту героївського. А як має жменьку слави, то вже возять за ним і неслави валку. Якісь чумачки возять — чужі, в усолених чорною сіллю сорочках.

Але не журиться об тім геройський Онтін: устанеш рано — що в нас нині за днина? День героїв? Іще один? Помагай Боже! Помагай перетовкти злидні й надуматися про вище. А що там у нас вище? Гм, дайте глянуть. Так — півзлидні, чвертьзлидні, зовсім недозлидки… І десь нам над тою єрархією вражих сил клично махає знайомим прапором наша воля.

Жадоба

Каже наше прислів'я, що голод і бреше, і краде. Ну, то вже Бог простить, а люде, як упіймають, то віддячать. Але тепер громаду такий їстівець напав, що бреше та краде неомірна ситість. Ця вже не спиниться, поки всього до-щенту не зажере.

Дурниченьки

— Подивися!.. А ти дивився?..

Нічого не дивитимусь, бо нічого не хочу бачити. Очі вже повидивляв, а дива не добачив. Так, якісь епічні дурниченьки.

Рівновартник

Беруть правдивої ваги тридцятку срібняків двічі на місяць: раз як аванс, а вдруге як одержане. І ніхто не біжить завіситися — всі ходять під осокорами поважно та пишно. Бо там був розгублений, самотній зрадник, що бачив Бога, а тут уже цех. І заслужена тридцятка, що видається рівновартником. 

Дано попуск

 Стільки пророків поросплоджувалося, що вже поодинцю не ходять, а тільки лавою. Невже то їх усіх так Господь закликав? Стояли, лузали насіння, змагалися, хто далі плюне, коли раптом... Просто часи такі непевні настали, що попуск їм уже дано.

Учорашня вишиванка

 Вишиванку тую хай ніхто вже не займа. Вишиванка — то право бути вкраїнцем чи хоч удавати з себе такого. Тю, а що — ви ніколи ніде не вдавали?! Та годі-бо вам! Усі ми вдаємо, такий тепер сьвіт настав. І хтось собі скаже, що наша вишиванка — вчорашня, давноколишня. Та мусимо хоч удати, що маєм щось і на нині. Пізнають хлопці і в драній сорочці. Бо взавтра чи прийде, а як прийде, то чи впізнаєм, чи признаємося до його, що воно наше — то ще хтозна.

Розпаношення

Раз уже зайшла така поведінка на хвемінативи, можна принагідно відродити де-які родові ознаки вкраїнського аристократизму, запліднивши мову новими шляхетними словами. Гео-графиня буде вишукана, але й земна! Демо-графиня буде народня панянка. А вже та етно-графиня запаніє на цілий етнос. Павою поведе танок хорео-графиня. А ще-ж і саможитня автобіо-графиня, поважна архео-графиня, небесна астро-графиня... — стільки наведем тих графинь, що палаців не вистарчить, ого-го! Завізно в нас буде на графиньство.

А на чоловіче графство мало надій. Але хай собі — як нема, то й дарма. Одно слово, подичіло нам чоловіцтво. Нема на теє ради, либонь уже не розпаношиться.

Солодка дрижа

Слово "верховний" у нашій мові закляте. Хоч що назви "верховним" — буде нещасливе. Ми цього вже й так досьвідчили, але маєм, виходить, ще й історичне пояснення. Його наводить у своїй статті славного 1984-ого року Юрій Шевельов. Назва статті гарно наукова — "Епізод з історії українського словництва". 1937-ого року київський "Інститут мовознавства" Академії наук УРСР випустив свого заповітного, вкрай потрібного "Російсько-українського словника". Небуржуазні, ненаціоналістичні мовознавці намоглися зробити неможливе: замісць собак і вівчарів української мови повстали самі ягнята. Щоб не сколотити національної води, поклали не пити. Без сорома казка, словник удався аж на продиво красно намосковленим. У йому наша мова навіть і печи вже не колупала, а просто сама соромливо заховалася в розпалену грубу.

Але хоч як силкувалося ягня нагодувати братнього вовка шовковою вкраїнською травою, поки вкладали того словника, настав, кажу, 1937-ий рік і вже закортіло кривавого мнясива. Московська "Правда" опублікувала політичний переказ криловської байки, прирікаючи слухняних мовознавців на видиму смерть.

Надзвичайна обставина: наша академія спробувала боронитися в пресі. Визнали лиш одну похибку — приключку зо словом "верховний". Виявляється, його подарувала нашій мові Конституція 1936-1937 рр.: там уперше з'явився термін "верховна рада". Перед тим усе верховне в українців звалося найвищим.

Ця патосна, політично коректна старослов'янщина нагадує теперішній казус із "помісною" церквою на місці нашої місцевої. Тепер що-разу, вимовляючи слово "верховний", мусимо знов пройматися солодкою дрижею тіла, зацілілого в боротьбі з українським, суто буржуазним націоналізмом. 

Згладжені графіки

Як-що ретельно прасувати графіки, то всяке лихо згладиться зо сьвіту.

Словотвори

Правда тому, що жива мова бурхливо клекоче й виганяє з говірного виру всяке буйне шумовиння. Але наша мова ще поки пробуває по своєму. Вона більше подібна до старого дисидента, що оце вийшов на волю після довгого засудження — хоч несправедливого, але-ж по імперському законного. Він іще гаразд тямить, як воно було, а на нього з усіх боків кричить і сичить нова справжність. Хоч не історично, так гістерично. А намісць виру якась бовтанина з вигаданих і поцуплених словотворів.

Рубіжна література

Знову виявилося, що трагічний стоїцизм — то високе наше призначення. Животіти — такий наш побут. А на життя нема способу. Ще за "нами", "нашим" ховається кожне маленьке "я", що вже думало хвалитися манюнюсіньким добробутом. Ні, нема й того. Таки правду писали старі наші книжки. А ми їх думали заховати десь за "зарубіжною літературою". Але наша література рубіжна.

Ходить пошесть мовчака

От помре чоловічок, загорнуть його в надбане добро, десь заховають вірненько, щоб і діти не знайшли. І нічогісінько не буде: ні самого його, ні добра того. А поки ще він живе й отаку думоньку гадає. Бо мусить сидіти замкнений, загорнений у добро свеї домівки-криївки. А довкола запертя бігає карантена й узиваться: "Смертний, смертний!" Бо десь там пошесть ходить мовчака.

Вичуди історичного правопису

У нашій абетці є літера "ф", що вимовляється як "хв". Сама літера — пошанівок старогрекам, а так їхнього звуку "ф" українці вимовити не можуть.

Повз ню

Із простого й зрозумілого стану дядьків і перекладачів (Микола Куліш) наші шановні земляки переходять у стан дядьків-перекладачів єдино з московської. З тої причини фахових, це-б-то мало на мало культурних перекладників мала-б поривати тяжка нуда. 

Робиться це такечки: становлять за взірець вираз із зразцевої мови й добирають способу якось віддати його одностайно-нормативно. Ось, приміром, "проходить мимо", що його в референтній вживають і без додатка. Як воно буде по нашому? Категорично відсуваєм купу своїх дурних відповідників і стромляєм одноманітне "проходити повз": "Я аж залюбувала в тім парубкові, що проходячи повз. Хоч він і повз, але як-же-ж гарно!"

Випадає обережненько порадити наших колеґ з интеліґентного народу: хай засвійчать собі трохи на добре здоровля спожитого цинізму. От фахівець каже собі бува: "Я нічого не знаю, та вдома зіхає пащека порожнісінького холодника. Тому перекладатиму поблагословившись. Якось дізнаватимусь, минаючи (що?) свою зрадливу интуїцію. Просто проходячи повз... ню, бо нема їй, московці, віри.

Зрозуміла й рідна

Білоруська мова така вже всім зрозуміла, така вже всім рідна, що нею й не говорить ніхто, навіть і в самій Білорущині. Бо про що балачка, коли всі все розуміють? А як рідне всі знають, то вже кортить чужих марципанів. 

Як нема, то й дарма

Найпростіше відкриття: з'ясувати, що чогось немає. Ця простота нанаджує цілу купу мандрованих проповідачів і переповідачів. Бо роззирнувся на всі боки — й уже ага! Й того нема, й сього нема. Й того, що було, не то що більше нема, а й зовсім не водилося. Маєте!

З розторжя

Вже я ніби з базару їду, а чим мені було похвалитись на тім ярмарку? Он-де иньші трударі-перекладарі стільки всього знають і вміють, на торг виставляють, що і в життєписі не спишеш і в цінник не влізає, аж доводиться скорочувати. А я що? Вивчаю свою мову. І ще не вивчив, бігме.

А на переклад-же треба тих мов хоч-би дві! Недовченою одною хіба з собою погомоніть. Так і наш народ колись казав був: учений, та не довчений: не провчений, не товчений.

Своє "я"

Мені-б ніколи не звелася рука написати "українська діАспора". Треба мати повагу хоч до самоназви. Иньші діяспори пишіть уже як хочте, коли про їх байдуже, а вкраїнська діяспора на тому й вистояла, що вона діЯспора, що мала свое "я".

Напослідок

Я завсігди виходив на перебіжку, як добрі люде виходять на город: у заслужених лахах, що мали сконать у праці. Бо для нас, интеліґентів, біганина — така сама робота, як для городника город.

Мене тоді, що-правда, як у бігу, як і коло землі бачили не часто-густо. Тому мабуть моя жінка сьвято терпіла те старцювання.

Але тепер поклала край, живосилом перевдягши в ошатне атлетичне вбрання. Бо я так ніде не буваю, лиш гасаю що-днини як той солоний заєць — в люде не вибиваюся, а тільки вибігаю. То мушу вже наостанку пошануватися.  

Сліпий хвутуризм

У Російський імперії хвутуризм виникає приблизна такого самого часу, як оце тепер у нас: суцільне безчасся, будущини ніде не видно було. Навіть календар на добрячих два тижні відставав від европейського, тож, перетнувши кордон імперії, мандрівець повертавсь у власне минуле.

Це було навіть і не прочуття, бо віщували технологічну розмаїтність життя, а настала технічна різнобірність смерти. Попереду було все, що завгодно, крім хвутуризму.

Вискрипана хата

Вже ми бачимо, що тут вічного життя не буде. А кортіло-ж саме тут — ситого, тілесного, аж рожевого. Поміняють усі органи, так прийде цариця-застуда з вінцем на голові й повистуджує всіх органавтів, вискрипає хату.

Ніби не чують

Знати мову то тепер таке щастя, що йому всі заздрять і вдають, ніби не чують.

По-над модерном

У мистецтві парадоксальним чином творець часом щось мурує, руйнуючи себе. Це якийсь модерн, але вічний, не часовий.

Ще з Січи

То в нас іще з Січи звичай такий: тричі ходити низенько кланятись, просити на кошового, підносити смушеву шапку, шальового пояса, канчука з шовковим навоєм, а потім десь у поході нишком пхнути в Дніпро. А отаманам на човнах ані гадки: кудись собі далі стернують.

Нема шапки

Иноді мені здається, що вкраїнський народ кудись пішов, а ми за тою бесідою й не догледілися. Пішов і мову свою стягнув, як шапку з лавиці. А ми тим часом усе розважаємо: пускать його, не пускать, давати шапку чи хай полежить. Аж нема — ні самого, ні шапки нема.

Ото-ж таке

 Українська хвилозопия проста, але глибока, як дідами копана криниця. Послухати всяких мудрощів, тяженько зідхнути й твердо мовити: "Ото-ж таке!"

Життьові закони

Хвилозопия — то наука про закони життя. Але вона тих законів не віднаходить, а помагає від них ховатися.

Нова людина

Сьогочасна людина то сидить, то бігає. Тим вона різниться від людини колишньої. Бо вже та колишня не сиділа аж поки не ляже, а ходила поважно, щоб не подумали, ніби щось украла.

Мелений час

Є мельники часу, а єсть і мірошники. Мельники все перемелюють час на борошно, а мірошники те мливо міряють. Як брати поширеність прізвищ, то межи вкраїнцями більше таки мельників. Мірошників менше. Мелемо час усі, а міряти мелене багато кому лячно. 

Ані чичирк

Тепер уже я знаю, чого то наші каварні саме за УРСР у "кав'ярні" переназвали. Ту добу я добре пам'ятаю: це коли у Львові кава ще була, а в Київі вже не тямили, чи кава, чи кав'яр. Десь по якихось розподільниках воно й те, й те давалося в руки. Але там уже по нашому було ані чичирк.

Широка молодість

Молодеча — чи не найумовнішій утямок. Що довше живеш, то більше стає кругом тої молодечи. І ось уже молоді геть усі, й ізнов молодий ти, бо пішов туди, де вже не старіються.

Геройські сувої

Чи ми єдиний народ, де поети мусять бути за героїв, а не бігати за героями з сувоями геройських пісень? Бо герої наших поетів не оборонили, а героїчні щити — не захистили.

Глухий баркан

І що ті молодощі отак удурні минають?! Свої давно минули, але ще довго озиралися, а ті чужі минають, ніби довгий глухий баркан, де навіть і слова соромного не нариґльовано.

У кав'ярні

— Це-ж у вас кав'ярня буде, еге? А кете мені лишень кав'яру на голу печінку! Нема й не знаєте, що воно таке? А як-же знаєте, що нема, як, що воно, не знаєте? І "кете" не знаєте? Якась кав'ярня в вас нехвіґуративна й нечинна!

Шкода закладу

От "улюблена" каварня, здря хвалячись, що вона "кав'ярня", бо кав'яру там, знаєте, і натями немає, пише, непрохана, що відкрила свої двері. То-б-то не відчинила, а відшукала, бачте. Яка радість устала! Шкода, що я своїх дверей ніяк не відшукаю, як і грошей у хаті, — шкода заходу, шкода закладу.

Тільки кого

От людоньки цілий вік кохають, а нічого не викохують. Бо не знають, що вони кохали, а тільки кого.

Концертовий розділ

Ми народ законослухняний. Ми слухаєм закону, як тої симфонії. Бо маєм на те законний музикальний і слух, і прослух. А потім у законнім музичнім антракті можем стиха погомоніти про те, як гучав закон, запивши певне слово коньяком із трьома яскравими зірками, закусюючи не кислим, а тільки солодким. І вже маєм право законно піти з другого концертового розділу. 

Як у Кропивницького

Тут оце не що давно хтось із музикальним слухом витяг записа, де Кропивницький Шевченка чита. Ах, кажуть, нема вже такої наддніпрянської вимови! А я кажу — єсть. Та не бійтесь, не в мене. І не в верби над Дніпром. У куми Наталки Савчуківни, а тепер Марченкової. Можна списати ноти й потроху ту музику виучувати. Диво, звісно, що вона звучить. Але я — сьвідок того дива. І сьвідчу, старанно сьвідчення вимовляючи. Хоч мушу вчено пригадувати, де там у нас було історичне "о" чи "и" після зубних.

Бабак свиснув

Бабак свиснув — і вже давно. Власне, свище що-дня й напосідливо так свище. А сьвята весни щось нема: майнули якісь трудящі, переможці чиїсь — аж ось настало справедливе 13-е число. Ніби в кінці сумного року якийсь-то часопис видав кумедний додаток, добрі сьмішки з чужої лемішки. І от тепер 13-ого того числа буде стільки, що перестане й забобонність. І маятиме май аж до Зелених сьвят, що серік теж обіцяють бути піснуватими, як кропив'яний борщ без яйця та сметани. Бо дбати треба, а мати нема чого. 

На дурницю

Не вмію я поговорити, як чистої води напитися: думаю-гадаю над ручковою чаркою, а потім хапаюся й упиваюся, ніби вином. Немає, не дано простої мовоньки-розмовоньки: усе виходить чи на дурницю, чи на суд.

Взяла й змогла

Нині народини в молодої родички, що відійшла від роду, як одчалює добре споряджений корабель, що гаразд знає, куди йому плисти, а не просто геть. Але з нашого берега бачим таки геть та й геть. І тільки сіре море пам'яти ніби простеляється між нами й далі — туди, куди кораблеві треба. А на прузі він уже човник, і здається, що не щоглу виставив, а весло: чи то прощає нас, чи то кається рано вставши. А попелястого вітрила давно вже нема — ні на небі, ні відбитого в воді.

Отакі прості чорно-білі образи, витяті бритвою Окама. Ой, ти, дівчино, з горіха зерня... Таки ой: вивалилося зерня й покотилося — небіленим полотном заморська дорога.

Проста правда про те, що нікому ти непотрібний. Власне кажучи, є такі щілини в часі, коли й найпотрібнішими ніхто не журиться. Але справді повірити в простір тих щілин, взяти його за істину мало хто годен. А вона взяла й змогла.

До снаги

Ми так напруго слухаєм, що там кричать, що відгукнутись уже незмога. А крикуни прокричалися до снаги.

Маневри

Серік ми літо, здається, повільно обминаєм: не навгороді, не в садку, а так — у житках. Зразу настає нещедра, не золота, імлиста осінь із хмарним питанням: що, знову пошесть?

Щоб утямили...

Щоб означити Найнеминущішу Війну, довелося навіть слово нове всадити в українську мову: "вітчизняний". Культурно прищепити, як той мовляв. Якби саме ненароком насіялося, то ще-б наголос не туди чи як доведеться. А так маєш і знаєш. І будеш тямити, поки того Переможця, що височіє вже чи не по-над Збавителем.

Бо в нас як було? Отчинний, отчизний — то це що-ж, як рідне виходить, як своє, вкраїнське, не дай Боже? Та й пишатися чим отчинним не дуже довелося. Того й слова все куці, так, щоб поки куля не летить, устигнути гукнуть. Слівця скоромовні, місцеві, а треба помѣстныхъ словес — як церква. Щоб утямили...

Суспільна умова

Є дуже простий запасний варіянт суспільної умови, хоч і в від'ємному вислові: "Ви не дуже повставайте, а ми не дуже битимем вас булавою по голові: так, щоб черепок лишився стерплим, але не розбився." То вже найменша ставка. 

Настає загальний брак

От кажуть усі, що в нас, мовляв "криза институцій". Що криза саме "институцій", воно й не диво: слово "институція" — зайве запозичення, то й оддавати тра. Ми маєм суспільні институти, установи. Є серед них і такі, що стосуються безпосередньо до кожного: родина, скажімо, чи там церква. Нецерковність і безсімейність — теж стосунок до відповідних институтів, просто в від'ємній приналежності.

Не институтів у нас криза, а людини, що пробує институціялізуватися — й не може. Бо від часів вигнання з Раю людська природа все псується й уже так устигла попсуватися, що зійшла на пси й не здоліє встановитися в жадній установі.

На антресолі

Для непричетних мешканців політика — як антресоля в хаті. Кожне з сім'ян пита: "Коли вже вони ту кляту антресолю на лад зведуть? Коли вже вони ту негідь геть повикидають?"

Але сам на антресолю ніхто не лізе. Бо всі й так знають, що там заховано: нездійснимі амбіції та некеровані емоції.

Для всіх

Чи може мертвий бути сьмішним? Аж здригнешся від такого питання. Але як-же "Для всіх ти мертва і сьмішна…"? Виходить, Україна й мертва може когось потішити. Та не когось — усіх! 

Байдуже, що ми сьмішні, — аби не мертві. І то — для всіх.

Що-до дійсности

Зміни полюблять ті, для кого вони — дійсність. Коли-ж на лихо цій дійсності приходять ще якісь зміни, то їх уже взивають загрозами.

Моя-ж верства все перебовтувалась у твані змін. Дійсности вважай, що й не було.

Очі на штурвалі

Сюрреалізм ніде не подінеться. Бо він тут: висить, як та хмара над землею. Ми дивимося на срібну хмарину спідку і пробуєм одгадати, що воно за знак. А знаки з неба треба читати. Вже й літали в те небо, але не до читання було: дуже вже міцно трималися за стерно.

З Божої помоги

Ні, хвилозопиї я ніколи не знатиму. Хоч багато пропонують тепер усяких филозофичних лекцій. Але як не поглянеш на ахвішку, то вже в назві три мовних помилки. Доведеться якось самому мудрувати — добра мова підсобить з Божої помоги.

На пасіці

Думки літають коло голови, як мухи коло вулика, але не сідають. Бо там бджоли й чогось усе не вилітають по мед.

Щаблі

Отаке в нас слово на середню людину — щабльова. Але куди ведуть ті щаблі, в яку гору, на який спід — ніхто не зна. 
Аж ось підставили драбину — й диви, як подерся: аж під самісіньке шатро, як той матрос на щоглу. І вже він, бач, капітан. Аж там линва й треба знову брати до рук свого щабля для рівноваги. Рівноваги аж там! А публіка дивиться, ніби висисає його звідти: лети до нас!

Ходимо з торбами

 Тепер така пора настала, що треба скрізь ізнов ходити з торбами, навіть по власній хаті. Бо мо хто що дасть, а ти без торби — то нікуди й заховати.

Оптична обмана літочисління

ХХІ століття чогось унадилося повторювати століття ХХ. Не мавпувати, а саме повторювати — поважно так, старанно, своїм богом. Що скаже Геґель? А що тут скажеш — повторює собі не втіху.
А нам на що? Сьвятий знає. Може ми якось не так ті літа лічимо.

Як ті оси

До літникової хатинки, що цілу зиму порожнювала, для якоїсь своєї речи внадилася оса. Пробула, погула, подивилася — і хоче вже на двір. Бачить, де сонце, де небо, й уперто втискається в той обшир, але втиснутися не може: шиба. А за тою половиною вікна, що відчиняється, — сітка від комах.

Оса не чує, як руки кажуть: "Дурне, як коробка!". Беруть коробку і зачинають осу ловить. Оса завзято пручається, мужньо дзижчить, але коробка теж прозірна, як і шиба. От і накривка коробку накрила. Останнє відчайдушне зусилля — і дзз, геть полетіла!

Як собака не лежить, то до чогось добіжить. А вже оса! Домоглася свого, не дурно билася. А хати, шиби, рук не знає й не тямить вона. Але-ж прагне сьвітла й відає, де воно.

Отак і ми в Бога. Як ті оси. Навіть корисність наша — якась собі корисність.

З навички

У дитинстві тебе все спонукали: "Їж, щоб вирости!" І от ти виріс до неба. І кому потрібне те твоє небо? А ти з навички все їси та їси...

Голосніша церква

У безхистого архітекта церква завсігди голосніша вийде: як не до сьпівання, то до власного казання.

Шкільний сон

Якби наша школа згадала, що такий потрібний пенал, по нашому ще й пернач, то кожен школярик відчув-би себе курінним отаманом чи полковником. Чи треба того школі? Їй потрібно надвірних козачків. Тому до пернача зразу підсунуть напірнача. А де напірнач, там і напірник. І вже пенал сам — просто пірник. Обгортаємо подушку лінґвістичного шкільного сну.