Спинений годинник

Я давно питався в себе й кожного охочого мене слухати: а про віщо нам ті великі купи міст, чого ми не можемо звільнитися від міщанства — з тими нашими комунікаціями, повсесьвітнім товариством і атомовим, а не ядерним побутом? Ми так тішилися тим, що культурні поліси робляться де-далі, то все більше схожими на культурне село. Але чом людству тепер уже не пробувати по культурних селах? Разом нас багато по тих озіях? Але хіба ми разом? Кожне приставляє до своїх житків таку сильну люпу, що може вчадіти на сонці від власного диму.
Ми своєю державною волею насилу переставили годинника на одну годину вперед, а тим часом вежові дзиґарі показали "13:46" і щось іспинилися.
Отак гадаєш, що ти дожовуєш сумну минувшину в лісі на пеньку, тоді як юні та жваві на колісцях і коліщатах, самокатами та електричними саморушними повозами шибнулися хапати молодими зубами прийшлість за копчений окіст. Аж тут виявляється, що промітна громада ізнов минає твій пеньок, не впіймавши навіть облизня. Оце-то поживилися!
Чи був коли пророк, радий ісправдженню власного пророцтва? Навряд. Кожен волів-би тихенько списувати Сковороду і ставити під списком одне з найпоширеніших українських прізвищ, майже тотожне анонімності. Але не судиться.
Хапаються пророчити тільки ті, хто насправді навіть не сподівається продати гороскопа на сьогодні чи провіщення долі в папужиному носкові. І тепер ізнов з'їхався пророчий базар — як не розторгуватися, то хоч потовктися серед людей, а потім стати на бочку й крикнути своє в безугавний гавкіт говорющих голів. Не вільно тілом, то хоч душею побуть. І вивищитися над загалом на висоту своєї душі, на висоту бочки.
Насунули й "лікарі". Ще тільки два тижні карантени, а як уже набридли їхні шкуратяні капелюхи, банькуваті окуляри, орлячі дзьоби й довгі тверді ціпуги, що ними вони мацають і мертвих, і здорових!
Два тижні? Дзиґарі показують "13:46".