Нині народини в молодої родички, що відійшла від роду, як одчалює добре споряджений корабель, що гаразд знає, куди йому плисти, а не просто геть. Але з нашого берега бачим таки геть та й геть. І тільки сіре море пам'яти ніби простеляється між нами й далі — туди, куди кораблеві треба. А на прузі він уже човник, і здається, що не щоглу виставив, а весло: чи то прощає нас, чи то кається рано вставши. А попелястого вітрила давно вже нема — ні на небі, ні відбитого в воді.
Отакі прості чорно-білі образи, витяті бритвою Окама. Ой, ти, дівчино, з горіха зерня... Таки ой: вивалилося зерня й покотилося — небіленим полотном заморська дорога.
Проста правда про те, що нікому ти непотрібний. Власне кажучи, є такі щілини в часі, коли й найпотрібнішими ніхто не журиться. Але справді повірити в простір тих щілин, взяти його за істину мало хто годен. А вона взяла й змогла.
Немає коментарів:
Дописати коментар