Спинений годинник

Я давно питався в себе й кожного охочого мене слухати: а про віщо нам ті великі купи міст, чого ми не можемо звільнитися від міщанства — з тими нашими комунікаціями, повсесьвітнім товариством і атомовим, а не ядерним побутом? Ми так тішилися тим, що культурні поліси робляться де-далі, то все більше схожими на культурне село. Але чом людству тепер уже не пробувати по культурних селах? Разом нас багато по тих озіях? Але хіба ми разом? Кожне приставляє до своїх житків таку сильну люпу, що може вчадіти на сонці від власного диму.
Ми своєю державною волею насилу переставили годинника на одну годину вперед, а тим часом вежові дзиґарі показали "13:46" і щось іспинилися.
Отак гадаєш, що ти дожовуєш сумну минувшину в лісі на пеньку, тоді як юні та жваві на колісцях і коліщатах, самокатами та електричними саморушними повозами шибнулися хапати молодими зубами прийшлість за копчений окіст. Аж тут виявляється, що промітна громада ізнов минає твій пеньок, не впіймавши навіть облизня. Оце-то поживилися!
Чи був коли пророк, радий ісправдженню власного пророцтва? Навряд. Кожен волів-би тихенько списувати Сковороду і ставити під списком одне з найпоширеніших українських прізвищ, майже тотожне анонімності. Але не судиться.
Хапаються пророчити тільки ті, хто насправді навіть не сподівається продати гороскопа на сьогодні чи провіщення долі в папужиному носкові. І тепер ізнов з'їхався пророчий базар — як не розторгуватися, то хоч потовктися серед людей, а потім стати на бочку й крикнути своє в безугавний гавкіт говорющих голів. Не вільно тілом, то хоч душею побуть. І вивищитися над загалом на висоту своєї душі, на висоту бочки.
Насунули й "лікарі". Ще тільки два тижні карантени, а як уже набридли їхні шкуратяні капелюхи, банькуваті окуляри, орлячі дзьоби й довгі тверді ціпуги, що ними вони мацають і мертвих, і здорових!
Два тижні? Дзиґарі показують "13:46".

Мішок із непотребом

Життя вперто вчить нас того, що страва — найсолодша втіха, а попоїжка — найнезмінніша. Коли солодкий сон — то репетиція смерти, то охоче їдіння — то вистава життя. Хмільне, менша життьова розкіш, завсігди проситься до розкішної їжі. Голодний не попрохає в вас чарки горілки, він сп'яніє від черствого коржа.

Т'але як підважити ту ляду, здійняти над собою, дізнаєшся, скільки є сьвіту поза льохом — і не тільки що в хаті. Цілий величезний тверезий, аж убачений, космос, де можна літати лиш натще, скинувши черево, той мішок із непотребом.

Кудою

Десь у меншій громаді, попри прикру пошесть, триває будування дороги. І яка радість устала! Ми знов живемо тісніше: серед своїх не питають, куди, а думають, кудою.

Колись під школою

І я колись під школою ночував... Що може влучніше схарактеризувати стан нашої осьвічености!? Однак, як і справді когось попрохати матури ради перекуняти нічку під школою, то мало знайдеться охочих аскетів.

Ось!

Ось! Однайшов, шпортаючись у старому занехаяному словникові. Біжіть і собі понишпоріть: може не все ще жеброта з-під плота по кутках розтягла.

З думою про хліб

 Миса ждаників стоїть на столі. Їмо. Ще поки не переїли. Он иржа залізо переїдає — поки що не переїла й коли ще переїсть. Усього хліба, кажуть, не переїси. Але того ми вже досьвідчили — переїси. Їмо з думою про хліб.

Сьвіжина

Тужити за селом — то вже заведена київська традиція. Не самі лиш сивочолі поети, що чотирнадцятилітніми втекли від колгоспу, але й народжені в місті щабльові интеліґенти тяжко думають за село. От і я тужу — як міський панич, що його раптом закортіло сьвіжини. 

Не про нашу добу

У замкненій хаті підходити до шиби й, купаючись у сяєві злодійського сонця, дожидати відвідин кажана з укусом, що струїть тобі кров. Леле, яка дешева літературщина! Однак на щось витонченіше ми не заслуговуємо. То не про нашу добу.

За невпинність

У нас в Україні призупинити нічого не вдається, хоча вже років тридцять чи й більше силкуються призупинити — то те, то се. А вся причина в тому, що наша вкраїнська мова не хоче знати того слова. Цього разу не через улюблену нашу анархію, а тому, що мова вже мала слово "перепинити". І не хоче попускати діячам.

Закон падання тіл

Ми всі є самовидцями й сьвідками падіння домурованої Вавилонської вежі. Час упаду — в Бога, а не в Галілея. Однак ми простом оком догледіли, як похитнулося сяєво її золотої бані, що вже держало свій одблиск на Божому лиці.

Жданики

Тяжке, мовчазне дожидання, поки прийде прийдість. І до хвіртки не вийдеш подивитися: чи за горою ще, чи вже не за горою.

Передостанній день Помпеї

Помпейцям шепнули:
— Вибачте, шановні, але взатра буде на вас велико лихо.
— А, так це наш вулкан? Треба пакувати речі!
— Ні, то не вулкан, та й їхати нікуди не можна, бо ви ще свою біду з прибідками вивезете межі добрі люде. Власне, й ходити Помпеєю не дуже вільно, хіба по воду, чи по олію на піст.
Ходять помпейці по своїх вигідних садибах: милуються садком, водограєм, портиком — пишаються рідним містом. Хоч і не Рим, але, слава Пантеонові, і не Крим: ач, яке тихе та затишне! Йдуть до терми, сидять там, ніжаться й маніжаться. Й уже з першим подивом розглядають розкішні сцени на фресках: Юпітере, а це до чого? 

Знаття й вороття

"Буде знаття, не буде вороття." Загадкова вкраїнська приказка. З одного боку, то наче проєкція в прийшлість теперішнього "мудрого по шкоді". А з другого боку, щось ніби пророцтво. І буцім уже справджене.

Учене з невченим

Парадоксальним чином мовознавство зчаста заваджає знанню мови. Це тому, що мовознавство в наших умовинах — то єдина громада послідовних рідномовців. Але серед рідних їм уже нема кого слухати, все лишилося по старих книжках. А вони пишуть нові. Це ділянка дослідної гібридної пшениці, а кругом просто мішана, покручна рость. От і пишаються розкішно, шумлять, висипають золотий колос. А як поглянути з бур'янів, то мішано-покручне й гібридне — то те самісіньке. Відмінність та-ж, що й між ученим і невченим. Бо нема звичайного.

Звичайний христянський спосіб

Людоньки з приводу пошести звично решетяться, прищаться, кукурічаться. А я маю настрій суто апокаліптичний. То мій звичайний християнський спосіб осьмілювати себе. Навіть на кінець сьвіта в пригоді стане.

Житоньки треба

Як швидко здиміло те всесьвітянство, що помагало нам їсти хліб! Тепер виявляється, що ми вміємо відрубно читати свої книжки, дивитися свої кіна, слухати свою музику. А ще кидати на сьвітовий вітер свої недодумані гадки й піняво сперечатися з такими самими, як ми, міркунами. А! Ще ми навчилися добре мандрувати й одпочивати.
Але як це допоможе нам животіти? Бо житоньки треба. 

Висхід

Я сходжу
на Божу
долоню,
і схоже,
що зможу.
Я стежу
дозірно
високої вежі:
чи вважать
дозорці,
на те, що всі межі
в наближенні
більшають
в мене, як треба,
що я через рух
виростаю у небо.

Дві приказки

Де-які наші приказки добре компонуються в пари. Ось, приміром: "Нашого цьвіту по всьому сьвіту." + "Самий цьвіт, а ягід ніт."

Прочуття запалення

Цілком здоровий. Але легені вже знають про пошесть і часами завмирають у порожньому дожиданні тяжкої легенниці, що, як прийде, зробить їх головним органом тіла. І в голові теж сухе прочуття запалення — не власного, а якогось універсального.

Подоба з того

Ні з ким із своїх мовних идолів (Уманцем, Кримським, Огієнком, Шерехом) я до кінця не погоджуюся. Бо православний і не роблю собі різьби і всякої подоби з того нічого.

Якби

Якби не треба було боронити рідної мови, я-б нею просто писав. Чи й просто говорив, навіть балакав - хай письменники пишуть. Оборонену мову всі знатимуть.

Спожиття в мистецтві

Знаю одного мистця, що не сяде їсти, не врядивши страви з погляду кольористики: артистично кришить монохромну харч на манір салатки й ізмішує в мисці кубістську палітру. Трапезувати, що-правда, мусить окремо від родини: з кольористої страви не видобудеш смаку без тяжкого сьорбання, плямкання, цмокання й кректання. Відрубний, не ансамблевий смак барви мають тільки зосібна: жовта - сиру, зелена — цибулі, біла — редьки то-що.
Життя в мистецтві... й спожиття.

Осличин Валаам

Цей чоловік, що тут пише, багато мудріший й осьвіченіший за мене, має тоншу шкуру й душу. Так і повинно бути в письменстві. Бо йнакше ослиця суперечитиме Валаамові не раз, коли треба, а скрізь і завсіди.

Друга заповідь

Кари Божої справді ніхто не вбачає: нас не можна карати, ми давно вже невсудні, недієздатні. Перша й найбільша заповідь уже неактуальна, ще лишилася друга, побачимо, чи встоїть.

Сьвято Природи

Дивно стрічати пошесть з ранньою, вже зразу теплою, присохлою весною. Природа височіє над людиськами, привітно всьміхається й ніби промовляє: "Тут усе моє: і ви, людчики, й зараза. Все одне одним живиться, все одне одного вигубляє. Я та вічна мати, що всіх дітей переживає й далі їх має." Мовчать люде, вірять, геть і в небо не дивляться. Тільки де-які тихенько озиваються: "Ми не твої, ми в Бога незнищенні."

Завикли змалку

Наші люде звикають до всячини, принатурюються, як бачимо, навіть до смерти натуральної. Тільки в Україні все ніяк не обізнаються.

Нотаріяльна духівниця

От помер московський письменник трохи вкраїнського походження, а в заповіті написав: "Мою Вкраїну заповідаю Москві." І суть, безперечно, суть спадкоємці, будуть навідуватись, бо там, де робили ту нотаріяльну духівницю, воно все правосильне. Бо мертві не хочуть ховати своїх мерців.

Гуртом дешевше, як нарізно

Карантена — то пастка не так на тіло, як на душу. Доводиться застановитися, починаєш замислюватися — й усе про душу. Коли нема карантени, багато хто жваво торгує душею — заради тліни. І дешево торгує, бо тридцять срібняків — то ще була добряча ціна на тодішнім базарі. Гуртом дешевше, як нарізно.   

У межах комизу

Поки ще віриш, що Бог є любов, ти — християнин. Усі сумніви перед цією межею — то просто комиз християнської дитини.

За надзвичайність

Звичайність велить, щоб приховувати соромне. Так було як сьвіт сьвітом. Виказувати соромне змушує тільки... над-звичайність.

Неорганічні процеси

Ми пролежали у формаліні цілі десятиліття: хтось скаже, що сакраментальних 70 років, а хтось налічить і сто. А де-які дослідники таки вірять, що то була анабіоза, й сподіваються відшукати на тілі сліди якихось органічних процесів.

Своя гутірка

Ірляндська вимова в ангелянській мові всім дуже любиться, бо така-ж сьпівлива, що ну! Це музичне привітання від згиблої власної мови ірляндців. Українці теж мають акцент у мові булої своєї метрополії. Але та метрополія щось не дуже ним тішиться: наморщує вуха й поглядає скрива. Та й у нас осьвічені люде того виголосу цураються. Як зникне вкраїнська, то акцентик скоро загубиться, бо нікому буде порадіти з його. 

Контрольна стація

Заздрю я, й не трохи, початківцям, що оце тільки починають вивчати мову. Потяг рушає, скільки ще всього нового й цікавого доведеться побачити! А стація "Прикре розчарування" ще так далеко, що не всі й доїдуть.

Найвагоміший доказ розсудливости

- Вибачте, але це ідіотизм!
- Вибачаю...

Перемагать і жить

Українці, цілком одмінно від де-яких иньших народів, дуже люблять сваритися полегеньку. Потім розійдуться — й кожен собі переможець, бо не битий. Й отак можна перемагать і жить.

Карантена

Смерть стала новиною. А ми-ж, християни, знали, що "насильством смертного сього тіла". Насильство-ж у чім? Треба дбать, а коло тіла тільки й протринькаєш. Як навчитися жити безтільно, поки не відомо, чи життя, чи смерть? От і Великий піст, і Псавтир, а що, як і на Великдень буде карантена? Як тоді з вірою? А з невірством?
Колись сьвяті подвижники нічогісінько не їли, але на Великдень ішли таки до церкви розговітися яєчком, щоб показати, що не їхня воля й не їхній дар. Як перестати їсти, то заметь либонь і не вчепиться. Але-ж живемо, щоб їсти...

Просьвітницька дилема

Тяжко тепер просьвітителеві: одно, що не можна-ж нікому давать у знаки, що ти за його ніби просьвіченіший. Тре хвалити й дуже, тоді, диви, може й ближче підповзе. А друге, як ти сам не просьвіченіший, то чого відлискуєш? То-ж тільки дурний, кажуть, такий, що аж сьвітиться?
А то сорочка просьвітницька так виносилась, аж сьвітиться, а не що. З однісінькою апостол у мандри пішов... років так сто п'ятдесят тому. І сам він по тих роках уже жовтий та білий, як приглянешся, то через те й присьвічує...

Віддалеки

Ще тільки перший карантеновий понеділок, перший урядовий день праці на "віддаленому робочому місці", се-б-то у власній хаті, а стара вже тричі сказала йому, що "разом жити вони не можуть". З огляду на пошесні обставини, звучить, погодьтеся, надто лиховісно. А що-ж буде на 52-ий понеділок? Гріх і думать! Оце маєш оддаленість — жаден уряд не поможе! І скільки потім доведеться ганяти по "наближених робочих місцях", щоб хоч трішечки назад пригорнутися!?
Добре хоч, що без плати він на тому "віддаленому" робить, бо від грошей, кажуть люде, ще бува й сварка, й бійка...

От!

Цікаво думати, що правдивої Шекспірової парсуни ніде немає. Виходить, десь якийсь дядько погодився бути за козака Трусисписа.
— Оце мені гарний дядько, а то в нас саме на Шекспіра нікого нема. Кинулися книжку видавать про колоте й різане ангелянське відродження, а списати Шекспіра просто нема з кого. Ну, не миршавого, не мізерного-ж брать!? Ходи, будеш за Кобзаря!
І хтось таки погодився списатись. Тепер либонь на небі собі сидить, як орел, і думку гадає:
"От ви вірите, що то Шекспір, а то я! Як не написав, то на патрет списався. От!"

Немаєчки

Поза моєю, немовчущого вкраїнського мовця мовою, немає жадної мовної справжности: там панує сама мовна несправжність. Так само й поза моїм життям життьової справжности теж немаєчки. Це накладає тяжку повинність говорити та жити, як годиться.

Пісніще буде

Поки мандрують лиш сюжети, а не люде, саме пора нам перечитати Бокаччового "Декамерона". Знаю, який добрий Лукашів переклад, але тепер можна братися й до першотвору: часу стане мову вивчити й так воно пісніще буде.

Субота, 14-е

Коли в сьвіті діються великі діла, немає иньшої ради, як клопотатися своїми дрібними справами. Десь яріє невпроханна хороба, а ти собі тихцем слабуєш на звичайну застуду. Хтось гине од буйної пошести, а ти готуєшся без даремної праці вморитися простим голодом. Ті малі наші дурнички — то молитви-клуночки, що ми простягаєм Богові добою грізного Його суду.

За самовдосконалення

Поки людина лишається людиною, її на осьвіту можна спокусити спроможністю самовдосконалення. Як брати осьвіту в Україні, українську осьвіту власне, то иньшої змоги я навіть і не вбачаю. Зате-ж тут можна сподіватися густої засівки й густого врожаю, бо нам потрібні саме трудівники-подвижники.

Великі надуживання

Не позаздриш осьвітянам-хвілологам. Бо як почнеш працювати з осьвітянськими текстами з погляду хвілології, виявляються великі текстологічні надуживання. 

Ні чутки, ні вістки

Виходить справді так, що ми цілий вік так докладно пізнаємо життя, а готуємося до не-життя, до того, що нам знати не дано: надійних оповісток про смерть ми не маємо — так, розносить щось нетерпляче привиддя. 

Вигодомудрість

Сьогочасна людина, хоч-би де була, нічого не прагне, опроче як комфорту. Всі вірування й любомудрия сходяться тепер на цьому товчку, як покупці на базарі. А як подумати: такими манівцями, так іздалеку діставалися з отих глухих своїх кутків!

Елементарні нещастя

Стихійний анархізм у нас дуже поширений. Він нічого не пояснює, натомісць одразу повстає. На щастя, що робити повставши, не дуже він тямить. Бо стихійний, хоч і анархізм.

На черзі дня

Вельми я задоволений, що мої думки в дописах і далі стоять на черзі дня. Хоч до слави колія ще не дійшла, але є надія діждатися, ще за життя засидіти черги.

Багатий на лати

Народ сказав, а Номис записав: "Багато ума, а в кешені кат-ма." І з кешень витягнуто чисті відверті долоні: і там кат-ма. І ті долоні багатий розум простягає: одну — по ламаний шеляг, а другу — по щербату копійку.

За мовне суперництво

Треба не забути пояснити всім іще так, щоб уже чесно було: є суперництво двох мов, і на нашій землі з них лишиться тільки одна. І додати: одна з тих двох змагальниць може лишитися тільки на нашій землі, бо більше її ніде не лишать. Здогадались, що то за одна?
Отака конкуренція. Щоб коли хто легко, вистрибом несе штахвету чужої мови, а за спиною чує виразне хекання, далі харчання, а потім кав!, - знав і тямив, що то рідна здоганяла й не змогла.

Ближче до брами

Тре розчинитися в професії, як у церкві: хай заштурхають у куток, а там уже чорна бабця, не встаючи з лавки, зцупить за полу і кощавою пучкою покаже, де і як стояти. І так ясно, що в притворі, а не перед царськими дверми: щоб ближче до брами, ближче де розпуститися, як мило в воді.

Гріх і кара

Коли безстидність уже не гріх, то мабуть уже кара. 

Не наша річ

Знову вертаюсь думками до того Драчевого рядка: "Німі братове — дерева..." От спадає таке на душу, а далі пиши собі — не пиши... Вся поезія вже в трьох словах. Знаменито!
Межи себе вони може й братове, а чоловік їм таки не брат. Гадаю, німі, але не глухі дерева мають сприймати людей як голосних янголів. Старозавітних посланців, що віщують неминучу смерть.
Дерева борються й опираються в своєму сьвіті, рослинному, а до людей їм зась. Навіть "жеби тя смерека втєла", треба врубати ту смереку сокирою й не відскочити.
Так і ми мусимо знати свої межі. Ми такі дерева, що можемо в небо дивитися, до неба простягатися, але там, де гучать янгольські сурми доводиться принишкнути. Наше діло рости, височіти, а чи згоримо ми, обігрівши, чи зогниєм, прихистивши, чи бовванітимем гордо голим сухолісом — не наша річ, Божа воля.

Заєць сірий

 Вже я в церкві зайцюю: як ходять із карнавкою, мушу виходити. Праці менше не стало, а заплату десь ізлизує лиз. Тому сприймаю це не як деґрадування, а як розвій. Марю про стабілізацію. За крах і загибіль капіталізму силкуюся не думати.

Кудись собі

З мене ніякий зьвірознавець, навіть англофільство не помогло. Томаса Гарді з усієї сили читаю (ще й з мапами!), але дарма праця. А таки ось-ось-о сидю й думку гадаю за орлів. Звісно, буяти в високім небі — то їхній побут такий. Здобиченьки шукає, скажуть. Ширяє-дрімає — аж гульк щось їдоме біжить. То кидаєшся каменюкою, в пазурі раз! — і на гніздо. Отам уже не нудно: стара дає всім їсти, а ти так гордо сидиш край кубла — дбаха. А далі знов нудиш сьвітом на янгольській високості.
Але-ж ні, не можна плисти в повітрі й не бачити, скільки сьвіту й вишини тобі Бог дав! Пожива — то мить, щоб довго пливати, щоб живити орлячі ті крилля. Стара, кубло, орленятка — вони теж у небі десь собі летять. Кудись собі...

Попові й котові — лежаний хліб

 Ой, не цупте людоньок за осьвіту! Бо воно вже сто років їм болить і не переболить ніяк. Тре навпаки припрошувати, як то роблять наші виші, нахвалюючи свій лежаний хліб науки: "Ви-ж які осьвічені, дай Боже здоровля, то й говоріть по панськи!" І думайте-гадайте... Бо таки осьвіта здобувається власноручно.

Надінь собаці на шию обручку

Щоб городянинові стати вкраїнцем, треба перше здолати опір у собі. А далі окіл так стисне сталевим нашильником, що опір буде вічним, живим — принаймні з боку шиї. То вже буде обручка з українством.

Письменників кістяк

 Сценаристих по ангелянській тепер називають просто "writers" — відвоювали собі. Воно ніби й логічно: хто пише, той і писака. Але в сценаристого завсігди кістяк знати. У цьому вони нагадують де-яких глибоководих кальмарів — синьозорих таких, як од чорнила.

Правдивий письменник, вічний клясик ніколи не викаже кістяка. Навіть невизнаний, забутий геній — а їх, гадаю, історія вивезла на свій цвинтар тисячами — не дасть одкопати кістяка. Буде витиск, напечаток у вічній землі.
Так само й мови зникають, але лишають не кістки, а познаки й одбивки на тому, що зосталося жити й говорити.

Бо поплавець

Треба, щоб голова була, як поплавець, - не переобтяжена. Тоді хоч і хвилі, й вітер, а буде сьвітло з повітрям. І той поплавець таки серденьком у воді сидить. Але не глибоко - так, щоб не втопитися. Грузильце життьове вчепиться, але не так, щоб на дно. Й тоді байдуже, чи є гачок, чи буде риба. Бо поплавець.

Щаслива нахідка

У нашій совіцькій школі, зразу над коном парадних сходів, якимось дивом було написано: "Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох..." Малося на увазі, що десь там угорі манячить, раз-у-раз дулею поринаючи в кешеню, рятівна рука Москви.
Коли вкраїнська мова була заперта в льохи "спецхранів", доводилося хоч-не-хоч її вигадувати. Хто вигадував? Хай лишаться анонімами, бо то сьвяте. Але тепер на віщо? Треба жити не вигадками, а знахідками.

АЖ ТУДИ

Панотченьку, озвіться хоч словечком і до нас, дурних українців. А то Ви все, Ваша милість, АЖ ОН КУДИ. Хоч-би-ж іще тільки писали, а то й говорите!

Стереоскопічний образ

Чую: "Оце сидю, читаю, як дурний!" Цікавий образ, стереоскопічний такий.

Скупчення сил

Простота — то найперший кшталт зосередження.

З Богом

Великий піст — наша десятина Богові. Власне, Божа десятина, що клином уганяється в наші власні, ніби й порожні дев'ять десятин. Тому нам у життя пробує тяжко втиснутися манастир: в чиє — чоловічий, а в чиє — жіночий. Пробує сорок днів, пробує сім тижнів, але нічого не виходить. Люде задкують, душаться до млости, даючи дорогу грізному, чорноризому манастиреві. І якось мимовільно опиняються коло виходу. А там уже літери горять: "Христос воскрес!" І тоді всім вільно виходити за куту манастирську браму — йти собі з Богом. 

З апострофом

Багато він пише, й усе виховує людей, наших людей. Але по вкраїнській ніде ні словечка. Ніби нас і нема. Так і кортить до кожного допису робити той самий уїдливий коментар: «ґ, є, і, ї, '».

Живемо помаленьку

Я можу трохи. Можу трохи запропонувати трохи культурним людям, але трохи культурних людей у нас дуже трохи.
І то дуже добре. Бо може десь таки є багато-багато дуже-дуже культурних людей, недосяжних для мого трошечка.

Нема ради

Зими не було, але весни, слава Богу, не минути, ніде вона не дінеться. І зразу прийде, я так гадаю, аж екваторіяльна, рівникова. Бо нема-ж зупину. Здається, вже нізвідкіля йому взятися.

Малесенький англичанин... недоросток собі, слабий, хиренний

Українцем стати найлекше в сьвіті: сів, голову схилив, зажурився, встав, як устають над Гуманем дими, — й уже вивкраїнився. Далі треба тільки вивчити вкраїнську мову, але то вже пустячина, а як не вивчиш, то й так простять.
А от з иньшими народами тако не виходить. От я сидів, журився, вивчив ангелянську — а вже тим ангелянином не зробився: пропонують брати грошима, аби не ліз. Як у того Марка, що Вовчка: "Малесенький англичанин... недоросток собі, слабий, хиренний..." То й на що здалося?! А вкраїнець із мене гіллястий, крислатий, розложистий.

Трохи почервонівши з несподіванки

- Добридень вам у хату!
- Овва! А хто це здоровкається?
- Я - ваш пророк!
- Це-ж який пророк - Ісаія чи Єремія?
- Ні, я Шевченко буду - більше як Неемія. Хочу нагадати вам, хто ви єсте.
- Та ми й так, слава Богу, знаємо, хто ми... єсьмо.
- Хіба? Ну, тоді я розкажу вам, що з вами буде через те, що ви єсте.
- А це вже не тра! Хай буде приємна несподіванка...
- Приємної не буде...
- Тю, то й не треба пророцтва. Ми й так уже знаєм, що взавтра щось станеться. Хай буде новина. А ми вже її стрічатимем, трохи почервонівши з несподіванки. То лучче, ніж дуже посинівши з натуги.