Є в глеку молоко, та голова не влізе

 Ой, людоньки, як-же я теперки розумію Сковороду! Теперішніми часами жив собі та й жив, так уже тішився, що зробився своїм власним одночасником, і раптом забажалося в Петрівку мерзлого, примандюрилося, бач, погомоніти з Верґілієм там, з Горацієм...
Але-ж латини ні аз, ні буки не знаю. Вчили, вчили дурня, а далі Европи ХVIII ст. — ні тпру, ні ну. А те ХVIII ст. що? Шапкою докинути! Знехотя згадаєш і сьогочасне — от і почнеться веремія!
Розумію я Сковороду, та не розумію його розмовників. Питання чую, а відповідів — ніяк. Видно й хати, та далеко чухрати...

Поза шляхом

 Щоб трохи розтрусити своє брезкле (рішуче закреслено) нетривале тіло, вибіг нині на Дідорівку поза шляхами. На батьківських вибіг і таки добіг.
Вилітаю з кущів до ставка й упираюся в озаддя зщільнених так званих "позашляховиків".
Як-би мені їх полюбити? Як-що вони позашляховики, то чому тепер десь поза шляхами не вперлися рилом у дідьче болото? Їхнім володільцям (фактичним посідачам) усе одно! Вони раділи-б, озиваючись тими самими словами, що тепер озиваються до печеного, лизькаючи оковиту! Ніхто й ріжниці-б не відчув, так воно єсть!
Кажете, "паркетні" вони позашляховики. То чого-ж не стоять собі поза шляхом десь на набористім паркеті, на тафльованій підлозі, в сьвятково осьвітленій залі на втіху сім'янам і гостям?
Поліз у холодну воду, будь-як остудивсь. Якось приплентався до хати. Витяг "Ритуальну, З перці" — якось розогнів. Знічев'я подивився до православного календаря, що тепер за день, як-що не субота... Е, так ось воно що! Сьогодні-ж Гальовини! От і позбиралися... От і здибалися...

За ніщо

 Буддизм, я так чував, релігія сьвітова. Ще, кажуть, буддизм нічого не заперечує у цім сьвіті. Просто заперечує самий цей сьвіт. Так і фундатор учив — нема!

Ну, як нема, то й дарма. Не треба чіплятися за сьвіт чи чіплятися до сьвіту. Якби колись удалося розчепитися зо сьвітом, то давно-б уже й не чувано за буддизм. На віщо? Всі, хто міг, пішли в нірвану, а хто незугарний — відчепилися від буддизму.
А воно-ж не так. Таки чогось треба.
Ми, християни, маємо вчепитися до кінця. Ми сьвідки того, що буде, як сказано. Поки нехотя бавимося тут. У нас іще ніколи не було так, щоб не було нічого.
І ми віримо, що щось таки буде.

All Hallows' Evening

 Узавтра в західніх християн нагодяться всі сьвяті, мученики й праведники західнього сьвіту. А ниньки можна трохи той, поки не бачать. Дожидають чистих біси, чують уже близький їхній надхід і казяться, показують себе в усій бридоті.
Західній сьвіт того вже давно не бачить. А може просто слушність має старий православний календар: иньшого дня сьвяті прибувають, иньшого вечора біси дуріють. Проїхали, як то кажуть.
Але звичай з розкошів навісніти таки лишився. Намастиш мармизу всяким паскудством, уберешся в відьомські лахи, приліпиш багряні роги до безжурної голови — й забавляєшся. Бо знаєш, що ніхто не прийде, крім твоїх приятельчуків. Ані бісам ти не треба, ані сьвятим... А тут хтось щось продасть, а хтось трохи купить — і рушає приспане життє, бадьориться історія.
То в західніх християн, а ми-ж чого? Випий чарку, поринь у нутрощі свої, там усе побачиш — ось наш давній звичай. Як-що не розвиднілося, перехили ще чарчину. Як стане самотньо всередині, увімкни телескриню, потім вулицею походи. Побачиш, що й на твоїй вулиці Гальовини. І хіба-ж тільки нині? Вважай: що-днини й що-години...

Лиш один узяток

 Готую науку з третьоклясником. Українська мова, мій рівень. "Експрес-контроль" — гарна вкраїнська назва, до Вкраїни — з любов'ю. Лиш один присід.
Восьмирічний хлопчику, "склади два речення, у яких слов-о шапка вжито в різних значеннях". Чому-ж не "скласти два речення, де слов-а "шапка" вжито в різних значеннях"? Я-ж, здається, не жену химороди й не пропоную в "ріжних значіннях"; знаю, що не оцінять!
"Поєднай вирази з їхніми значеннями." — слава Богу! "Задирати носа — зазнаватися" — то здогадна пара. А чого не "гнути кирпу — задаватися", нащо дерти те сусідське луб'я?
"Обери із синонімів у дужках більш влучне слово." А можна "обрати з синонімів у дужках влучніше слово"? Я-ж не пропоную тут ученим людям називати синонім "рівнознакою", хоча й міг-би, як батько маю право!
Серед "синонімів у дужках" десь знайшлося слово "крокувати" до "йти". З ним іще пів століття тому безсило змагався Антоненко-Давидович. На ката воно нам, там сніп тих рівнозна... тьху, синонімів!
Нині мабуть річниця: 50 років тому Антоненко-Давидович готував науку з своїм сином: "Це діялось у пізні лягови..." Теж і він обурювався, радив, наполягав. І що, поживився? Де-ж пак, як "крокували", так і "крокують".
Це-ж не роман, це-ж не Майк Йогансен, це третя кляса, ну, хай третій клас, "аусвайс-контроль"! І прізвище в авторки просте вкраїнське — Голосна. Добирає цитат із нашої клясики, ой, класики. Отже, мусить її читать.
За віщо-ж так ненавидіти, щоб на копійку наскладать і вже нашкодити! Чи це знов мій улюблений привид — Глухий Музикант? Так той музика — не Голосний; цілком вірить власному слухові: там надійно — ніде а ні телень!
Далі читати посібника не буду — "експрес", так "експрес", контроль, так контроль! Самі тільки схеми, а погоріли всі. От що бува, як єднаєш вирази з їхніми значіннями!

God is in the detail

 Людство з своєю історією вже давно рухається не на відчай, а по залізничних коліях. Зручно, вчасно, з визначеністю напрямку, стації призначення й часу прибуття.
Як що не в лад піде, всі починають з реготом шукати за "вилочником", на найменшого пеню складати, гаразд знаючи, що рух потягів визначається насправді якимось Генеральним Урядництвом, але чіпати те Урядництво — зась. Уже-ж не пересмик вилки десь у темному нічному степу чи на занехаяній полустації, де зроду-віку не спинялася льокомотива, розрізняє колії, дає чомусь рушати чи спинятися?
З усім тим, людська впорядкованість і влаштованість знають і малі перебивки, і великі лиха. Літають народжені бігати потяги; сходить з колії те, що мало ходити нею довіку. І доводиться шукати за Вилковничим. Тільки от що: як і обіцяно нам, не можемо знати ні часу, ні місця отого не нашого, легкого пересмику вилок. God is in the detail...

Через брак осьвіти

 Якось іду повз ріг Банківської й Институтської. Бачу копицю заперечників за проводом якогось бодрака. Дійові особи: запальна памолодь і зморений працею старший вік. У руках ті протестанти мають ополисте полотнище з циклопічною парсуною судді: "Вимагаємо відставки судді Судденко!". Те саме час від часу й вигукують обачно.
Підступаюсь до реґента того незгідного хору:
— А що, суддя — то пані?
— Вы же видите, что мужик, — вон усы какие!
— Ну, то годилося відзволяти Судденка, а не Судденко. Чим Судденко винна?
— От бачите! Осьвіта в нас яка! Відмінювання не знаєм. Треба виходити на протестацію!

За живе й веселе

 Балакать — одно, а руками робити — друге. Пишіте суржиком! Такий кумедний!
З української мови хто-ж посьміється? Не той стан у ще живого, щоб із його кпить!
Але й нам не випада цілий вік сумувать і плакать. Так і змарніти можна.
За живе, веселе — пишіте суржиком!

З гостинцями

 Усі сусіде ставляться до Вкраїни добре, ворожої постати до нас ніхто не бере. Одна країна-сусідка навіть віддала нам найдорожче. Не то найдорожче, ба й єдине: мову й культуру свою.
Сама сидить поки-що без мови й без культури, трохи заголодувала, а за нас утішається. Радуйся, Хвесьо, кіт сало несе, радуйся вельми, бо вже перед дверми!
От ми, вкраїнці, не такі: чи-ж ми дорогою мовою своєю, культурою безцінною коли з ким поділимось? Підставляй поли! Ні, поклали в схованці без ужитку; новеньке лежить, непритерте, геть і не понадкушуване!
До того ще й найліпших, найкращих своїх синів і дочок сусідонька нам у найми віддала; хай, каже, добрим людям послужать! Скрізь вони в нас: молоді, працьовиті — викапані европейці.
Ну хто сказав "брешеш!"? Так подивіться-ж кругом! Скрізь вони суть, пильно й ненастанно плекають наш добробут: продають, подають, припрощують, а найбільше — наділяють щедро таки своєї мови й культури.
Український белькіт розбирають, розумники, а відказують таки мовно й культурно, отже, по своєму: прилучайтеся, братове, до зґрабного!
Подейкують, що й наша молоднеча десь по московських сьвітах у побігеньках. От же-ж не йму я тому віри! Горді наші юнаки й дівота, до гайної роботи не звичні, а швидкої роботи ніхто не похвалить. Та й не чути там ані мови нашої, ані культури. Були-б там українці, то вже-ж не мовчали-б!
От усе в нас гаразд, усього нам щедробливі сусіде понадавали. Одно мене клопоче: хоч-би ми з усією тою даремщиною й даровизною від своєї недорідної нивки не віднадилися.

Уманські розумні

 У Гуманській різні, між иньшим, і від самої Гумані відрізали: тепер вона тільки Умань, без надмірних путів милозвучности, без марудного обов'язку чергування.
Знали мудрі люде, наперед знали, що защебечуть міські по московській. І що-ж їм там — і далі "Гуманню" називатися? Тут учувається злосливий натяк на якусь "гуманітарію", а нічого-ж такого й у заводі нема.
Колись казали: "гуманський дурень з чужого воза брав, а на свій ховав". А тепер що скажуть?
А нічого не скажуть: тепер усі уманські розумні.

Скороводинське

 У нас блаженний чоловік — то чоловік щасливий. А в московців — юродивий.

Українець утрату глузду вважає лихом, а московець — щастям.

Тут буття назнаменує сьвідомість.
 

А мні одна только в сьвіті дума,
Как-би умерти мні не без ума...

Чужими словами

 Жінка — істота контекстуальна. Поза контекстом вона губить рацію, поза контекстом усе - абстракція чоловічого роду, чи пак абстракт. Жінка-ж — антракт у тому абстракті.

До пари, до любої вподоби

 Мова сама собі вподобує слова. Наша річ — їх знати й добирати до мовиної вподоби.

Так утямливіше

 Кінець сьвіта буде несподіванкою. Такі тепер заведено звати сюрпризами. Так утямливіше. 

За котусів

 Ніколи про це не говорив і не писав, ховав це глибоко в собі, але дуже кохаю котів. Усі кохають котів, але я кохаю їх найдужче, найтяжче. Не можу мати котка в хаті, бо то буде профанація. Ну як можна безцінну тваринку ув'язнити в моїм нікчемнім кишлі? Коли я минаю котика на вулиці, опускаю очі долі: не мо'на витримати, сяє він.
Дуже багато хто гадає, що котусь — то мізерна прикраса пустого життя. Щось таке, як дармовис у Космосі. Як кузочка в бурштині. Прикре зблукання!
Чи любите ви котів, як люблю їх я? Ні, ви не любите так котів! Але може ви любили коли-небудь щось чи когось? Ледві щоб, але... може?
Хто кохав безодвітно, хто шляхетно кохав, знає, як болізно збурює душу жаданий і недосяжний образ. Ви любите не так, ви витримаєте. Тож заховайте його в потаємні шухляди ваших вікторіянських кабінетів і не боліть шаленців, чиє витончене замилування терпить лиш одволіклі зідхання за марно сподіваним ідеалом!

Дзьобане насіння

 І говорить ніби по нашому, а так ніби дзьобане насіння через губу плює. Й одразу згадуєш прикру промовку про те, що чисто не по тих хатах, де прятають.
А в нашій таки доведеться...

Бавовняна хустина

 Ну, немає в нашій мові "ватніка", є тільки ватянка. Тому ватований край конечне переміниться в землю амазонок. І простелиться та земля, як бавовняна хустка...

За хутірець

 Кожен европеєць — то маленький хутірець. Хутірець, що завсіди з собою. Грудочка правди, землі та волі. Війне вітерець — і майне хутірець через креси Унії Европейської. Сів, обтріпнувся, а коло тебе — сяє й сьміється рідний хутірець. І в сьвіти можна з тим хутірцем подаватися: все побачиш, з обійстя не сходячи.
А ну як клопіт який не хутірний нападе, духовне що чи війна? А це все до волосного писаря: там розпишуть.

За надпартійність

 Нині працював у готелі Radisson Blu. Наш фах належить до тих, де фахівці принагідно працюють по готелях. Дивочно, еге-ж?
Завітав до вигідного, повільного, чистого, як сумління, паскудника; й іще нічого й не наробив, а вже тут десь із стелі вициркнуло мені просто в лоба якимось отим парфумом, що всякий поганий дух виганяє. Сам-би я таким нізащо не напахався.
А все тому, що сам чоловік не чує смороду своїх гріхів. Автоматика-ж — надпартійна. Знає, коли, й знає, що. Більше нічого не знає, але досить і того.

За нечитайлів

 Ув Адесі (назва чоловічої гіпостаси міста) чи в Одесі (назва жіночої його особи) з Грецького майдану "Дім книги" переїздить на край осьвіченого сьвіту. Одесьців у зажуреному "Домі" троє — всі вони тутейші продавниці. Спробували врядити дешевий торг — мінус 40%, однак ніхто нічого не купує навіть тут, у псевдоантичному середмісті псевдоантичного міста нашого. А що-ж буде в глухій закутині?
А що буде тут? Якась лисина, пояснюють книгарниці, боргова яма безпросьвітного запивання й ненажиру для нечитайлів. Одно слово, тут будуть trap та progressive trance.
Осьвічений киянин (не повірите, але то я!) походжає по книгарні. Задивляється на книжки, навіть подеколи зазирає до них, провадить речі з горопашною продагухою (вона, на своє недовідоме щастя, не зна, що таке слово єсть про неї в нашого народу, — ще надто мало в Адесі знаного).
І теж нічогісінько не придбав. Гадаєте через скнарство? А вже-ж що так... Та ні, то книжки мене вкривдили! Знаєте, що вони мені кажуть?
— Неук ти, невіголос! А часу на те, щоб читати нас, вже не завернеш, уже ти, байдичу, не відмолоднієш!
А от і неправда ваша! Я книжок не читав зроду! І не збирався: завсіди знав, що буде з мене письменник... 

Хоч скільки-б було

 Українці — народ добрячий. Просто мало нас. Ну, небагато. Чоловіка десь так... триста!
Хтось не вірить? Починаємо пильну лічбу! Так, я... я... Ні, мабуть, зо мною таки ще менше!

Письменник на той час

 Фітільов — отаке прізвище. Українське було-б — Ґнотенко. Бог бачить — чий віск, чий ґніт. Віск недовго живе, та й ґніт загасне, чорним димом війнувши.
Новому вкраїнському письменникові треба нового прізвища. Ніби "сам хвилюється, нас хвилює". Мову тільки-но наново вивчали: вкраїнізувалися, аж рипіло шво. Коренізувалися: з мушкетом стане, а серце в’яне.
А зазирнули в словника, там досьвідченіші письменники взяли й написали: "хвильовий" означає те-ж саме, що й "дочасний". Щастя — дочасне, злидні — довічні.
Похвилювався, а все одно згорів. Як у полум'ї ґніт ... 

День тихомирства

 Тихо, як у вусі. Ніхто ніде на гомонить. Кожен принишк, як снайпер, ніби налучається: взавтра будуть любити вороги. З вибором, але не розбираючи.
І як безпомильно вгадують наші земляки свою долю! Дивляться на дядька з невиразно интеліґентним лицем, з привітним демократичним прізвищем, а бачать... нагая.
Дядько мовчить, наче заціпило йому, а вони голос чують:
— Це я — та голобля, що перебила хребта твоєму прадідові-куркулеві. Це ми —ті кліщі, що вирвали твоїй бабці вкраїнського язика. Це я — та палиця, що ганяла твій репаний рід на колгоспщину за трудодні, а шляхетну лінію — на Донбас, вагонетки перти!

Які-ж вони знайомі, свої! Ну, як не відгукнутися, не подати голосу!
— Ой, заждіть, людоньки, ви ще мого папірця загубили, виборчу картку, бюлетеня, що його все бюлетнем зовуть!
Беруть. І не дякуючи, не озираючись, доки-що тихцем, поковзом — дмухають ув історію...

Для краси

 Учора перекладав на дизайнерських вечорницях. Було до лиха гарнючих дівчат і молодиць. Навіть як на Вкраїну — страх як багато. У приватній розмові по перекладові ознаймував їм принагідно:

— Бачте, я живу як і ви: для краси!
І товариство, дай Боже здоровля, з тим погодилися...

НеНіцше

 Те, що вас не вбиває, робить вас дужчими... щоб потім убити. Так цікавіще.

За Ґльобальну Азию

 Ну, от привчили людей називати Середню Азию Центральною, й що, зробилася вона центральною хоч ув азияцьких землях, хоч де-инде? Де-ж пак, підставляй поли! Десь у якійсь мові слово "средній" позначає, крім иньшого, пересічне чи навіть аби-яке. Зробили по нашому, по міжнародньому: Central Asia. Але не помоглося...
Треба спробувать іще Малу Азию назвати Ґльобальною. А ну-ж як розпростає крила? Це-ж колиска нашого европейського християнства. Хай-би вийшло з колиски триденним багатирем!
І показало...

Зозуля кувала

 Багацько в нас у лісі зозуленят. Більшенькі вони такі. Майже в кожному кубельці саменьке зозуленятко й двійко маленьких сіреньких птушок: батько-матір названі.
А десь під кубельцем чи то ще скніють, чи то вже заскніли захарчовані, недогледжені свої пташата. О, скільки-ж їх!
У сьвіт ока показуєм попелястій парі ту поталу. А вони на теє:
— Зозуленятко таке справне, таке славне зозулясте, одненьке воно, а як гарно з ним перед поважним птаством попишатися! А жваве, як воно всі вишкрібки повипихало! А ті голопупи дуже вже погані! Та й до ката-ж їх, дрібних! Хоч і мізерні, а їсти дай, не прогодуєш! Всі однакові одногніздки, на що й плодить! То-ж таки гніздо, а не гадовище! Що ті писклята пищать, ніхто й не второпа, а зозуленятко-розумнятко все мовчить, несліпими очима кліпає. Дарма, колись-то закукає, скільки нам жить, скаже!
І геть-усюди кубляться такі гнізда. Вже мало не всі вони такі зібгалися.
Гнізда, вкраїнські гнізда. Лексичні гнізда, та й не тільки.
Кує зозуля невидима...

Надаремні курси

 Ось припрохують відвідати "Безкоштовні курси української мови". Не ходіть! Дешева рибка — погана юшка!
Згромаджуйте кошти й вивчайте мову самотужки. Так дізнаєтеся, що маємо слова "неплатний", "беззаплатний", навіть "безплатний"... "дармовий" і "даремний". Мені до чмиги назва "Даремні курси вкраїнської". Видно, що жак, — такий на нім знак.
Отуди-б пішов! Тільки не вчителем...

Невідхильне лихо

 Серед умовно рідномовної интеліґенції в громадських (соціяльних) мережах запанувала мода на вдаваний суржик. Засудити чи ні?
Боюся думати, що це натяк на те, що говірної, живої мови в нас більше немає: або мова авторехвератів, або оце.
А що як це хворий: божевільно, глузливо регоче, розколихавшись над аркушем із фатальною діягнозою? Що-ж, має право. Але персонал і відвідувачів лазарету просимо поводитися жалобно, як і годиться.

Своїми словами

 От у нас воно за термінологію править, туманити людей помага, а десь іще смашно лящать мови, ще й живі-живісінькі, де ті слова мало не для хатньої обіхідки, щоб вияснювати: ось те — піди, принеси, подай. А ми з тої чужини злодійську мову ладнуємо: щоб чесні та дурні не второпали.
От розтлумачте мені, що не маю я слушности, тільки без дискурсу, без жаргону того — своїми словами...

Вічні університети

 Університетський прохвесор так прагне припасти молодим до натури, що скаче в прийдість, ніби в гречку, бо та гречка йому не належить.
Натомісць єдиний спосіб — то долучати людей до себе, як папір до справи.

Неспинний потяг

 Потяг часу дуже швидкий. Як я на його встиг? Він ходить колесом довкола мене.

Виведення з вини

 Тепер історія така, що вже нікого не засудить. Робіть, що хочте. Бог вам суддя.

Кого Бог благословляє, унаслідує той землю

 Видима краса вкраїнського жіноцтва — розкішна глибиною, щедра поширеннням — доводить із певністю, що Бог, заховуючи незаперечний образ краси в тепер уже неплодющому, майже неплідному народові, карбує в нас згадку про ще невідкликане покликання наше — оспадкувати питиму землю.

Lost trevellers' pack

 Commuting at Vienna — no such luck. Some Austrian pilot didn't show up. Why? Perhaps he was depressed, and it's all for our own good — we shall see.
No duty-free tour — we have to trevel to the ticket office. It's outside. It's late.
We register for another flight. It's tomorrow. It's early.
But it's not all that bad: we are referred to NH Hotel. It's close.
We are also given a magic set with a poetic name. It's called Lost Treveller's Pack.
We come to the hotel — and there they are at the bar, happy professionals — all the lost trevellers' pack.
They changed for tomorrow night, they took off their ties, they called their bosses to say how sorry they are.
They shall drink hard. They shall sleep late. Tomorrow, instead of reporting at the office first thing in the morning shirt and tie, they will be treating their painless hangover with sight-seeing and shopping in Vienna.
We are lost. And professionally so. We are wrong lost trevellors, deeply wrong. We are flying tomorrow at 5. AM.

На письмі

 За одного кандидата в народні заступники так і пишуть: "наш юриста". Ясно, що ваш, хто-ж і сумнівався! В українців це ще й слово з підколупуванням: "У Турна був сутяга, брехун, юриста, крюк, підтяга, і ділом Турна заправляв."
А тепер нашим ділом заправлятиме. Е, ні, спасибі! Тримайте його при собі, вашого юристого!
Підводить українська мова де-кого з своїх мовлян. А їм і байдуже! Вони нею не думають. І не говорять. Тільки пишуть. Ахвішки...

По щирості

 Геть забули ми за щирість. Золото в нас "чисте" (не заплямоване), приязнь "дійсна" (сама запевняє), правда "гола" (коли нічим прикритися). І все довкола нещиро запевняє, що воно справжнє. Якби знало слово "справжнісіньке", то допевняло-б, що справжнє-справжнісіньке.
От кандидат-депутат — "справжній патрійот". Чого не щирий? Бо всякому цинізмові є межа.
Колись слово "щирий" пооскомило нашим землякам зуби, а потім українських патрійотів надовго стало не треба. І от уже "справжнє" (в лапках) вдає, що поборює несправжнє (без лапок). Важко теляті їсти вовка. Та ще й живого, щирого вовка. Аж навиворіт вивертає...
Щирий українець зробився мало не сьміховиськом: в усіх викликає посьмішку, навіть не усьмішку. Мовляв, ну, де-ж ви їх бачили, тих щирих? На титулі нації?
А я-б ізнов порадив приглянутися до щирости. Недурно-ж проспали ми навіть слово, не то що річ. Це пороблено. Тре перероблять.

Тяжкий фінал

 Коли вже пізно слухати, починає говорити. Неопрацьованим голосом мовчуна, давно через те уславленого за розумника. Коли вже ніколи йти, стоїть і галасує. І голосує...
Який тяжкий фінал, яка тяжка завіса! Крий, Боже!

За носіїв мови

Гуртів чотири, а плугатарів-перекладарів — тільки три. Клієнт упевнено каже:
— Менше з тим, ми маємо поміж себе носія мови!
Гадаєте, я похнюпився через ту конкурентоздібність? От-же-ж ні! Я замилувався поетичною постаттю носія мови. Я й сам — носій мови. Досі знав, що носій української, а тепер домислився того, що їх де-кілька ношу.
Тільки свою носиш під кожухом, як нерозлітані крила на спині чи необстріляний обріз на животі, а чужу тяжко завдаєш на візок, як правдивий кокардовий носій із бляхою стаційного числа на чесних грудях.
Пасажир-носій легкою ступою йде собі пероном, а двірцевий носій суне позавгорідно, через колії, рейки й злежні, що під рейками, на всі заставки кленучи непохватні клумаки, кайстри й шаньки, та ще й ті руки невправні, що напакували.
Ну, то що? Учітеся, брати мої, не цурайтесь, то натягаєтесь іще!
А де-хто вже й без науки чуже цупить, бо свого не вхопив ...

За безпілотника

 У сирійському небі збито безпілотника. Пілот устиг катапультуватися...
На питання, чого він, власне, безпілотник, пілот одповів, що в момент катапультації пілотка під шоломом саме була, проте супротивні потоки призвели до зламання статутів дружньої геть усім хведерації..

Не на ту адресу

 14-ого жовтня стало всім розумно, що на земну оборону покладаєм надію більшу, як на оборону небесну. Гадаю, то необачно. Кажуть, на небі в сперечника густа перевага. Дарма, наша оборона на иньшому небі!

По мобільній безпеці

— Це Вас турбує Оксана, менеджер, — по мобільній безпеці!
— Гаразд учинили, що стурбували: не відав я, що була вона коли, мобільна безпека, тепер-же тяжко журитимусь, що вже по ній...
— ???
— Що вже її немає!
— Дарма, ми як-раз хотіли запропонувати вам наші нові сервіси...
— Мобільні сервізи?
— А вже-ж, вони таки мобільні...
— Красно дякую, але, оскільки загула мобільна безпека, то брязнуть їй услід і мої мобільні сервізи!
Добре, що загуторили по наськи. А мобільна безпека — ну, як нема, то й дарма...

Оборонців день

 Хай уже нарешті як слід захиститься "захисник" і ревно стане в обороні оступник. Треба було нам борони й заступа, а нам давали борону й заступ. Намісць оборонця, оборонника, охоронця, заступника, поборника й навіть стародавнього заступці дали нам найманого чужого "захисника". Бо забракло слів, бо заціпило.
"Захисник" хай гуляє 23 лютого, і то гуляє десь подалі від нас. А ми вже, здається, заслужили на оборонця.

Третя Пречиста

 Вірю, що накриє нас Пречиста Діва своїм пишним золотим накриттям і побудемо ми хоч мало в безпешній темряві й зручній тисняві, як щасливі діти, що залізли під ковдру, немов у печеру. Мало вірних своєму народові в дусі й слові, але досить на те, щоб народ був із словом і духом.

До колін у Рубиконі

 Щоб писати навсправжки треба відкинути сумнів. Але пізно: всі вже пишуть навсправжки, всі сумнів одкинули.

За велику Вкраїну

 Ще та Вкраїна й з льоху не виходила, ще вона навіть заперта там. А вже лякаються всі кругом: хоч-би не роздушила кого важкою походою своєю. Ще як стане на порозі — то тільки порскне!
Либонь велетенна вона, та Вкраїна!

Лагідний перебіг

 Кохання минає, а нервове виснаження триває.

За словопис (ну, лексикографію)

 Читати треба тільки словники: там є все, що читається, всі слова. А копичити слова кожен і сам зможе. Що й робиться.

За вигляди на майбутнє

 Я переглядаю життя в метрі. Більше нема коли, нема як і нема чого. Усім читачам зазираю в електронні та паперові книжки — та то тільки щоб упевнитися: ніщо не відмінилося. Читали й читають по московській.
Але! Щось із чужого перекладене. Дале-Бі, перекладарі ще потрібні. Не ґуґль-транслятори, вороги наші запеклі, не усні недорікуваті брехуни, а статечні письмовики. І знаття московської ще стане в пригоді, за плечима не носити. І добре, що не носити. Бо якось тяжко...

За совіцькі кіна

 Усім те добре впомку, що були совіцькі кіна. Доросле покоління їх без кінця цитує. Навіть посеред української речи, навіть посеред перекладу. Сподіваються розуміння. Розумію.
Візьмуть з тебе душу — що там на тих тяблах понакарбовувано?
— Маю там совіцькі кіна!
— А-а-а!
Так коротко й ясно. Так ясно й коротко...

За проповідь

 ...І я все ото проповідую й проповідую — ну, чистий тобі піп! Тілько що в порожній церкві. Порожня, а голосна: а голосна... а голосна... а голосна...

За онучу збили бучу

 Може нам просто не вступати нікуди, а ступати собі просто — гордо та пишно?

Гасло теперішнє

  Не вчім Европу жити, допоможімо їй географічно!

Впевняєте завзято

 Україна завзято вступає тепер у майбутнє, невідоме навіть і тим, хто вже в ньому живе.

На весіллі

 Сьогодні слухач мого перекладу сказав мені:
— Ви змусили мене закохатися в рідну мову!
Хоч ми тепера й одружені, але я не ревную: це-ж родич, а в наречену на весіллі всі закохуються.

Зупинилося авто

 Зупинилося авто. І ми перевіряєм колеса: чи ідеально круглі наші нулі. Инакше тепер нікуди не вивезешся.

Кінна пошта

 Будучині байдуже, що з нами буде. Лиш Господь дожидає нас ув історії на останній поштовій стації.

Клацнуло й забуло

 Читача вже нічим вразити. Хіба що уразити? Але чи це не те саме? Зашпигнув-заштрикнув — а воно струснуло-тріпнуло й клацнуло там, де треба. Клацнуло й забуло.

Подарунок на іменини

 Вже всімнадцяте на Сергія кидаюся від сну рано-пораненьку й, хоч-би як рано збудився, дожидає вже мене жінчин подарунок на іменини. Подарунок усе той самий, але має чарівну питомість оновлюватися й розвиватися.
Її звуть Серафима, через неї я вже сімнадцять років не дістаю инчого подарунка на іменини, все поглинається днем народження. Намагаюся розгорнути пакунок, колись — завинятко, а тепер — звій, але те, що в ньому, так просто не дається до рук. Несподіванка, але ще довго її сподіватися. Аби дожить...  

За Полтаву

 Від Полтави пішла наша вкраїнська мова. І досі не повертається...

За психологію

 За СРСР психіятри лікували тільки дисидентів, бо лиш божевільні могли бути дисидентами. А як-що ти — не дисидент, то запевно вже нормальний.
Поза тим курували тих, кому раптом ну вже аж-аж. Таке часом траплялося з нормальними совіцькими людьми.
А вже до психологів ніхто не ходив: у театрі абсурду глядач має право вважати себе за цілком врівноваженого. І з права.
Аж тепер похопилися. Ви ще не водили свої діти до психолога? Ведіть негайно! Там дізнаєтесь, що здря ви їх усе так тяжко лупцювали. То не вони, а все ви.
Психолог Оксана має одну дитину й ту свою ланку суспільства має за мікрокосм. Чи є там чоловік, не знаю, може на орбіті сопе, як сопутник. Ледве встигає, каже, донечку долюблювати. Всіх дітей, що по двоє, по троє й по більше в хаті, Оксана лікує від недолюблености: на половину, на дві третині й більше відповідно.
Як-що дитина у батьків саменька, то треба навчити її любити саму себе так, як вона хоче, щоб злюбили її татко й мамця. А оце найскладніше: бо в великій родині найшвидше вчишся любити себе сам. Бо здається, що більше нікому.

Одна сатана

 "Муж та жона — одна стана", — й усі ми те знаємо, й правда тому. От живе та сатана, та й живе. Аж раптом узяли розлуку, й виявилося, що то жона одна — сатана, а муж — добрий собі чоловік.
Чи навпаки — хоч без рими, але теж буває. Ні, вдвох таки проти сатани легше, ніж самотою.

Вище голови

 От кажуть, вище голови не стрибнеш. Але в творчості, мистецтві ми тільки те й робимо, що вище нашої голови стрибаємо. Стрибаємо туди, де голови вже немає й ніг не чуєш уже. В цьому диво творче. Річ певна, щоб вище голови стрибонути, треба й ту голову мати, й справно натоптатися на творчих своїх ногах.

Комплекс неповновартого

Для мене "рідна" саме британська відміна мови англійської, се-б-то власне ангелянська мова. Принаймні, хочеться в те вірити. З американцями все-ж намагаюся говорити на їхній штиб. Намагаюся, проте справа стоїть либонь цупко, бо простолюдці сьміхи з мене збивають: кажуть, що нагадую їм Teddy KGB з "Rounders" у виконанні Джона Малковіча (не плутати з Іваном Малковичем). А от із канадцями (не плутати з канадійцями) мені ловко вдається й перемовитися й порозумітися, хоча виголос у них майже той самий, що й гамерицький. І що то за знак?
Легко з'ясував мені теє досьвідчений перекладар Вадим Кастеллі. Ти, каже, мовно звик жити під боком у великої країни, так трохи ніби сахаючись. От і до Америки простіше тобі горнутися з боку меншого, братернього.
Добре розсудив, що то мудрий чоловік!

Брюсель вечірній

 Сергій Штурхецький з "Рівного вечірнього" в Брюселі вечірньому поділився таємним секретом, як обирати дешевший трахтир в цілому кварталі столичних ресторацій, коли забагнеться поласувати тамтешніми м'якунами або-ж скойками (moules).
Дивись, каже, де написано "здесь говорят по-русски", відлічи раз, два, три...так...сім закладів — і сьмілко сідай їсти. На ціни можна вже не потурати. 

Ex officio

 Є такі майстерства, де людина цілий вік мусить показувати публіці щось соромне. От фахівці з мовної культури, наприклад...

За дійшлість

 Журналістика, чуєм, озивається вже на ім'я "журналізм". Змужніли. Але до зрілости ще далеченько.

За журналістику

 Хтось учиться, щоб писати, а хтось пише, щоб учитися. Оце й є вся наша наша зачіпка з журналістами. 

За ЄДИН-УКРАЇНУ

 Хто хоче правити на "Єдину країну" через "Единую страну", в "Единой стране" й лишиться. Має знати, що з "Единой страны" кінний ще ніхто не вивозився. Туди вскочиш, та відтам не вискочиш. Тре виповзати. Що де-хто й намагається зробити. На самих руках...

За історичну правду

 Історична Москва опинається проти історичної правди. Історична правда противиться історичній Москві.

Оженим ся, небого, в тебе нема нїчого, а у мене й того

 Хлопець думає, що ту дівчину на останку переинчить і до себе підладнає. Се такий попуст у Бога, щоб вони бралися. Чи, по теперішньому, хоч парувалися.

Вези овес до Парижу, а не буде з вівса рижу

 Нашій молоднечі належить наша майбутність. І наша молоднеча сьміливо заявляє свою волю. Вона так і каже: "моё будущее", "моя страна", "мой город".
Але кому належить наша молоднеча? 

A Ukrainian post — Український пост

 A Ukrainian post is actually an outpost. Nobody's following that far. There's nobody to share the burthen with. Nobody to be liked by. Few friends, all dispersed. Lots of unfriended unfriends.
It's still Facebook, even the Ukrainian Facebook. But what does it matter for a lonely Ukrainian post, that refuses to cede itself to a VK file?
Український пост так далеко-далеко... Ніде воно не відстежується. Нікуди воно не поширюється. Нікому там подобатися. Друзі — тільки тих і є, що на посту. Кругом роздружені й роздрочені. Кругом таки "Фейсбук", кажуть, що воно й український "Фейсбук". Але ніяк не довезеться зміна вкраїнському постові, що все не хоче здати чергу залозі ВК.

 

За Фейсбукерівську премію

 Тре писати за діти — щось найприсолодливіше. Скрашати те щільно котиками й поздержливо песиками. Додати копу найбезглуздіших своїх сьвітлин. Підписати найбезтямнішими чужими "афоризмами". Не забути накидати "веселих" картинок. Пересолити й переперчити найлютішою політикою. Обгорнути найпрохолоднішим мокрим рядном нелюдської краси околиці. Позавішувати краєвид найзаношенішими витворами любленого в просьвіченому народі мистецтва.
За те дістанеш її — Фейсбукерівську премію!

За однолитість

 Ми тепера всі працюємо в-одно: маємо працю з електронним верстатом навпереваги. Ми працюємо й випочиваємо їднако: мацаємо щось електронне. Хоч-би яка була наша праця, хай-би яке дозвілля — снується під пучками якесь ніщо. Нема нічого...

Ніяк сісти

 Багато кому на лету перебила кинута недбалою рукою коцюба саме ноги, а не крила. І тепер не того ширяють, що криласті, а того, що безногі. Ніяк сісти.