Старощі насуваються, як чемна льокомотива, що прикидалася булою, музейною: не чмихала парою й навіть не свистала. Але тепер так чавуново тисне в бік: мовляв, годі тут, рушаєм уже. Ми тямим, що життя — то якась школа, й треба було чогось ніби вчитися. А чого — хтось пам'ятає?
Готуватися до вічности, знов до життя, але вічного. О! Сідай, молодець! Тим часом старощі навпаки примиряють людину зо скінченністю, пливким наближенням небуття. Ідея вічности де-далі, то все більш видається нісенітною. Очі слабшають, а видно добре: час уже й кінчати. Слабкому, змученому мандрівничому намісць опочивку знов ладнатися в дорогу? Таке скажете... Нема там нічого, причал у подобі нуля.
Молоді ще-б побавилися: вони так вірять у власне безсмертя, що можуть, не дай Боже, й руки на себе накласти, як-стій сподіваючись наступної, ще цікавішої серії. А старе знає: воно тихо-довго губило здоровля, що тоненько сипалося в порох, як дорогоцінне борошно до так і не спеченого хліба. І тепер порожня веретяна торбинка, як та остатня латка, лягла на втомлене плече.
Уже видно й Хвіртки, недалеко чухрати. А за Хвірткою щось теє — як морозяний туман. Яка-ж наука, коли самі вроки чіпалися? У чім насталилися? Чим боронитися й за що боротися? А вже на що — то о-о-о..
Отут і сила, й звитяга в зворотнім доланні відстані.
Немає коментарів:
Дописати коментар