Кудись собі

З мене ніякий зьвірознавець, навіть англофільство не помогло. Томаса Гарді з усієї сили читаю (ще й з мапами!), але дарма праця. А таки ось-ось-о сидю й думку гадаю за орлів. Звісно, буяти в високім небі — то їхній побут такий. Здобиченьки шукає, скажуть. Ширяє-дрімає — аж гульк щось їдоме біжить. То кидаєшся каменюкою, в пазурі раз! — і на гніздо. Отам уже не нудно: стара дає всім їсти, а ти так гордо сидиш край кубла — дбаха. А далі знов нудиш сьвітом на янгольській високості.
Але-ж ні, не можна плисти в повітрі й не бачити, скільки сьвіту й вишини тобі Бог дав! Пожива — то мить, щоб довго пливати, щоб живити орлячі ті крилля. Стара, кубло, орленятка — вони теж у небі десь собі летять. Кудись собі...