Життя як короткий спогад про смерть

Прочитав коротенький спогад Юрка Тютюнника про життя, писаний не що давно перед стратою в Москві. Трохи історії роду: як умирали батьки й сиротили діти; як мерли діти й сиротили молодих батьків. Як мав померти малим і він, як мати давала йому сконати вдень і берегла, кволого, вночі, коло свеї пазухи. Животіння й умирання - це, власне, смертєпис, а не життєпис.
Дуже багато було в українського селянина Богом даного долання смерти, що становило зміст його тяженьких житків. Але селянський син Юрко Тютюнник не помер малим, не загинув салдатом на чужині, на надірвався на своїй ниві. Він помер, як сказано, у Москві. Його вкусив олив'яний московський шершень. І треба якось ізробити так, щоб ніколи від Москви не було нам ні суду, ні кари, ні милування. То Боже й наше, а не Москви. 

Сто років

Знову ми всіма кінцевинами, що їх у порядному товаристві не назвуть руками чи ногами, голосуєм за народнєє щастя. Знову ми без рук і без ніг, зловтішаємось, як мудрії змії, що держава не така: не народня, не щаслива. Сто років народньої республіки.

Схожі шляхи

Багато в чому духовні шляхи відрязняються одне від одного як ріжне від різного. Але головна схожість у тім, що всі вони ведуть невідомо куди.

Сподіване спасіння

Для християнина сприйняття вічности можливе тільки через сподіване спасіння.

Для скінченности

Невідомо, чи татуювання робить щось для вічности. Але воно назавсіди робить щось для скінченности.

Не стає

Скоро-но трояндочка розів'ється, її чимось таким обробляють дружнім, наче воском. І в квіту застигає образ першого здивування розмаєм. І краси стає більше. А віри - менше, мало, не стає.

Стежка неполита

Хвалити Бога, що вже не треба бути сьвятим, щоб нести рідну мову. Що вже ніхто не дасть по відрі, а найперше по голові, ніхто не підчепить, ніхто не поллє стежки водою. Можна просто буденно, по сьвітовому, по людськи - говорити, говорити, говорити. Але добре, але гаразд. І чи знов не дочасно?

Спеціяльна служба

Тяжкими пудами все відстежується, підслуховується. А хто буде те все пильно переглядати, уважно переслуховувати? Тільки Бог. Бо то - спеціяльна служба.

Високе тло

Хоч-би які малі ми були, про кожного мається на думці високе тло.

Невипадкова воля

У житті невипадкових людей, у їхніх зустрічах так мало випадкового, що мимоволі починаєш думати: а чи є воля в тих, хто неспроможний живитися єдино повсякденщиною? Є, таки є, але дуже вже невипадкова. 

Із народніх приказок

Бреше, - кажуть, - як шовком шиє. Ну звісно, брехати - не ціпом махати. Але на брехню таки найлучче мовчки махати ціпом. Надто-ж, як підвезуть москаля.

Високий ніс

Смиренний покірливо підставляє плечі й спину. І всі накладають. І на накладене знов громадять. Тому смиренний здебільша плазує або й геть лежить. Он гляньте під ноги: бачите, ні? Справді, мало їх, смиренних. Та й вам під ноги глянуть ніколи: очі сьвітять, куди ніс, а він, високий, налучає просто в небо.

Більше нічого

Українці, власне, одностайно, хоч кожне про своє думаючи, кажуть: "Нехай буде воля Твоя!" Сьвіт собі гадає, що то йому так шанобливо. А то Богові. Бо більше нікому. І більше нічого сказать.

Страх і любов

Боятися Бога треба, як бояться великого, найбільшого, а любити - як люблять мале, найменше: уважно й ніжно.

Печінковий орел

Як-що культурне европейське людство - Прометей, то Вкраїна - то печінка культурного европейського людства. Оті руки щось крали, коло чогось грілися, а роздзьобано бідну печінку.
А хто-ж той надлюдський, понадкультурний орел? Він має дві голові: поки одна дере й напихається сьвіжиною, друга приндиться й гороїжиться суто по орлячому.

Крадіжний клопіт

"Накралися, а що взяли на той сьвіт з собою!", - питається молодий Шевченко. Рано замислився! От я накрався-нахапався вкраїнської мови, а брати її з собою на той сьвіт не хочу - хай-би ще тут побула. Але чи хто її почує тоді, чи хоч побачить такою, як треба? Де, як? Ось у чому мій крадіжний клопіт...

Снігове заміття

Як-що розігнати віником білий шум, то можна побачити, яка чорна під ним информаційна течія. Але на віщо? Можна посидіти коло віника, згорнувши руки, і спостерегти замерзлу річку, вкриту чистим сніговим заміттям.

Простими рядками

Треба записувати вірші простими рядками, тоді люде не лякатимуться й потрохи читатимуть.

Поетичний чин

Чай п'є час. Життє скорочує все. І стебло невинної квітки, що, делікатно відставивши під водою ніжку, нишком досмоктує свій коктейль, хоч давно вже вибило годину зрізати й приходив на неї останній час..

Без потопу

 Бог — то окіян, що своєю глибінню заперечує дно, а отже й потопання. І ти ходиш за Христом там, де все живе й речове пливає чи тоне.

Дурманючий кущ

Колись ангеляни думали, що чай - то наркотик. А чай на те лиш скрушно хвилювався, пускаючи сердиті баранці. "Ну, ким треба бути, - міркував собі він, - щоб мене пити?! Та не просто пити, а спершу обдерти, висушити чорно, обпекти окропом! На це здатні лиш колонізатори, що не знають, чим себе задурманити, й нищать невинні тубільні кущі!"
Оце я таке пишу, насьорбавшись чаю на ніч. Таки воно дурман та ще й облудний. 

"Знищення"

Вивчення мови - то, умовно кажучи, "знищення" незнайомих слів. Тоді лишаються тільки знайомі слова, вже вивчені. А "знищення" в лапках, бо незнайомі слова мають своїх знайомих. Так мова, хоч і вивчена, а лишається в повному складі.

Живий ураз

Ніхто ще не зміг образити людини, що сама образилася.

Просто в спину

Лаяти дурнів і паскудників треба гучноголосо, але анонімно й просто в спину. Ніхто на себе не подумає, але всі схвально озирнуться на тебе.

Початок кінця

Осінь - це нагад про те, що кінець може бути красний. Принаймні спочатку.

Ой, не кажи!

Не кажи дурневі, що ти кмітливий. А брехунові - що ти правдивий. А безбожникові - що богобоязливий. Не кажи - осьміхайсь соромливо. І тричі скажуть, що ти терпливий.

Полохливі фахівці

Фахівці поховалися від аматорів, тільки вуха стирчать із бур'янів і сохнуть-в'януть, як билини в спеку. "Нехай собі, - гадають, - ми вже свого наробили, а ці хоч загублять, хоч зламають, то ми вже скажемо людям: «А добре-ж воно було!»".

Бобкове листя

Вже читачі ставляють мені круглі нулі. А я їх то вішаю на шию, то чіпляю на голову, як лаврові вінки. Нулі, не читачів. Бо тих довелося-б вішати за шию, як шибеників, і ставити на голову, наче жбани. Щоб далі бачили. А я добрячий.

Поети на землі

Пишучи вірші, мале старіє, а старе - маліє. Внаслідок того, як сказав їден немалий поет, що не встиг постаріти, "дрібніють люде на землі."

Читка ідея

З часом тіла притрухлявіють, і буйні атраментові написи на них примерхнуть. Але була тілесна ідея лишиться читкою, хіба змінивши теперішнє на минуле: "Я колись було таким принадним, що переступ наколювання робив мене лиш пожаданішим." 

Опізнення

Моє покоління вже, бач, одійшло від влади - як безсиле, як незугарне. А я так і не встиг потішитися.

Культурна проза

Верлібрувати,
еквілібрувати,
калібрувати
для культурної кляси - ніщо.
То її проза,
а не поезія.

Бабине сонце

Знову вилізло
бабине сонце -
сліпий привід онукам
взути темнії окуляри
і однак нічого не бачити.
А баба бувало
лиш мружилась.

Кінець твору

Скляна незгорненна книжка
лежить на столі
догори лицем.
Вперлися в стелю
застиглі баньки.
Наче люстро сліпе,
що колись-то знало, де сонце.
Крапка читацької уваги
впала, аж дзенькнула,
на прозірну кригу ставка,
кригу книги.
Чи то піт
з високого чола?
Чи сльоза
з вражливого ока?
Ні, здалося!
То просто порох
пойнявся страхом,
а не вогнем
од надто довгого
дожидання
дотику пучки.

Міська віра

Треба вірити в міста. Бо ще виженуть.

Людське

Людське життя як соціяльно, як і біологічно нагадує годинника: здається, що кружиш на місці, а роки минають тебе. Але колись годинник стане. А потім і геть ізламається, розсиплеться. Бо годинник - то теж людське, як соціяльно, як і механічно.

У таборі психологів

От людина пильнісінько читає "Психолога в концтаборі" - ким вона себе уявляє: психологом? А для когось вона - концтабір.

Шановні колеґи

Нашим багатьом письменникам, а надто сценаристам, треба щиро визнати перед людьми, що ніякі вони письменники, а звичайні перекладники, як і я. Лиш я перекладаю з ангелянської, а вони - з московської.

Віра в диво

Велика віра нашого міського люду в те, що, не говорячи вкраїнською, можна нишком знати її. Дуже чудно! Я от киргизькою зовсім не говорю, і навіть у найпотаємніших куточках душі таки не знаю її.
Але віра дожидає дива, щоб утвердитися. Коли диво буде, і я повірю. 

Безсоромний холод

Постривайте лишень, міські лісопаркові відпочивальники: скоро-скоро вже можна буде голим купатися в ставках, бо дивитися буде не сором, а холод.

П'яна майстерність

Тепер модньо писати так, ніби ти вмієш як треба, та не хочеш. Розділові знаки тиняються, як п'яні, межи літерами - але мало, більшість уже десь спить. Говірна така интонація, не снобська, немов жива.
Це мені нагадує водогінника, що без чарки був-би водогоновим майстром і зробив-би все як слід. Але без чарки він давно не спитувався, а як спробує, до дізнається, що без ковтка вже не може ніяк: ні добре, ні погано.
Таки справді майстерности не проп'єш, коли вона в тебе п'яна.

У лещатах

Коротше скажеш - тісніше збрешеш.

До синього поту

Романські мови доводять нам, що і з суржика люде бувають. Але на те потрібні віки. Гадаю, що ми тут, в Україні, до кончини сьвітові просто не встигнемо, тож шкода заходу.

Людей муштрованих чимало

Коли з цирку виведуть усіх бідолашних тварин, там лишаться самісінькі люде. Оцих уже ніхто не пожаліє.

Чумацький шлях

Ахвішка: в мистецькій ґалерії виставка nu. Тема nu: "Я ню люблю". Так приблизно, як на цензуру. Але зветься виставка несподівано: "Чумацький шлях". Мистець, відай, уявив себе чумаком на довгім самотнім шляху. А чумак у дорозі за ню чого тільки не подумає, чого не намріє! 

Емоційна интеліґентність

 Emotional intelligence — то яйце-райце. З його цілком космогонічно вилуплюється наш український емоційний интеліґент. Вилуплюється й питає себе: а чом не назвати emotional intelligence емоційною интеліґентністю?
А-а-а! Уявіть собі тренерку, що приходить до вас і каже:
— Шановна громадо! Наша з вами річ сьогодні буде емоційна интеліґентність. Я — тренер з емоційної интеліґентности. Її в собі можна розвивати. Й ось погляньте, яка вона в мене розвинена. Я вам навіть оголю! А тепер погодьтеся, що ви всі й кожен із вас зокрема не надто емоційно интеліґентні...
— Шо-о-о?!!
Ні, нехай уже зветься emotional intelligence. 

На пальцях

Ви-ж, певно, знаєте, що digit - то палець? Тому новітня "диджиталізація" - то добре відоме нам упальцювання.

Ґрунтознавство

Культура - то чорнозем, то ґрунт. На тім ґрунті малося-б вирощуватися посухотривалим рослинам, але поки-що на парях зеленіє бур'ян. То й що з того? Головне - це чорнозем. А культури повисходюють. Як хто зоре.

"Вона"

От учепилася голови, ніби реп'ях чуба, та пісня: "А вона, а вона..."
Дуже впомки й у знаки отой 1989-ий рік. Йому як-раз було 25: "Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато". Спершу прийде твоїх небагато, а далі вже моїх, і багацько, бо: "вип'єте холодного вина". Вип'ємо, як направду, разом вип'ємо. Хто-б тоді не прийшов?
Той кримський портвейн після протиалкогольного погрому треба було конче остуджувати, а надто вже літком, бо йнакше лигати його було геть неможливо. Саме тоді півострівні й загалом полуденні винарні спитувалися швидкома приробити, щоб згромадити грошей на скалічене відродження. І щедро пропонували споживачеві солодкавий "виноматеріял".
Кажете, то могло бути вистуджене столове біле? Ба ні: воно ще 1989-го не встигло відродитися. А перед тим було дуже вже кисле. Не для неї воно: чоловіче таке вино.
"Хтось принесе білі гайстри..." Чи не зарано на гайстри? Адже-ж "невдовзі прийде осінь", які-ж тепер айстри? Та хоч-би хто яку квітку приніс, щоб не сиділа сумна. Де воно знатиме, той кавалір, гайстра там чи жоржина? Може хтось і притягне з клюмби. Добре було-б. Але чого-ж "принесе"? Ах, львівська то була метрика...
"Скаже хтось: життя прекрасне." Жменька хвилозопиї до вина. Ніби гвоздика до глювейну. І далі передестетичне: "Так, життя прекрасне, а вона?" Ну, повернімся до того питання після солодкого. А поки лиш знати, що сидить сумна.
"Буде пити — не п'яніти — від дешевого вина." Ну, бо а хіба-ж за "ними" встигнеш чи за ним? Вижлуктять усе. А потім таки ще й кислого десь роздобудуть — і те теж видудлять.

"Я сьпіватиму для неї, аж бренітиме кришталь." Правда тому. Й од пиятики дзвенітиме, й од сьпіву трохи скімлитиме. "Та хіба зуміє голос подолати ту печаль?" Риторичне питаннє. Та печаль не голосом долається. І чи треба її долати? Бо-ж печаль та — передекстатична єсть.
"Так у сьвіті повелося" — хвилозопия ще держить. І до речи, вже зразу: "Я люблю її волосся". Й одверто п'яне: "я люблю її тонкі вуста".
І волосся, як він ледве пригадує, теж було тонке. А вже вуста — не вміймаєш. Ніби крильця метелика: пурхливі, але одноденно-зникомі.
До метелика оце скоро надійде підосінь. Либонь із правдивими, власним коштом придбаними гайстрами. Та "ми всі розбіжимося по русифікованих містах". Оце головне, оце — позавинове, позаволосяне, позавустне! Власне, "ми всі" там і були, там і є. То в поетичне вкраїнське сюди ми прибігали й прибігаєм коли-не-коли.
"Моя дівчинко печальна..." Ні, ось де вимога: "Моя доле золота!" Я маю до тебе претенсію, доле: метелик пурхнув до лямпи, а я "продовжую кричати, ніч безмежна і пуста". Це вже власне: грубе, не тонке. То вже після неї.
"Лиш вона, лиш вона..." От учепилася... пісня-1989.

Біс у животі

Лиши порожнім народній живіт - і туди зразу починають лізти біси.

Тисячорукість

Добру вже огулом перестали прощати. Навіть найменшеньке, найдрібніше добречко мусить зразу саме лізти на слизьку від нетерпучої слини палю. Зло дуже помага - скрізь його пильна, невсипуща тисячорукість.

Повно запевнень

Геть усі воліють твердити, стверджувати, а вґрунтувати, правду кажучи, нема чим. 

Аґевзія

Є люде не то що без чуття смаку, але геть і без чуття несмаку: подивишся, з'їси, а що воно було, то й байдуже.

Still I wonder

Шукали Бога. Але не дуже. Веселки не діждали. Але щось таки лишилося, ніби сумнів:
'And I wonder, still I wonder, who'll stop the rain?'
Бо злива колись іскінчиться. І Хтось її скінчить.
Правопис помаленьку виправляється, і якось воно віриться, що скуштуєм і ми райського райнського вина:
'And I wonder, still I wonder, who'll stop the Рейн?'
Велика проти нас потуга, велика на нас навала. Тисне, не трісне, камінний верховик на каміннім коні:
'And I wonder, still I wonder, who'll stop the rein?'
І звідки ти сунеш, сліпий, нащулений, незломний переможцю?
'And I wonder, still I wonder, who'll stop the rеign?'

Цюріх

 Швайцарські друзі поїхали вклонитися сьвятій хаті Палажки Райкової. Посьпівали там янгольськими голосами, трохи втихомирилися й подалися їсти. Аж гульк — ресторація "Цюріх". Оце тобі приїхали із Швайцарії! 

А чого воно "Цюріх"? Бо звикли, бач, людоньки до Цюрупинського: великий був земляк наш Цюрупа, аж у самім кремлівськім мурі попілець по ньому замуровано! А тут маєш Олешки, переназвали якісь чужі. Категорично не до шмиги, навіть і Олешківська Січ не помага. Славна минувшина вчора була, добре погуляли. А ви нам якихось п'яних запорожців сватаєте. Ми самі п'яні будем — коли самі схочемо.

Тому нове вкраїнське згірдно перекривляють "Альошками". А "Цюріхом" себе звуть, бо таки шануються, згадуючи нишком і дорогого Олександра Дмитровича.

Ну, а в "Цюріхові", як харчовому закладові, їсться, кажуть, гарно та смашно. Тут таки добре поживилися. Наче в самому славному Цюріхові, не зганьбили там його імени. Тільки що дешевше, ніби як у нас.

Камінне приділення

Уся суть віри як вольового зусилля - у щочасному доланні передвизначення. Хай буде воля Твоя про мене, а не приділення отсьому каменеві!
Чи й простіше, по нашому, по народницькому:
"В ланцюгах неволі
 Гинучи заранку,
 Жваво проти долі
 Бийся до останку".

Наперід

 Наш народ мудро каже: малії діти — дрібнії сльози, великі діти — великі матеріяльні труднощі. А ми коло малих дрібно плакали й не знали, чого. Наперід.

Добре графоманство

Кожен народ може собі дозволити на поганого поета. Навіть добрий поет може дозволити собі на погане. Але поганих графоманів рішуче не можна терпіти. Бо то наруга з культурної кляси, де кожен має бути в готові з конечної потреби стати до лав доброго графоманства.

Безумовні айстри

Я - космонавт українського космосу. Я - астронавт українського... астросу? Замісць умовно вічних зірок ув астросі сьвітять безумовно зникомі айстри. І ще гайстри.

Вічна сьогочасність

Мистецтво все напинається, щоб бути сучасним. А стає вічним. Або нікчемним.

За наївність

Наївність буває страховенною в своїх домислах про зло. 

Довгі роки

Літа твої біжать, як скороходець. І ти сам себе охоче підганяєш. І кругом тебе репетують: ану-ж, ану! Ніби щоб не впасти, щоб не розтренькатися. І так якось виходить, що літа минають, а слова доброго не почуєш: "На хвилину з милим обнімання, довгі роки горя-горювання..."

Воріття

Перекладач - орач на чужому полі. І коли повертається на свою ниву неполитую, землю не повитую квітчастим злаком, почувається знов чужинцем. Але мусить якось порадіти, процьвісти, позеленіти - і хоч десь під приватньою ковдрою нишком надихати собі свого. (А своє в нас - українське, як хто не зна.) 

Під охотою

Всяке вкраїнство - то й дотепер суцільне волонтерство. Се-б-то, по нашому беручи, охотництво. До його треба братися в такім душевнім стані, як ніби під охотою.

Думки мої біжать, як скороходець

Коли я говорю, то ніколи не думаю. Бо як почну думати, то це буде так, ніби казковий скороходець другу ногу відв'язує: хто поруч побіжить, щоб тих гадок послухати?

Щоб корабель плив

Плавба родинним кораблем — то вам не автом ґерувати: тут иноді доводиться й під чаркою, щоб пливло. А иноді тільки так і можна, бо дуже хвилює.

За незбагненне

Як подумати: скільки-ж потаємної майстерности змарновано на непотайну безсмаковицю! Майстерности, для самого безсмаку геть незбагненної. 

Гарна неділя

Привчилися зичити одне одному "гарного" та "хорошого". Але гарне - не конче приємне, а хороше - не конче добре. Бо тільки мова в своїй красі завсігди й принадна, й утішна.

Перемога чужого духа над нашою матерією

Ніхто не кохається в мріях, не марить про те, щоб вивчити - колись! - українську мову. Просто беруть і вчать - аж тріщить матерія.

Цьвітомузика

Дуже я побиваюся, що зникла "цьвітомузика". Не мавши музикального слуху, я колись міг ту музику принаймні споглядати-бачити й розуміти, позираючи на цьвітіння. А тепер хоч оглухни, як той Бетховен!

Заробітчанська мова

Скільки вже грошей зароблено, скільки розтринькано! А чим зароблено, питаю я вас? Таж ангелянською мовою! І що, вивчив? Та де там! Лиш заробляємо. І тринькаємо.

Мова навіженства

Я давно мрію про вивчення ангелянської мови, мови Шекспіра й того... Мільтона. Давно мрію, давно марю - і ось, що я вам скажу: це цілковите безглуздя. Тому омріяну ангелянську ще сьміливо назву мовою шаленства і м-м-м... навіженства.

Улюблений жанр

Із жаху перекладництва - в жах письменства. А далі знов: із жаху письменства - в жах перекладництва. Як страшенно захватно, як забируще! Бо жахи - то мій улюблений жанр.  

Сорока під тином

Субота — сорока зненацька перестала вертітися на тину. І полетіла — звісно, під тин. У голові джмелі гудуть, то послухала джмелів. Нічого такого не кажуть ті джмелі. Тра летіти до лісу, бо завтра знов на тин — вертітися. Але де той ліс під тином?

Пекуча згризота

Не вміє писати все геть та й геть. А пише давно, все життя, й писатиме покіль віку. Яка то мабуть пекуча згризота!

За звичайність

Наші діти звичайні. Просто ми надзвичайно ними клопочемося.

Бридота

Кожного, хто нещадно ганить, ганьбить і гудить годилося-б по християнському привітати: "Добре ти кажеш, брате! Ти один-єдиний зрозумів мене й викрив мою вину. Де всі бачать колоса, лиш ти вгледів сухе карлятко, що, як горох у лопатці, по блазенськи торохтить у череві троянського коня!"
Але-ж таке паскудство говорять, що порядному чоловікові й признаватись до того гріх.

Підпасич

Знайдеш людину й зразу оглядаєшся за Богом. Однайдеш Бога і знов озираєшся на людину.

За платило

Де-хто дуже дивується, що я працюю за гроші. А що-ж, по їхньому, я мав-би за ті гроші робити?

Забіг слова

Не впад, не наїзд, а тільки "вторгнення" тепер. Що-ж, звідки військо забігло, звідти й слова забіг.

Лінґвіст

Назватися мовознавцем - якось ніяково. Але й одмагатися щось не випадає. То я либонь лінґвіст.

Тріюмф доби

Небіжчик Петро Дмитрович Тимошенко, коли я спізнювався на його лекції з історії вкраїнської мови, що-разу питав мене:
- Як ваше прізвище? Хто ви такий?
- Саржевський...
- Саржевський? Не знаю. Нема такого прізвища.
Мій дід був кавалером двох Георгіїв, батько - кандидатом технічних наук. Але на численних веселчиних обріях університетського виднокраю такого прізвища справді не було. А за межі того сьвященного сьвіту якось і зазирати не хтілося.
Така була доба, доба своїх. Нечужих, служивих. Але та доба, тріюмфально вінчаючи нове шляхецтво й нове міщанство, не хотіла знати не тільки нашого чи ще чийого прізвища. Вона не хотіла знати й такої любої Петрові Дмитровичеві історії нашої мови.

Перше диво

Геть нецікаві дорослі народжують таких цікавих дітей! У цьому - диво перетворення, перше диво.

Може-б хто послухав казки?

Голобородько - чарівний сьвятий. І мова добра, бо проста й щира. Він спокутує всю безсоромно грішну довженківщину нашої культури, увесь її безсилий активізм. Він іде по "Зачарованій Десні", як по сухому, а не як по склові, - не як усі.

Безсрібні книжники

Безсрібні книжники -
за так грошей,
за культурне спасибі,
за пів копи слова
вони перепирають
на півукраїнське
усе, що бачать.
Бідна римо,
чи-ж не подвижники?

Born to be tamed

Багацько людей, а надто молодиць, знову ходить у шкуратяних "косухах", наче оце щойно, поламавши фарбовані нігті, злізли з мотоцикла, та якось забули, де кинули свого залізного коня у гамірному, завізному місті. Оце тобі "степові вовчиці" - Steppenwölfe. Born to be wild, га? Але the wilderness is simply not there...

Здря

З виразів, застиглих на обличчю зустрічних київських перехожих, дуже добре знати, що вони себе за когось мають. А здря.

Від понеділка до понеділка

У портуґальській мові дуже вже промовисті назви днів тижня. Усі християни починають, певна річ, од неділі — domingo, день Господа нашого. В українців по неділі — понеділок. Але-ж у неділю — базар, feira по португальському. То в понеділок уже що, на роботу? Ні, знов базар, день другий - segunda-feira. Далі terça-feira, quarta-feira, quinta-feira, sexta-feira. Звичайно, після такого ярмарку треба одпочить, тому шабаш, шабат — sábado. Бо взавтра-ж знов — базар...
Від понеділка до понеділка — вип'ємо, куме, добра горілка... Отака народня вдача, отака культура. Що тут довго розбалакувать? Нині четвер, п'ятий день уже базарюють. А ще й узавтра те-ж...

Наш сьвіт звабливий і нетихий

Більшина жіноцтва... та й чоловіцтва народжена просто для незвабливого, тихого продовження роду. А тим часом наш сьвіт звабливий і нетихий, тому більшина родів щось дуже ледаче продовжується.

Нестатечність

Уже він немолоденький, уже він і сивенько-лисенький, але що-дня голений, з краваточкою і течкою. А біжить-квапиться за тим тролейбусом - аж груди задихаються і ноги заплітаються. Ось такий проміжний підсумок сумлінного життя.

Білизна як унутрішнє

Вже в мужніх літах, коли навряд чи станеться спорадичне скидання штанів, а до реґулярних оглядів у лікаря ще далеченько, ніщо не може так показати і виказати внутрішній стан і побутову культуру, як білизна. То йде з середини, то лиш для себе.
А интимною річчю чоловічої туалети стають, безперечно, черевики.

Український комунікатор

В обіди сидів у ресторації й, як мисливець зайця, стежив українського комунікатора. Їх, неголодних українців, коло сулії з "Боржомом" згуртилося троє, але двоє були чужомовні. Не вважаючи на те, рідномовець лопотів і дріботів без ніякого угаву.
Десь він мені здався з-під Тернополя чи що. І от у Київі, розпістерши крила над трьома компьютерами, він нагадав калічку на дошці з кульковими вальницями, що де-то на роздоріжжю жвавіше за всіх перехожих шурхає поміж автівками: кому папірчину втисне, кому - жмут прив'ялого квіту, а в кого добрячого - так гривню вициганить.
І теж мова така: ніби й не говорить чоловік, немов повсти повен ріт, а, диви, всіх одурив, усіх переговорив. 

Сьвіторозкішник

Я теж ласую, тягну життя через соломину. Але це тому, що в хаті, опріче соломи, нічого нема і щось тече.

Бач

Перекладар завсіди тяжко заздрить поліглотові, бо перекладар ледве засвійчив одненьку мову, а поліглот трохи знає їх цілу купу. Поліглот викопує мовного кістяка, й душа рад-не-рад привидом плентається за своєю снастю. Тих кісток у поліглота - повнісінька шахва, ціла напхана костотека. А в перекладаря лиш один кістяк - і торохтить, як старий кожух.
Власне, поліглотів ніхто не любить. Ти жадної мови не тямиш, а воно, бач...