32-е грудня вільного стилю

Скільки себе пам'ятаю, з дітей вийшлого, завсігди мені якось ніяково було з приводу врядженого від Петра Першого новоліття, цього найукоханішого несьвятого сьвята, совіцького передріздвяного великодня, як його ще величають. Чого наїститися, де й з ким напитися — нема прикрішої турботи й марнішого наміру. Хоч-би як воно склалося — як це все пережити?
Найдоречніша річ — відвідати, як-що трапиться нагода, цілонічне неспання... у церкві. Там і почати, там і скінчити. Запричаститися 1-го січня за новим стилем — як пух, як дух, як миле щастя!
За римою долі я почав це, як і намірялись по-первах герої знаної всім з голови "Іронії долі", — в Суздалі, в манастирі. Відтоді бані на лазню ніколи не проміняю!
Цей день, вважаю, сьвято й для тих, хто стрічає його з налитою шампаною чарою, з михайликом і ведмедиком, бо це день сьвятого Онихвата, того, що йому моляться п'яниці й за п'яниць. Повість його — варта знаття й дуже сьогочасна.
Отже, шануймося, хто як може, бо всі ми чогось таки варті й не цілком самі в цьому сьвіті.

За рясне й красне

Загибіль красного письменства ніколи не засмутить письменництва незугарного. Загин усякого письменства ніколи не знищить писальників — натомісць їх побільшає. І поки висить ця Павуть, дзижчатимуть у ній і письмовці, сперечаючись через те, що одне одному понаписували, пояснюючи, виправдовуючись, вилучаючи й долучаючи.
У красному-ж письменстві вмирають, не відбріхуючись, а часом — не оголошуючись і друком.

Traduttore — traditore

Добрячий товмач і справді, як недочує, то й збреше. І красно збреше! 

Окремий погляд

Надуживане слово "представник" відлякує мене своєю в нашій мові недопеченістю. З цим "пред-" важко икається. Треба з ним набік оступитися, дати дорогу повноважним відпоручникам, речникам громадської думки, виборним-заступникам. Бо щось тії "представники" нічого не в'являють і не виставляють.

Волові роги не тяжкі

Ох, нема вже кому носити за Сірком його карабелю! Захалявного ножа — ще якось дотягнемо, бо знаємо, як йому раду дати: своя семеряжка не важка.

Дзвін тріснув і почав дзижчати

Десь-колись у своїй розмові ("интерв'ю") вже я говорив був, і то на жаль, що в так званому публічному просторові Вкраїна маліє, а маліючи, дитиніє. Бовкнув і я, не подумавши, як тая Касандра.
Бо-ж тут таки рідне слово здиміло з усіх чільних місць, знайдеться йому куточок хіба що на місці Череповому. Програмові провідники по студіях зустрічають охлялий суржик чи каліку-державну незламною реґійональною лавою. Ті поодинокі "носії", що ще де-не-де вистають, схожі на Франкенштайнові опудала, навиворіт із цуравого дрантя шиті, сперті на пострупішалий пліт якогось ще недоваленого державного закону. Бо такі їхні вимова й мова: з випитою душею, з деренчливою від змашинованих пальців струною.

Кожен, хто ще може підважити рідного слова, завдати собі на плечі схудлого міха з нашим скарбом, нехай здає собі справу з того, що на людях доведеться поставати геть узброєним, у коштовних тилягах — що-разу, як в-останнє. Як-що вже нам судилося впасти — то хай хоч загуде, як-що канути — той хай хоч завирує.

Грубі гроші

Тепера тридцять срібняків уже ніхто в церкві не покине. Ой, занесуть-же їх до скарбоні, й житимуть на них, розкошуватимуть! Щоб господарство не марнувалося, бо є ще час.

Стала історія

Дії скінчено, дієписа згорнено. Лишилося тільки дрібним нестравним маком досипати вчених коментарів.

Правдиві сьвітлотіні

Диво в тім, що коли мистець, гріхом зачарований, у гріх залюблений, у гріхові чесноту, дар і красу бачивши, піднесений творчою наснагою, в шалі надхнення наставляє на гріх верцадло свого хисту, то гріх відбивається на штучній поверхні в істій своїй  подобі.

Ти — романтика

 У Шевченка все читаємо: "єдина дитина", "в удови один син". Це так романтично для хлопчини з дуже дітної сім'ї!
Єдина дитина — то не надто й прихована романтична відміна бездітства.

За вкраїнське відродження

Щось ми, українці, все ніяк не родимо: не народжуємо, не народжуємося — ніби й не живемо. Тільки що відроджуємося.

За малий час

Час — як вода в дощ: плине, збігає, тебе минає, ніде його взяти, нічим ухопити. Сидиш у своїй ятці, у своїй повітці, ніби-то торгуєш — собою чи ще якоюсь бідою. А часу нема, десь утік.
А потім, після дощу, штрикнеш патиком у пузиря на стелі повітки, й просто перед носом — час, злива часу.
І що з їм тепер робити?

Шлюб не до пари

Щось нам та лагідна двомовність, та дружня двозвичайність ніяк не витанцьовується. Одне хоче Йвана та Юрія Липи, друге бажає Хведора Пішенина, одне вподобало Сьвітлу вулицю, друге верне на Темну; один гурт прощає Совіцьку Армію, другий — з протилежного кутка стрічає. І виходить нам така злука, як те брання з приказки: оженився дурнуватий та й взяв біснувату, та не знали, що робити, — підпалили хату.
Того-ж навіть і сама московська телевізія, голова в голову фалшива, роблена-перероблена, дивом великим і щирим дивується: нащо Вкраїні Вкраїна? І чого її досі там не з'їдять, а так: пожують і виплюнуть, пожують і виблюють...

Утік

Буває так, що чоловік молиться, але сам почуває себе не зверненим до Бога, а вмотаним у душевний сповиток, вбитим у духовну колибку. Він так як уже й не молиться, а борюкається, з марним намаганням виломитися з камінної шкаралупи своєї, зо свого самітнього замкнення в одним лицем Божому сьвіті.
Що-ж! Однак молитися треба: передуріти у власній хаті, щоб і на люде вийти.

Серця — рожеве й пурпурове

Навіть коли людство виведеться з любови такою мірою, що мати грудей не дасть сплаканому немовляті, ота "любов", що бавиться рожевими сердечками, чомусь із приводу цнотливця Валентина, лиш набрякне й розчервоніється губами, як упирище.

У пітьмі

Просьвіта засліпила себе власним каганцем, розганяючи темряву під носом. І перечепившись через істину, впала на народ.

Ще не кінець

Якби-ж то справді нині була кончина сьвітові, люде намагалися-б робити те саме, що вони вчора коїли. Але Господь-би їм не дав.

Ex ore parvulorum veritas

 Ми ще гуляли в квача, наші діти вже, чую, бавляться в "catch'а". Отак, оминаючи московські салочки, таки вперто сунемо на Захід.

Так ісклалось

 Коли ми рядилися говорити для чужих зрозуміло, отоді й почали "заряджатися", а так — наснажувалися.

Поправна правна сьвідомість

В українців "потерпілі" — від стихії, а від людей — "укривджені".

Віра в одежі слова

Перекладник Юрко Бесараб завсігди називає дурнів "дураками". Вірить, що вкраїнці дурнями не бувають.

А ви, вкраїнці, — вірите, буваєте?

Леґенди розкажуть, якими були ми

2010-ий рік. На честь "комсомолу Дніпропетровщини" ще ставлять чесня коло церкви в столиці краю. Десь там, на тому катеринославському майдані, й революція гула...

Оптичний сальон

"Оптичний сальон" задемонстрував своїх клієнтів у яскравій ахвішці: багаті, молоді, вродливі, розпусні... Й вони ще й недобачають!

О, панно Інно!

Інна — чоловіче ім'я. Це знає всяк бурсак. Але сказано: панна. "Сестру я Вашу так любив..." — але сестри ніхто не пам'ята. І сивочолий Павло Тичина, вже й після похорону друга, все стративши, навіть літеру "ґ" в правописові, що сам і підписав, мав пригадувати, хто була ота панна Інна, й одповідати за її дівочу долю...

От і я — сам. Вікно. Сніги...

Здогад наздогад

Інновації — то новацтва. Просто вони не хочуть, щоб ми їх зрозуміли.

Давня назва

Проспект Карла Маркса, що в Катеринославі, вічно буде Карло-Марксів. Але хай-би він був хоч "прошпект"!

Хто кого ззів

Олександер Поль воскресив і оживив Катеринослав. А Дніпропетровське його (Катеринослав) убило.
Тепер од самого Дніпропетровського лишився (лишилося?) тільки Дніпро. Січеслав не вдався. Давно ми вийшли з Російської імперії. Але до Вкраїни ще не дійшли.

За срібло-злото

І мовчати розумно ми не вміємо, а вже говорити... 

Безхатня кляса

"Будинок профспілок" — скільки тут правди! Бо профспілки не мають дому. Є лиш будинок, є тільки приміщення, та й то не профспілкове, а так — профспілок.

Плач і скреготаннє зубів

"Щадящая имплантация без костной пластики" — хіба-ж то не щирісінька правда нашого життя! І таких зубів повставляють, що хоч сам себе їж! А що? І ззімо!

За куріння-палення

Куріння — діло самовладне й загарбницьке. Курій що пів години зазіхає в ближнього на те, що тому сам Бог дав, — дух його.
Але цей душман мусить служити ще від себе владарнішому, бо тютюн кличе його сповнюватися тютюновим духом частіше, ніж може він сповнюватися духом молитовним.
Тому саме як раба впосліджує курця теперішня цивілізація.

Очима немовлячими

Цицькові діти вчать нас двох речей: краси й правди. Краса наша нездійснена зблисне у їхній милій подобі, а правда в тім, що треба завсігди пильнувати своїх речей.

У побіленім гробі

Чи-ж справді можна отак, тягнучи на спині свого хреста, втупивши в землю очі, забрести до побіленого гробу, повного мертвих кісток і всякої нечисти, навіть мідяним лобом у гловень не вдаривши? Чи це тому, що не знайшовся на снагу, щоб покласти ношанку свою на рамені, високо знести голову, просто в вічі дорозі своїй дивлячись?

Чи може того хреста давно вже десь покинув, не озирнувшись, колотівкою груди прикривши, посвистуючи, й отак примандрував до гроба?
Яким-же побитом?

Щоб добро було

Усе, що наша мова втратила, від 30-х рр. ХХ ст. починаючи, а вона відтоді майже безперестання все втрачала та й втрачала, потрібного не надолужуючи, мало й випадково здобуваючи, — усе теє вона віддавала, усім тим вона поступалася майже одиноко мові московській, на власній лаві посуваючись, під себе поли підгортаючи, стихаючи, животіючи. Тому, як хто хоче добра своїй мові, то й сумніву нема в тому, де й чим трудитися треба, що відкидати й із чим боротися.

Публічний сон

Приречене на тишу, куняє в зимовій сплячці катеринославське кахве "Овація". Навіть грімке ім'я прошпекту — Карла-ж Маркса! — не може збудити його до життя.

Хто вам сказав?

Леся Українка, питалася, завзяттям своїм пишаючись: хто вам сказав, що я слабка?
Так ото: хто вам сказав, що я такий сильне-дужий, що так топчете немилосердно?

Метафізична дітність

Стоять люде на розі з дітьми: стоять двоє, стоять з двома так, ніби їх тузінь, тих дітей, — дуже вже розгублено...

Січеславова слава

Січеславові не бракує слави: були тут Яворницький, Махно, Підмогильний, Лазар Глоба, кінець-кінцем. Не заходив сюди лиш один, хоч і вельми бажаний, гість — апостол Петро. Як раз завтра — Андрія, а ми-ж віримо, й вірою своєю стверджуємо, що ходив він кручами Дніпровими. Отож, як-що Січеслав не хоче славити ані Січи, ані Катерини, то нехай зоветься Дніпроандріїв.

Від sancta simplicitas

Яна Гуса спалили недобрії люде, вчинили недобре. А що, як, до того, він і справді в вірі схибив, істинну церкву реформуючи?
Сумна байка. Але всяка людина помирає в незаперечній, і тому поки недовідомій правді.

За панславізм

У Січеславі в крамничці порається хлопчина з іменною табличкою на грудях "Ян Масляк". Дуже привітний! І наймення — щире сьвято слов'янського єднання!

Кайдашева родина

В Україні таки справді лайки справіку були лайками, сварки — сварками, бійки — бійками. Але чого це "Пепсі-коля" з того так тішиться?

Ще й державна!

Вірю, що кожне мовлене вкраїнською слово Господь слухає. І чує.

Плянетарна таїна

Ми, вкраїнці, гаразд тямимо, що "Плянета суші" — то не плянета суходолу. А от чи мокро там, чи грузько, чи гаряче — про це ми таки не довідалися. 

Лагідний дириґент

У Січеславі трапилась ахвішка симфонічної оркестри: "Дириґент — Дружелюб Єнакієв (Швайцарія)". Як славно, що нагодивсь! Тепер як-раз нам такого друголюба треба! Буде злагода між чужими — просто як у рідній його Швайцарії! Міжнародній культурник може стати за рушія замирення в нашій ненці Вкраїні.

За табльоїди

Гортаю оті лискучі журнали — не часописи вони: листів часові не пишуть. Та й простору не знають: мешкають у Київі, проте, щоб цього досвідчитись, конче треба відшукати маковами літерами зазначену адресу редакції. У змісті-ж — ні, не Москва, але московська тиха провінція, що багне всесьвітянства, та ніколи його не доможеться.
Де-не-де шелесне вкраїнське прізвище автури — то й що? Розкотився горох... Либонь, "із казакофф"...

За руїнництво

Розумні голови люблять усе ціле й робітне розікласти. Розбираємо міти, кажуть, а розібравши — в купелі заливають. Але нищити міти — невіддячлива праця, ледача робота. Треба, як-що знаєш лад, творити й підбивати життям свої. В дусі істини, певна річ. Потрібно говорити приповістями, "затверділо бо серце народу сього".

На вихід

Господи, ради не дам, не знаю чого прохати в Тебе! Всячини треба, багнути нічого! Де не мацну — лиш зубами клацну! То нехай-же буде воля Твоя! Буду плакать і сьміятися словами Давида-сьпівця, як власних нема.
Розрадь мене, Псаломниче! Прийми мене, царю! В тебе, мудрі люде кажуть, цілий наш сьвіт потаємний вимовними псальмами-словами списаний-проголошений. В тебе всі лябіринти не в безвихідь, а в двері спасіння напрямляють. Там і те, чого не губив, віднайду, там розрадоньку спіткаю!

Вічно ненаше місто

Ясно, що Париж вартий мші, а от чи варт Київ України? Це-б-то, чи стане шкурка за виправу, як-що віддати Вкраїну за вічне місце в цім вічнім буцім-то місті?

Проти Сковороди

Сковорода сидів на хуторі, звертаючи до Космосу свої писання, а я пробуваю зо своїм дописником десь у безлюдному космосі, намагаючись писати до хутора.

Гріх ізневіри

Журюся болещами, не тішуся радощами, в радінні прийдешню скорботу прочуваючи.

Коротка пам'ять діточа

Щебечуть дітлахи, й, дослухаючись до їхніх іще не згрубілих голосів, гадаю собі думку: чи справді в пуп'яночку їхньому, як ото вони на підлозі каки нароблять, батько-матір казали 'oops', а як вони заб'ються, на тому послизнувшись, — 'ouch', а як маля саме зсяде на горщика — 'wow'?

За певну дорогу

Нам треба не християн-демократів, не християн-лібералів — нам аж ґвалт треба просто християн. От тепер у Пилипівку попопостували-б гарненько, то, може, коло їдла не впадаючи, на питво не налягаючи, в ліжко не стрибаючи, до Різдва й придумали-б, як тій Україні раду дати.

Безока ніч

Чи не дурієте ви від дурнів, охочих вас одурити? Замісць думкою багатіти, бомки бити, йдуть вони межи люди, затруюючи всю громаду своїми нетрудящими почуваннями, туманячи нісенітною лудою, затягаючи очі полудою. Темна нічка, невидная... Доведеться роботящим навпомацки ті дурні вигодовувати!

Як вилюдніти, не злюднівши

Україна могла-б тепер бути найбільшою нацією в Европі, українці — найчисельнішим европейським етносом. З цієї дороги нас ісколупнуло ХХ-е століття. Европейські західняки, народжені в перші роки того століття, а за ними й наступне покоління, ще християнили, ще мали дітви скільки Біг дав. А наші діди й батьки вже тоді ледве вигодовували одного-двох. Та ще-ж і Коса косила отих вигодуваних-недогодованих, отих зацілілих!
І от сидимо ми, в життю вправнені й заступлені, малесеньким народцем, в родовому глузді безнадійним, чекаємо на лиху годину, гріємо місце про нових осельників. Треба кожному хоча-б четвірко народити та тут і вкоренити, в рідний ґрунт устромити. Бо, в дорогу діти готуючи, можеш пхати й не пхати їм у прохацьку торбу горточок старого полотна, вишиваного рушника — дарма-праця! Не поможе й наше чорне з нашим червоним!
Обрії ближаться, а вигляди тьмянішають.

Наївшися чаровини

Українська катедра назвалася кафедрою — й разом стратила пам'ять. Попоходіть по наших кафедрах, послухайте, що з наших кафедр лунає! Та хоч і студенство розпитайте!
Це нам так однісіньким словом пороблено.

Без помочи

Прикро, коли, прийшовши по допомогу, хвостиком ходять за допомогою, але не можуть її дістати. Нелюбо й боляче серцю, коли спраглі приходять по воду, але їхні надії за водою йдуть — назад не вертаються. А як голодні прийшли по їжу, та за їжею тільки ходять, а вкусити не можуть?
Ой, дитинчата-нерозуменята!

Довести до зробу

Треба нам нашу історію з переказу обернути в дієпис.

Квіти під чавами

Теперішня родина з великим дітваччям, попри де-які сподіванки, не дістає колишнього ладу, зате дано їй гніту. Під те давило ні сваволя, ні примха не підсунуться. Хай там і не вгніздишся, та хоч переховаєшся.

Отруту вмішано у трунок

Реклямова кампанія "Пепсі-колі", крім того, що нагадує нам за солодкавий присмак того рудого трунку, несе й де-які сумні вісті: виявляється, луки завжди були луками — а тепер поробилися гудроновими стоянками, лайки завсіди були лайками, а тепер воно — husky. Хто такий Шерінґ, ми не знаємо, але, як-що він п'є саму "Пепсі-колю", не розчиняючи в ній горілки, то порядним Шерінґом він і лишиться.
А може лайки завсігди були лайками, а тепер перевернулися на "аб'юзи"? То вже як пан скаже. Одно відаємо: лайка — не бійка. І це трохи підсолоджує дієписну гіркоту споживачеву.

Скинувши з себе давнього чоловіка з ділами його

Скинули ми, як було нам звелено, із себе колишнього, ветхого чоловіка, вбралися новим; попоходили так наші пращури, діди-прадіди; вбиралися в ту одіж про сьвято, а не про будень, берегли в батьківській різьбленій скрині, спрятно носили.

А діти подумали: воно-ж старе-колишнє, негарне-незугарне, хоч і міцне й барвисте! Попоношене, хоч і ціле, вже не панить. Скиньмо й цього чоловіка, вже притертого! Накриймося чимось инакшим!
І накрилися таким рядном, такою рогожею, що й давній той чоловік, що зотлівав був у звабливих пожадливостях, і той погребував-би.