З гостинцями

 Усі сусіде ставляться до Вкраїни добре, ворожої постати до нас ніхто не бере. Одна країна-сусідка навіть віддала нам найдорожче. Не то найдорожче, ба й єдине: мову й культуру свою.
Сама сидить поки-що без мови й без культури, трохи заголодувала, а за нас утішається. Радуйся, Хвесьо, кіт сало несе, радуйся вельми, бо вже перед дверми!
От ми, вкраїнці, не такі: чи-ж ми дорогою мовою своєю, культурою безцінною коли з ким поділимось? Підставляй поли! Ні, поклали в схованці без ужитку; новеньке лежить, непритерте, геть і не понадкушуване!
До того ще й найліпших, найкращих своїх синів і дочок сусідонька нам у найми віддала; хай, каже, добрим людям послужать! Скрізь вони в нас: молоді, працьовиті — викапані европейці.
Ну хто сказав "брешеш!"? Так подивіться-ж кругом! Скрізь вони суть, пильно й ненастанно плекають наш добробут: продають, подають, припрощують, а найбільше — наділяють щедро таки своєї мови й культури.
Український белькіт розбирають, розумники, а відказують таки мовно й культурно, отже, по своєму: прилучайтеся, братове, до зґрабного!
Подейкують, що й наша молоднеча десь по московських сьвітах у побігеньках. От же-ж не йму я тому віри! Горді наші юнаки й дівота, до гайної роботи не звичні, а швидкої роботи ніхто не похвалить. Та й не чути там ані мови нашої, ані культури. Були-б там українці, то вже-ж не мовчали-б!
От усе в нас гаразд, усього нам щедробливі сусіде понадавали. Одно мене клопоче: хоч-би ми з усією тою даремщиною й даровизною від своєї недорідної нивки не віднадилися.