Дивно стрічати пошесть з ранньою, вже зразу теплою, присохлою весною. Природа височіє над людиськами, привітно всьміхається й ніби промовляє: "Тут усе моє: і ви, людчики, й зараза. Все одне одним живиться, все одне одного вигубляє. Я та вічна мати, що всіх дітей переживає й далі їх має." Мовчать люде, вірять, геть і в небо не дивляться. Тільки де-які тихенько озиваються: "Ми не твої, ми в Бога незнищенні."
Немає коментарів:
Дописати коментар