Знову вертаюсь думками до того Драчевого рядка: "Німі братове — дерева..." От спадає таке на душу, а далі пиши собі — не пиши... Вся поезія вже в трьох словах. Знаменито!
Межи себе вони може й братове, а чоловік їм таки не брат. Гадаю, німі, але не глухі дерева мають сприймати людей як голосних янголів. Старозавітних посланців, що віщують неминучу смерть.
Дерева борються й опираються в своєму сьвіті, рослинному, а до людей їм зась. Навіть "жеби тя смерека втєла", треба врубати ту смереку сокирою й не відскочити.
Так і ми мусимо знати свої межі. Ми такі дерева, що можемо в небо дивитися, до неба простягатися, але там, де гучать янгольські сурми доводиться принишкнути. Наше діло рости, височіти, а чи згоримо ми, обігрівши, чи зогниєм, прихистивши, чи бовванітимем гордо голим сухолісом — не наша річ, Божа воля.
Межи себе вони може й братове, а чоловік їм таки не брат. Гадаю, німі, але не глухі дерева мають сприймати людей як голосних янголів. Старозавітних посланців, що віщують неминучу смерть.
Дерева борються й опираються в своєму сьвіті, рослинному, а до людей їм зась. Навіть "жеби тя смерека втєла", треба врубати ту смереку сокирою й не відскочити.
Так і ми мусимо знати свої межі. Ми такі дерева, що можемо в небо дивитися, до неба простягатися, але там, де гучать янгольські сурми доводиться принишкнути. Наше діло рости, височіти, а чи згоримо ми, обігрівши, чи зогниєм, прихистивши, чи бовванітимем гордо голим сухолісом — не наша річ, Божа воля.
Немає коментарів:
Дописати коментар