Хвилозопський камінь

Отака нейпевніша випроба: треба перше подивитися, чи хвилозоп шлюбний. Те, чого не можна пояснити власній жінці, не може бути за істину. Ото Кант і писав, що хотя: не було на кому випробувати.

Переживання шоку

Нам не жити, а переживати давай. Слово довгеньке, але таким-же майбуть має виткатися й сповнене тоненьких переживань життище. Переживання запанібрата приплутується до кожного чуття, що ще не здогадалося заховатись у шоці.

Рядком

Новин уже не буде, новини — розвага веселих сіл. А у селах у веселих і люде веселі. То там — а тут лиш події. Одним рядком.

Тілько Бог

Цієї війни не скінчать люде — нас розборонить тілько Бог. Бо це війна і мертвих, і живих, і ненарожденних. Війна земляків із неземляками. Її почали живі мерці, що, задкуючи, вилізли з старих, забутих невідомими загарбниками могил. І проти них повстали всі наші мертві, всі полеглі за втрачені наші поля, за землю й за хліб навіть. Чи вистоять? Сьвятий зна! Вже безліч разів ламав нас неправий ворог.
Усі живі — то майбутні мертві, навіть зацілілі. Живі мерці називаються безсмертні, але вони просто невмерлі. З посіченими, постріляними, протятими оборонцями — з ними Бог. Чи визнає їм людство перемогу? То дарма! Людство здатне сотнями років проклинати й ганьбити подоланих. Людство любить переможців, а поразки пояснює тільки червивістю борців. В'ярмлену землю любити зась — вона всім чужа.
Ненарожденні воюють, хоч іще не вроджені. То буде їхня поразка чи перемога. Не народжені воюють, хоч не народяться — гинуть їхні бездітні батьки.
Воює брехня, що ніколи не знала правди й уважає, що вона, своя брехня, воює з чужою брехнею. Сторонні люде ще скажуть, що здолала сильніша брехня, жорстокіша кривда, як у тій, колишній, колотнечі.
Тілько Бог нас розсудить. Тілько Бог.

Нездійснена державна мова

Суржик уже вдержавлений і тим не кумедний, а грізний, — нездержний і одержимий. У цьому розумінні ми, на жаль, таки справді поки ще a failed state.

Правнукам наука

Скількох дурниць ми ніколи не зможемо спекатися, бо вони колись стали наукою! Немає гіршого ворога доброму розумові, ніж дурень — ні, не вчений, бо в нас инакших і в заводі немає, — а навчений, що буцім-то він розумний. До речи, це саме він постановив, що добрий розум треба взивати здоровим глуздом і ніяк опроче.

У чистому морі

Мою старшу запросили взяти участь ув аматорській виставі. Спасибі добрим людям, славне то діло!
Називається п'єса аж підозріло знайомо — "У відкритім морі". Так-так, то "Na pełnym morzu" небіжчика Мрожека, та не в тому річ, ерудит-бо з мене аби-який. Підозріло знайомим видався мені винесений у назву хвацький зворот. Ви вже здогадалися — то його величність москалізм. Можна пробачити змореному перекладареві хиби, заховані десь у нетрях нісенітного тексту, а от про назву годилося-б поміркувати, бо то — лице театральної речи.

Кожен мореплавний народ має невідкличне право бачити море по своєму. Навіть як-що, не дай Боже, непогамовна московщина наново відгородить нас від усіх морів, а також Сяну й Дону, — ми однаково будем, може, "чванитись"

що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Ангелянці вважають море за високе, поляки, як бачимо, — повне, а наші моряки ще до недавна мали таке море за чисте. Але комусь іздалося, що то занадто складно, що народ нас ізнов не зрозуміє. Або просто хтось занадто вірить на те, що він своїй мові — рідний. Але й тут нас наші пращури попередили й випередили, сказавши: не вір, бо то звір, хоч не вкусить, то злякає.

У брані чужих слів

Я хохломан і вкраїнофіл. Тільки хохли з цього приводу маніячать, а вкраїнці афіліюються.

Гола мода

Сині джинси — то біла пляма на гепі нашої доби.

Апорія чи парадокс?

Давид уже вхопив з торби каменя, розмахнувся пращею, викинув його, але-ж ніяк не доскоче каменюка, не вцілить Филистія в чоло, не вб'ється в лоба. Пролетіла пів дороги, далі ще пів, і ще, й ще, — а все пів дороги лишається. Филистій стойть, а камінь летить. Ніяк рухоме не збіжиться з нерухомим, бо з різних вони сьвітів.

Ирод читає Книгу Йова

Ирод вдивляється в Книгу Йова і, крий Боже, ще себе там побачить. Головним героєм. І до скону сподіватиметься виправдання свойому зьвірству. І зьвірюватиме, конаючи...

Незалежне тягло

Курити серед ходу — то зовсім не діло. Не можна так незґрабно квапити повільну смерть. Не годиться тринькати втіху, що за неї заплачено живим життям. Таке самогубство, щоб не бути безглуздим, має бути зосердженим і всамітненим. Це-ж теж — самособоюнаповнювання.

Зграя гарних дядьків

Бути гарним дядьком для перекладаря — то фах у фахові. Ми всі мусимо продавати руки (ну, чи хто там що має), а дарувати — любов. Гарний дядько просто — то для молодиць. Там таки так — товариш не всяк. Але гарним дядьком можна бути й в небілених штанях, не там треба оксамиту: просто говорити слід не до себе. А до людей. І гідно, й злагідна.  

Як там і були

Московець на нас позира як на молодшого брата, що його премудрі батьки пляново привели для донорських потреб: старшенькому на оруддя, на поткані... А воно зачалося, вродилося й живе собі на дурну втіху! Ну хіба-ж не падлюка?! Вборзі на живорізання!
Молодший брат суперечить живій історичній справжності, так скажете? А вже-ж, що так! Але Москва не на вбогій дійсності постала, а на багатющій уяві! Ту потьомкінську натяму можна швидкома розібрати і вивезти на далекий схід сонця одним гуманітарним конвоєм. І засьвітить грішним тілом позаколишнє дике болото, а в нас — Дике Поле передмосковське.
Але хто-ж її вивезе — пірникову московоньку — бодай із Дикого Поля нашого? Найхибніша наша хиба — вторинність і гадки, й слова малоруського. Що-правда, ми й досі перше говоримо, а далі думаємо. А що ти вторинний, побічний, то по тебе як-раз прийде головний і ревоне: мій, моя, моє! — тільки дожидай.
Як будемо самі свої, то прийде ведмідь, понюхає й не кусне. Це, скаже, не їдоме — хай Польща забира! А нам тільки того й треба — хай нас за наш пліт повиливають, до нашої комори запхають! Як тут і були!

За гривняку

"Противна, як старцеві гривня". Це колись наш народ таке казав, — нотували фольклористи. Не казало-ж народові, що воно — фольклориста. Танцюристе слово, романтично-німецьке. Але народ не зрозумів-би тоді, тих часів фольклорних. А тепер і поготів. Та хіба-ж я пишу для народу?
Он народ приїздить до Київа й українська шкура на йому напруго — лупиться-залупається. Звертається якийсь горожанський добродій та ще й майже по наськи, хоч і не суржиком. Яка пиха! Чи-ж тут тобі село?
А добродій іде собі та й думку гадає: от мене-б так, де не ступлю, "зневажали", по свойому вітали, — я то вже за культурним московським барканом не ховатимусь...
От я завжди так-о: як почну сам до себе брехать, то тільки десь за селом у бур'янах і стямлюся. До чого-ж тут бідолашна наша валюта? А до того: від кого вона пішла до того й вернулася! Бо що то є — гривня? Три копійки! І не теперішніх три копійки й не теперішня... одна гривня. І старець, було, до неї — ого — обома руками!
Та й тепер, дякувати Богу, ще не гребує. Тому найдорогоцінніше, що можна придбати за гривню — немудрі молитви ще більшого за тебе неборака. Тому пісна наша гривня ще має здоровенну купувальну спроможність. Слава Богу за все!

Хмарою перейти

Чарівними часами живемо: ніщо не минає безпам'ятно, а нічим довести, — так і пропало.

Погорілець хліб іззів, а солому спалив І

 Архіваря Свідзінського спалили — як український архів. Згоріло все — й не вчитаєш. Пам'ять кинули на згарище — підтлівши, зайнялася й вона. Ми таки погорільці.

На споминку

Не забудьмо: що-дня замикаються для нашої мови якісь уста — й то не смерть замикає їх, бо смерть не може замкнути навіки. То байдужність замикає їх чужим своїм холодом.

Малі й великі

Амінь СССРу повернув був "Богові", "Господеві" великі літери. Тепер де-далі, то все більш осьвічених дописувачів знову пишуть ці слова з малої літери. Таким побитом вони запевняють людині витворно велике "Л", а чоловікові — статечно велике "Ч".

За апостасію

Апостасія — то вдавання від християнських нащадків, що Христа не було, а діди-прадіди, з їхніми дітними родинами й церквами-палацами, щось-колись поплутали. Апостасія зосерджує пильну увагу на споживаній страві культурній, щоб не журитися неминучою дорогою розплатою в Усесьвітній Культурній Ресторації.

Публічне мандрівництво

Стололазіння — це відвідування публічних заходів єдино задля їди й пиття та ще й без запрошення. То захопливий спорт, що своїм пригодництвом нагадує рівнобіжно parkour і roofing.

Приємна новина

Відтоді, як я покинув цікавитися новинами, нічого нового не сталося.

Кухарські пов'язі

Так, не можна розколоти киселю. Але можна краяти його ножем.

Як од'єднати Свіфта?

Та як-же його від'єднаєш? Ірляндія вже майже вільна від Британії, а Британія аж ніяк не вільна від Свіфта. І не то що Британія, а от просто ніхто не вільний. Ґулівер і далі мандрує сьвітом.
Сьвітові здається, що заточилася війна між ліліпутами й йеху. Ліліпути таки терплять, але дуже малу муку, таки вмирають, але дуже малою смертю. Йеху не можна ні в чім винувати, бо ті мука й смерть надто мізерні, бо ліліпутів вони просто не помічають. Їден полонний і на ліліпутському суді сказав: вас нема! Чи вже нема? Йеху занадто великі для дрібнообразів і дрібнообраз та ще й занадто грубі для тонкощів чужої смерти й муки.
А гуїнеми? Гм! Гм! Ну, раз, те все до їх аж ніяк не тичеться. А друге, вони цураються ницих почувань. І третє, йеху Ґулівер запевняє, що в його краю ті йеху гуїнемами їздять, та ще й поле орють. Бреше, звісно! Але то вже — четверте...
То як-же від'єднати Свіфта?

Письменне й дрюковане

Чужу мови вчити — тільки рідну мучити; тримався того й триматимусь. Та й знання чужої мови саме в собі — мука: біг-біг — та й поліг. Але, коли читаєш "Удольфські таїнства" Анни Радкліф, караєшся солодкою мукою впізнавання й зрозуміння, забуваючи на якусь утішну мить рідну каторгу.

Просьвічене поганство

Так зване просьвічене поганство не могло й не може своїм посьвітачем показати нам нічого, крім театру тіней, де чорні обриси, схематично зображаючи людей, ще й удають із себе богів.

Темна просьвіта

Агностики починають од того, що не знають, а далі негайно кидаються викривати й повчати того, хто зна.

Потайники вже зроблені

Злу повинно ввійти в сьвіт, навіть у західній сьвіт повинно. І зло вже пробило східній тунель, щоб не захряснути в европейських автомобільних загатах.

Роля особи в історії

Чи ми історичний народ, чи ні — ще того знати не можемо. Але кожен зокрема вже отримав оповістку, щоб ставитися на суд історії. Отже, кожен із нас — особа історична, навіть збіг і відмовник такий єсть.
Поруч маємо народ московський — безперечно, народ аж надто історичний, дієвий і дійовий. Але без жадного особистого життя в історії. І з превеликою готовністю до апокаліптичної призви.

Уважати за неможливе

Мало ми читаємо Старий Заповіт, а варто було-б читати саме тепер і саме нам, як несамохіть історичному людові: там вичерпно й доконечно вияснена головна помилка історії — богозалишення. Виправдати чи виправити цю прикру хибу богозалишенням вичерпним і доконечним немає й не буде спромоги.

Неприродній добір

Не так уже й багато я пожив, а мода вже покинула мінятися. Це криза віри в культуру: змінюється не вибір, а добір — асортимент.

За димовою заслоною

Хто вміє курити, той у нас ні коло якого діла не зайвий.

До суття справи

Геополітика під дозором оглядачів — то, до суття справи, геомантія. Блажен, хто вірує, а мудрому ще й хочеться вірити у щось високе й широке.

Картографічна криза

Для московців Україна лишається архіпелагом на мапі Малоросії. Це вичитується з Интернету. На лихо, архіпелаг ще й далі й складно, й ладно римується з "ГУЛАГ".

Овва

Овва — без знаку оклику. Виявляється, ми — місток, що ним европейська корова ходитиме на схід сонця з Мальстрьому напитися й подихати свіжою порожнечею Фатуму.

Good ID

Гарна ідея майже ніколи не виявляється слушною думкою. Зате добре править за ознаку письменних людей категорії one of us.

Роман із назвою

Не знаю, чим і скінчити отой випадковий роман із власною особою, за власну особу, про власну особу. А, про мене!

За витончені вподобання

Де-хто себе за тонкого має, бо полюбляє, щоб йому тонкощі прикладали до грубих губ, вух і рук.

От і по всьому

Чимало виселенців з України, що на Вкраїні колись сиділи, отак її зверху пригнітивши (долиною сльози, верхами глум), віщують нам необарний і неминущий амінь. Вони перегорнули ту сторінку свеї історії, а ми маємо урочисто замкнути за ними куті двері. Захрьопнемо, зачинимо, замкнемо — сиди собі на вулиці: вам сьмішки з чужої лемішки: наколоти свеї та й сьмійся з неї.

Всячина. Таке

Перекладар не може не перекладать. Учора водив дружину до ресторації (так-так, навіть на войовищі треба до гарячої родинної ватри ще приском сипнути, італійської олії долити до веселого вогню).
— Яка тут кухня? — питаю. І сам підказую:
— Fusion?
І тут таки думаю: а як по нашому?
Всячина. Таке.

O tempora! O mores!

За яких цікавих часів живемо! Як багато можна за них прочитати!

Власноруч

Звертаюся до палких коханців української мови: на віщо минулоріч, коли вже є свій готовий торік? А-а-а! Бо то віночок, сплетений власноруч.

Замороки

 У Євангелії для сьвітського прочитання найголовніше — приповісті, таємничі казки для новохрищенців. Я по-первах, сам нововірцем бувши, з дива не виходив: чому апостоли питають, нащо то Пан Учитель приповістями до людей говорять? Самі-ж апостоли просять розтлумачити причти, це-б-то й найпершої простоти не знесуть головою. 
А простолюд? І рече Ісус до них: Чи зрозуміли це все? Кажуть вони Йому: Так, Господи. Це все зрозуміли, що богослови й до-тепер тлумачать-витлумачують. Як-же воно буде?
Апостолам дано знати тайни Царства Небесного, вони вже за порогом тої хати, де люде-діти бавляться грашками-мороками, що їх по сучасніших словниках із щирої любови до довготелесих, схожих на московське слів уже крутиголовками величають.
А ми, я? Таж і досі в хаті. І зміст життя нашого, красний raison d'être — у тих замороках. І так загралися ми, так упевнились, що не траба нам і таїни Царства Небесного: боїмося занудитись.

Близько, як лікоть

Свого ліктя не вкусиш, хоч і близько. А от братерній лікоть такий близький, що хочеться вкусити, ніби свій. Надкусити, наджвакати, а потім і ззісти все, що до того ліктя приправлене, — не сухе, й не гостре.

Вкраїна й Край

У нас хоч батьківщина, хоч вітчизна, хоч отчина, — а все ненька, ненька-Вкраїна. Не просто жінка — стара, змучена синами мати. А для сусідів — укучлива старчиха: попідтинню сіромаха і днює, й ночує.
Земля! Приходить приплентач із ґвером і каже: моя! І буде його, в неї ляже. От тільки зараз-же, тут-же чи по ста роках добробуту, прагонуками обцілований, то вже від Краю залежить, від Люду.
А нам чого треба? України — та й край!

Обминаючи Шевченка

"На  ґвалт  Пулавського  і  Паца
Встає  шляхетськая  земля,
І  —  разом  сто  конфедерацій."

Де наші Пулавський і Пац? Ґвалт уже є... Він мав-би голосно котитися перед шумкими "п" бурліїв:  "Баламуте, вийди з хати, хочу тебе розкохати…" Єсть і земля, і все шляхетне повстало. Сто конфедерацій — то наще самовільне суспільство. А от Пулавського й Паца нема... "П" і "П"...

Vita brevis, ars longa

Життя таке коротке, що ніяк не випадає вбгати його в таке довге й широке мистецтво. Як той мовляв: дива багато – не вспіваю в голову вбгати. Саме тому майже всі вщерть сповняються порожнечею й вічно тягнуть її через соломинку.

Шкода Заходу

Ет, шкода мені Заходу! Але бідкувати за Заходом — заходу шкода. Вічне бідкування — то шкода Заходові.

Бистропливна мрія

Потопаючи в бистроплинному, намагаєшся пустити перед очима всеньке життя своє, й це діє як остаточний ковток бистрої води. Ні, переглядати скороминущий повстяний сон власних житків, переказувати його собі, плутаючись язиком, — шкода заходу. Треба встигнути хапонути хоч трохи вічности.

Орхестрова яма

Бог — компоніст. Він чує свою симфонію, навіть як-що вона не виконується. А ми й не виконуємо, й не чуємо — в порожній залі без орхестри.

Книга суддів

Був суддя Мусій, але не давав ради всім позовам і настановив іще суддів, а ті й собі. Так сталося, що ми всі судимо: кожен дістав таємне доручення за ті віки. Справ на всіх стає, а судищ — ні. От і судять употай усі всіх, і на Страшному суді думають нарешті виголосити присуд. Поки-що все те заводиться до книжечок, з книжечок — до книжок, а з книжок — до Книги.

Сьогосьвітнє

Складається вражіння, що в цьому сьвіті вільно зраджувати тільки Христа й Україну. Вся решта зрад карана, бо є за віщо.

Фотометричний парадокс

Україна — як нетерпучий Ґулівер: ще не вибралася з країни ліліпутів, а вже забирається до країни великолюдів. 

31-е січня

Коли місяць закінчується 30-им числом, то настає якась кругла полегкість повітряної кульки. Коли-ж 31-им, усе кортить іще кудись устигнути. Тим паче, що перший місяць року — як післядень дня народження: не вже знов усе дарма? 

Болотяні незабудьки

Де-котрі історики покинули нотувати й поїхали воювати. "Війна завжди точилася", — виснували вони. Отже, звитяжцем вийде той, хто має довшу пам'ять, у кого не склепаються ні недріманні павині вічка, ні пильні риб'ячі очка.
Бо схиливши чоло, подолані борці переможцям своїм будували дворці...

Друга рука

Вживані речі годиться отримувати в подарунок, щоб вони наплигували на тебе з знайомих рук. А то як носиш, то наче хто притримує тебе в ході за плечі однією рукою. А часом і пригинає... with a second hand. І саме не the other, а a second — ніби, крім пропалого без вісти хазяїна свити, приплутується ще якась хороба. 

Нормальні герої

Ми — герої й геройським звичаєм геройствуємо. Але трохи й побоюємось. Це тому, що геройство в нас узвичаїлося й увійшло в безпешні береги, де тече вода з нормальною пересічною температурою.