За гривняку

"Противна, як старцеві гривня". Це колись наш народ таке казав, — нотували фольклористи. Не казало-ж народові, що воно — фольклориста. Танцюристе слово, романтично-німецьке. Але народ не зрозумів-би тоді, тих часів фольклорних. А тепер і поготів. Та хіба-ж я пишу для народу?
Он народ приїздить до Київа й українська шкура на йому напруго — лупиться-залупається. Звертається якийсь горожанський добродій та ще й майже по наськи, хоч і не суржиком. Яка пиха! Чи-ж тут тобі село?
А добродій іде собі та й думку гадає: от мене-б так, де не ступлю, "зневажали", по свойому вітали, — я то вже за культурним московським барканом не ховатимусь...
От я завжди так-о: як почну сам до себе брехать, то тільки десь за селом у бур'янах і стямлюся. До чого-ж тут бідолашна наша валюта? А до того: від кого вона пішла до того й вернулася! Бо що то є — гривня? Три копійки! І не теперішніх три копійки й не теперішня... одна гривня. І старець, було, до неї — ого — обома руками!
Та й тепер, дякувати Богу, ще не гребує. Тому найдорогоцінніше, що можна придбати за гривню — немудрі молитви ще більшого за тебе неборака. Тому пісна наша гривня ще має здоровенну купувальну спроможність. Слава Богу за все!